Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 139)

— Знаю,— втомлено сказав він.— Я це добре знаю! Але, Генрі, це ж я роблю вибір, я суджу про їхні якості, й це мене гнітить. Я записав сина судді Кендела, а він загинув під час навчань.

— Ти тут ні до чого, Адаме. Чому б тобі не випити на ніч? Сходи в кіно, не зациклюйся,— Генрі заклав великі пальці за пройми жилету і відкинувся на стільці.— От ми тут з тобою балакаємо, Адаме, але твої хвилювання не надто допомагають нашим підопічним. Ти записуєш таких хлопців, яких я б відпустив, якби мене умовили.

— Знаю,— відповів Адам.— І скільки оце все протягнеться?

Генрі уважно й проникливо на нього подивився, витягнув з набитої кишені жилета олівець і потер кінчиком з гумкою свої великі білі передні зуби.

— Я добре розумію, про що тобі йдеться,— м’яко сказав він.

— Про що ж мені йдеться? — здивувався і розсердився Адам.

— Не треба злитися. Раніше я вважав, що мені не пощастило, бо маю тільки дочок.

Адам провів пальцем по одній з тіней від планок жалюзі у себе на столі.

— Так,— голос його був тихий, як зітхання.

— Твоїх хлопців ще нескоро призвуть.

— Так.

Палець Адама провів по смужці світла і знову перейшов на тінь.

— Мені аж подумати страшно...— почав Генрі.

— Страшно подумати про що?

— Не знаю, щó я відчував би, якби мені довелося записувати в армію власних синів.

— Я б відмовився від посади,— сказав Адам.

— Це я розумію. Могла б виникнути спокуса їх відхилити, тобто, своїх рідних.

— Ні,— заперечив Адам.— Я б пішов з посади не тому, що міг би їх відхилити. Не можна відбирати у своїх дітей права на вільний вибір.

Генрі зчепив руки в один великий кулак і вперся ним у стіл перед собою. Він був явно невдоволений.

— Що ж. Ти маєш рацію,— промовив він.— Не можна...— Генрі любив веселощі й уникав серйозних і неприємних розмов, оскільки приймав їх за смуток.— Як ведеться Арону в Стенфорді?

— Добре. Пише, що йому нелегко, але вірить, що впорається. Приїде додому на День подяки.

— Радий був би з ним побачитися. Учора ввечері я зустрів на вулиці Кела. Розумний хлопчина.

— Але не він склав іспити до коледжу на рік раніше.

— То й що, може, він має свої плани. Я от не вчився у коледжі. А ти?

— І я ні. Я пішов до війська.

— Теж непоганий досвід. А досвід багато чого вартий.

Адам неквапно підвівся і зняв свій капелюх з оленячих рогів на стіні.

— Добраніч, Генрі,— сказав він.

2

Дорогою додому Адам зважував свої обов’язки. Коли він проминав булочну Рейно, звідти вийшов Лі з золотистим французьким батоном.

— Мені закортіло поїсти часникового хліба,— пояснив Лі.

— Я його люблю зі стейком,— сказав Адам.

— У нас якраз на вечерю стейк. Пошта була?

— Я забув зазирнути в скриньку.

Вдома Лі одразу пішов на кухню. Адам невдовзі приєднався до нього і сів за стіл.

— Лі,— запитав він.— Скажімо, ми посилаємо хлопця до армії, і його там убивають, чи ми несемо за це відповідальність?

— Продовжуй,— сказав Лі.— Я хочу почути твої міркування до кінця.

— Припустімо, що існує тінь сумніву стосовно того, визнати його придатним чи ні,— ми визнаємо, він іде на війну і там гине.

— Зрозуміло. Тебе бентежить відповідальність чи провина?

— Я не хочу відчувати провину.

— Відповідальність буває ще гіршою. В ній немає ніякого приємного еготизму.

— Мені пригадалися часи, коли ми двоє і Сем Гамільтон мали довгу суперечку щодо одного слова,— сказав Адам.— Яке то було слово?

— А, ти он про що. Це слово — «тімшел».

— «Тімшел». І ти сказав...

— Я сказав, що в цьому слові приховується велич людини, якби вона захотіла нею скористатися.

— Пам’ятаю, Семові Гамільтону це дуже сподобалося.

— Він відчув свободу,— пояснив Лі.— Це дало йому право бути людиною, окремою від усіх інших.

— Але ж це самотність.

— Усе, що має велич і значущість, самотнє.

— Повтори-но це слово.

— «Тімшел» — «ти можеш».

3

Адам не міг дочекатися Дня подяки, коли Арон приїде додому на канікули. Хоча Арона не було зовсім недовго, Адам забув його і змінював уявлення про нього, як людина змінює образ того, кого любить. Коли Арон поїхав, будь-яке мовчання в домі приписувалося його відсутності, так само як усі негаразди так чи інакше пов’язувалися з тим, що не було Арона. Адам помітив, що безнастанно говорить про сина, хвалиться ним, розповідає людям, яким воно зовсім не цікаво, який Арон розумник, як він за один рік пройшов у школі програму двох років. Йому здавалося, що слід влаштувати велике святкування на День подяки, щоб хлопчик знав, як високо цінуються його зусилля.

Арон мешкав у мебльованій кімнаті в Пало-Альто і щодня проходив цілу милю до кампусу і назад. Він дуже страждав. Коли він мріяв про університет, то малював його собі невимовно чарівним. Уявляв, без особливих на те підстав, яснооких юнаків і бездоганних дівчат в академічних мантіях, які вечорами збираються у білому храмі на вершині лісистого пагорба. Їхні обличчя осяяні великою метою, їхні голоси зливаються у хорі, й усе це відбувається тільки вечорами. Арон не знав, звідки узялося це уявлення про університетське життя,— можливо, з ілюстрацій Доре56 до Дантового «Пекла» з його численними променистими янголами. Університет Ліланда Стенфорда був зовсім інший. Похмура площа з коричневими піщаниковими спорудами розташовувалася на скошеному лузі; церква мала фасад з італійською мозаїкою; соснові стіни аудиторій були полаковані, а великий світ боротьби і люті поставав у злетах і падіннях студентських земляцтв. Тутешні променисті янголи ходили в брудних вельветових штанях, хтось розпашілий від занять, а хтось зайнятий вивченням грішків своїх батьків.

Арон, який доти не відчував, що має рідну домівку, хворобливо тужив за домом. Він не намагався ані розібратися у житті, яке його оточувало, ані влитися в нього. Природна галасливість, метушня і грубі жарти першокурсників його жахали своїм контрастом з отією мрією. Він перебрався з гуртожитку до безрадісної мебльованої кімнати, де почав вимальовувати собі іншу мрію. У своєму новому безликому укритті він викреслив університет, ходив тільки на заняття, ніколи там не затримуючись, і поринав у свої наново набуті спогади. Будиночок біля булочної Рейно здавався душевним і приязним, Лі став уособленням друга й порадника, батько — надійною фігурою божества, брат — розумним і симпатичним, а Абра — з Абри він вимріяв ідеал, у який і закохався. Щоночі, впоравшись із завданнями, він сідав писати Абрі листа і немов поринав у теплу ароматну ванну. Абра поставала майже неземною, все чистішою і прекраснішою, і Арон отримував якусь дивну радість, усвідомлюючи власну нечестивість. У якомусь радісному шаленстві він виливав на папір свою гріховність і лягав спати очищений і просвітлений, як чоловік після плотського кохання. Він писав Абрі про кожну грішну думку, яку мав, і зрікався її. Його любовні листи були просякнуті жагою, і їхня висока тональність дуже непокоїла Абру. Вона не знала, що сексуальність Арона пішла далеко не унікальним шляхом.

Він зробив помилку. Він міг зізнатися у помилці, але ще не міг повністю все змінити. Він уклав сам із собою угоду. На День подяки він поїде додому, і тоді все стане ясно. Можливо, він уже не повернеться до університету. Він пригадав, як Абра колись запропонувала оселитися в них на ранчо, і це стало його мрією. Він пригадував віргінські дуби, чисте живильне повітря, свіжий, із запахом полину, гірський вітер, що несе брунатне дубове листя. Він бачив, як Абра стоїть під деревом, чекаючи, коли він повернеться після роботи. Це завжди був вечір. Там, після трудів, він зможе жити у безгрішності й злагоді зі світом, відрізаний від нього маленькою лощиною. Він зможе сховатися від мерзенності — вечорами.

Розділ 48

1

Наприкінці листопада померла Негритоска. Її поховали з чорним аскетизмом, як того вимагав її заповіт. Вона пролежала цілий день у похоронній каплиці Мюллера, труна була з чорного дерева й срібла, її худий суворий профіль здавався ще суворішим у полум’ї чотирьох свічок, встановлених у чотирьох кутках труни.

Невеличкий чорношкірий чоловік Негритоски зіщулився, як кішка, біля її правого плеча, і протягом багатьох годин здавалося, що він так само нерухомий, як і вона. За її розпорядженням не було ані квітів, ані прощальної церемонії, ані проповіді, ані виявів горя. Проте доволі незвичайні представники громадян-католиків навшпиньках підходили до дверей каплиці, зазирали всередину і йшли назад: адвокати і чорнороби, клерки і банкіри, більшість із яких уже проминула середній вік. Її дівчата заходили по одній, дивилися на неї задля пристойності й удачі й виходили.

В Салінасі зникала ціла інституція — секс фатальний, похмурий, безнадійний і пекуче болісний, як людське жертвоприношення. Заклад Дженні й далі бринів дешевими мелодіями на розбитому піаніно і здригався від гикавки й реготу. У Кейт доводили нерви до гріховного екстазу, після якого чоловік виснажувався, торопів і лякався сам себе. Але моторошна таємниця поєднання, що нагадувала магічні чаклунські обряди, зникала назавжди.

Похорон також проходив за настановою заповіту: катафалк і один автомобіль, де в куточку скоцюрбився чорношкірий чоловічок. День був сірий, і коли робітники Мюллера опустили труну на безшумних, добре змащених лебідках, чоловік сам закопав могилу новою лопатою. Сторож, який зрізав суху траву за сто ярдів від могили, почув, як вітер розносить якесь скигління.