Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 160)

Лі й Кел вийшли до кухні. Лі сказав:

— Поки вона не прийшла, я збирався примусити тебе приготувати якусь вечерю,— знаєш, є люди, які їдять і в горі, і в радості. Упевнений, що вона саме така. А ти хочеш — їж, хочеш — не їж.

— Якби ти спробував мене примусити, мене б знудило,— всміхнувся Кел.— Але якщо ти так ставиш питання, гадаю, я зроблю сандвіч.

— Ти не можеш їсти сандвіч.

— Але я хочу.

— Все завжди відбувається у якійсь обурливій формі,— сказав Лі.— Навіть огидно, що всі діють приблизно однаково.

— Не хочу я сандвіча. А фруктових тістечок не залишилося?

— Ціла купа — у хлібниці. Але вони, мабуть, просочилися полуницями.

— Я люблю, коли вони просочені.

Кел поставив перед собою на стіл повну тарілку.

До кухні увійшла медсестра.

— Нічогенькі на вигляд,— похвалила вона, ухопила одне тістечко, відкусила шматок і далі говорила з набитим ротом.— Можна зателефонувати до аптеки Кроу і замовити все, що мені потрібно? А де телефон? Де ви тримаєте чисту білизну? Де розкладне ліжко, яке ви збиралися мені поставити? Ви вже прочитали цю газету? То де, кажете, телефон? — вона узяла ще одне тістечко і вийшла.

— Він з тобою говорив? — обережно спитав Лі.

Кел похитав головою, і все хитав і хитав, ніби не міг зупинитися.

— Усе буде жахливо. Але лікар має рацію. Можна витримати все. Ми — дивовижні істоти в цьому сенсі.

— Тільки не я,— голос Кела звучав рівно й мляво.— Я цього не витримаю. Ні, не витримаю. Не зможу. Мені доведеться... доведеться...

Лі міцно стиснув його зап’ясток.

— Ах ти нікчема! Погань мерзенна! Навколо тебе стільки доброти, а ти... не смій навіть припускати щось подібне! Ти гадаєш, що твоя скорбота більша за мою?

— Це не скорбота. Я йому розказав, що наробив. Я убив свого брата. Я убивця. Він тепер знає.

— Він так сам тобі сказав? Кажи правду — він це тобі сказав?

— Йому не треба було говорити. Це у нього в очах. Він сказав це очима. Мені від цього нікуди не втекти — немає на землі такого місця.

Лі зітхнув і відпустив руку Кела.

— Келе,— терпляче промовив він,— послухай мене. В Адама вражені мозкові центри. Те, що ти бачиш у його очах, може бути просто тиском на ту частину мозку, яка керує зором. Пам’ятаєш — він не міг читати. Справа була не в очах — то був тиск. Ти не знаєш, звинувачує він тебе чи ні. Ти цього не знаєш.

— Він мене звинуватив. Я знаю. Він сказав, що я — убивця.

— Тоді він тобі пробачить. Обіцяю.

У дверях виросла медсестра.

— Що ти там обіцяєш, Чарлі68? Мені ти обіцяв чашку кави.

— Зараз приготую. Як він?

— Спить, як дитина. У цьому домі знайдеться щось почитати?

— А чого б вам хотілося?

— Чогось такого захопливого.

— Я принесу вам каву. І маю доволі відверті записки однієї французької королеви. Можливо, вони занадто...

— Принесеш їх мені разом з кавою,— наказала вона.— А чому б тобі трохи не поспати, синку? Ми з Чарлі за всім припильнуємо. Не забудь про книжку, Чарлі.

Лі поставив кавник на газову конфорку. Потім підійшов до столу.

— Келе! — сказав він.

— Чого тобі?

— Іди до Абри.

2

Стоячи на охайній веранді, Кел тиснув пальцем на дзвінок, поки не спалахнула яскрава лампа, не проскреготав нічний засув і не визирнула місіс Бейкон.

— Мені треба побачити Абру,— сказав Кел.

— Не можна. Абра вже пішла спати. Іди звідси.

— Кажу вам, що мені треба побачити Абру,— закричав він.

Почувся голос містера Бейкона:

— Хто там? Що там таке?

— Нічого, повертайся у ліжко. Ти хворий. Я сама впораюся.— Вона знову заговорила з Келом.— Іди геть з нашої веранди. І якщо ще раз подзвониш, я викличу поліцію. Чуєш, іди геть!

Двері грюкнули, засув заскреготів, яскравий ліхтар згас.

Кел усміхнувся в темряві, уявивши, як припхається Том Мік і скаже: «Привіт, Келе. Що це ти надумав?»

Місіс Бейкон закричала зсередини:

— Я тебе бачу! Іди геть! Негайно!

Кел поплентався мощеною доріжкою і звернув у бік свого дому, але не пройшов він і одного кварталу, як його наздогнала Абра. Вона захекалася від бігу.

— Я вийшла чорним ходом,— пояснила вона.

— Вони побачать, що тебе немає.

— Мені байдуже.

— Справді?

— Так.

— Абро,— сказав Кел,— я убив свого брата, а мого батька через це паралізувало.

Вона узяла його руку і міцно стиснула.

— Ти що, не почула мене?

— Почула.

— Абро, моя мати була повія.

— Знаю. Ти мені казав. А мій батько — крадій.

— У мені її кров, Абро. Невже ти не розумієш?

— А у мені — його кров,— відповіла Абра.

Вони йшли далі мовчки, і він намагався опанувати себе. Віяв холодний вітер, і вони прискорили крок, щоб зігрітися. Проминули останній вуличний ліхтар на самій околиці Салінаса, і попереду були темрява і небрукована дорога, липка від чорної глини.

Тротуари і вуличні ліхтарі зосталися позаду. Під ногами хлюпала слизька весняна багнюка, ноги лоскотала мокра від роси трава.