Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 138)

Ми розуміли, що не можемо програти, і все-таки здавалося, що справа йде до програшу. Ми вже не могли купити борошно, біле борошно, а змішували його в пропорції один до чотирьох з темним житнім борошном. Ті, хто міг собі це дозволити, їли хліб і печиво з білого борошна, а з темного готували корм для курей.

У старому навчальному манежі Роти С велася підготовка ополченців, чоловіків за п’ятдесят років; це не найкращий матеріал для військових, але вони проводили тренування двічі на тиждень, причепили військові значки, нап’яли військові кашкети, викрикували один одному накази і безнастанно сварилися, кого з них зроблять офіцерами. Вільям С. Берт помер просто на підлозі манежу, коли віджимався в упорі лежачи. Не витримало серце.

А ще були Люди Хвилини, їх так називали, бо вони в кінотеатрах і церквах виступали з однохвилинними промовами на честь Америки. Вони теж носили значки.

Жінки скручували бинти, вдягалися у форму Червоного Хреста і вважали себе Янголами Милосердя. Й усі вони щось в’язали і плели: напульсники — короткі вовняні трубочки, які не давали вітру задувати у солдатські рукава, шоломи з прорізом для очей, які надягалися під нові металеві каски, щоб не замерзла голова.

Уся першокласна натуральна шкіра йшла на виготовлення офіцерського взуття і ременів «Сем Браун». Ці ремені були дуже красиві, й носити їх могли тільки офіцери. Вони складалися з поясної і плечової частин, і ця остання проходила під лівим еполетом. Ми запозичили цей фасон у британців, але вже й самі британці забули їхню первісну функцію, а саме — підтримувати важку шаблю. Шабель уже ніхто не носив, хіба що на парадах, але офіцера без ременя «Сем Браун» годі було й уявити. Добрий ремінь коштував аж двадцять п’ять доларів.

Ми багато чого навчилися від англійців — і якби вони не були хорошими вояками, ми б ними не захоплювалися. Чоловіки почали встромляти свої носовички в рукава, а дехто з франтуватих лейтенантів завів собі шикарні тростини. Лише одному нововведенню, однак, ми опиралися дуже довго. Наручні годинники видавалися безглуздими. Було малоймовірно, що ми колись наслідуватимемо бриттів у цьому.

А ще існували внутрішні вороги, і ми виявляли пильність. У Сан-Хосе поширився страх перед шпигунами, і Салінас не збирався відставати,— враховуючи те, як Салінас розростався.

Близько двадцяти років містер Фенхель займався кравецтвом у Салінасі. Він був низенький, кругленький, мав кумедний акцент. Цілий день він сидів, схрестивши ноги по-турецькому, на столі в своєму невеличкому ательє на вулиці Алізаль, а ввечері простував до свого невеличкого будиночка десь у самому кінці Центральної авеню. Він безкінечно підфарбовував свій будинок і білий штахетний паркан перед ним. Ніхто не звертав уваги на його акцент, поки не прийшла війна, і раптом ми все зрозуміли. У нас був свій персональний німець. Його не врятувало те, що мало не всі свої заощадження він витратив на воєнні облігації. Це було просто примітивне прикриття.

Його відмовилися зарахувати до ополчення. Не хотіли, щоб шпигун проник у секретні плани оборони Салінаса. А хто б погодився носити костюм, пошитий ворогом? Містер Фенхель цілі дні сидів на своєму столі, але роботи в нього не було, і він без кінця метав, і поров, і зшивав, і знову поров ту саму тканину.

Не було такої жорстокості, якої б ми не випробували на містері Фенхелі. Він був наш німець. Він щодня проминав наш будинок і раніше розмовляв з кожним чоловіком, кожною жінкою, кожною дитиною і кожним собакою, і всі йому відповідали. Тепер з ним не говорив ніхто, і я й досі подумки бачу його самотню приземкувату фігуру й обличчя, сповнене ображеної гордості.

Ми з сестрою також долучилися до цькування містера Фенхеля, і від цього ганебного спогаду я й нині вкриваюся потом, і в горлі у мене перехоплює. Одного вечора ми стояли у своєму дворі біля газону і побачили, як він підходить, перебираючи товстенькими ніжками. Його чорний фетровий капелюх був вичищений і рівно сидів на голові. Не пам’ятаю, щоб ми обговорювали цей план, та, вочевидь, усе ж таки обговорювали, бо виконали його дуже вправно.

Коли містер Фенхель наблизився, ми з сестрою повільно перейшли рука в руку на той бік вулиці. Він побачив, як ми йдемо йому назустріч. Коли він з нами порівнявся, ми зупинилися біля стічної канавки.

Він радісно усміхнувся і промовив: «Топрий фечір, Чоне. Топрий фечір, Мері».

Ми напружено виструнчилися, пліч-о-пліч, і гаркнули в унісон: «Hoch der Kaiser!» (Хай живе Кайзер!)

Я і зараз бачу його обличчя, його злякані, невинні блакитні очі. Він силився щось сказати і раптом розридався. Він навіть не намагався приховувати сліз. Просто стояв і ридав. І знаєте що? Ми з Мері повернулися і заціпеніло перейшли вулицю до свого двору. Ми почувалися жахливо. Як і зараз, варто мені про це згадати.

Ми були надто малі, щоб сильно допекти містеру Фенхелю. Це узяли на себе сильні чоловіки — їх було десь тридцять. Однієї суботи вони зібралися у барі та промаршували колоною по чотири Центральною авеню, викрикуючи хором «Гоп! Гоп!». Вони повалили білий штахетний паркан містера Фенхеля і підпалили фасад його будиночка. Від нас не вислизне жоден сучий син, прихильник кайзера! Після цього Салінас міг високо тримати голову, не поступаючись Сан-Хосе.

Після цього, ясна річ, заворушився Вотсонвіль. Там обмазали дьогтем і обваляли в пір’ї одного поляка, прийнявши його за німця. Він говорив з акцентом.

Ми в Салінасі робили все, що неминуче робиться під час війни, і нас обсідали неминучі думки. Ми радісно верещали від гарних новин і панікували від поганих. Кожен знав якийсь секрет, який треба було нишком поширити, щоб він залишався секретом. Наш спосіб життя відповідно змінився. Зарплатня й ціни зростали. Розмови про дефіцит спонукали скуповувати і запасати харчі. Виховані, спокійні леді билися через банку маринованих помідорів.

Не все було кепсько, підло чи істерично. Існував і героїзм. Чоловіки, які могли уникнути армії, йшли на війну добровольцями, інші, які були проти війни з моральних чи релігійних міркувань, піднімалися на Голгофу, яка є тут звичайним наслідком. Були люди, які віддавали все, що мали, на війну, бо це була остання війна, і вигравши її, ми вирвемо війни, як скабку, з плоті світу, і це безглузде жахіття вже більше ніколи не повториться.

У смерті в бою не було ніякої гідності. Смерть — це розривання людського м’яса і виплеск крові, й результат — бруд, але є велика і майже солодка гідність у смутку, безпорадному, безнадійному смутку, який охоплює родину після отримання телеграми. Нічого не скажеш, нічого не вдієш, єдине сподівання — сподівання, що він не страждав, але яке ж це жалюгідне, безвихідне сподівання. Правда й те, що були люди, які, коли їхній смуток утрачав гостроту, непомітно підштовхували його до гордині й починали дедалі більше чванитися своєю втратою. Дехто з них навіть зумів непогано нею скористатися вже по закінченні війни. Власне, це лише природно, так само як для людини, яка живе, лише щоб заробляти гроші, природно заробляти гроші завдяки війні. Ніхто не звинувачував таку людину, але очікувалося, що частина цієї здобичі піде на воєнні облігації. Ми гадали, що самі винайшли все це у Салінасі, навіть смуток по загиблих.

Розділ 47

1

У домі Трасків біля булочної Рейно Лі й Адам повісили мапу західного фронту, з кольоровими булавками, які позначали пересування військ, і це створювало враження участі. Потім помер містер Келлі, й Адама призначили на його місце у призовній комісії. Це був логічний вибір для такої посади. Льодова фабрика не забирала в нього багато часу, він мав хороший послужний список і почесну демобілізацію з війська.

Адам бачив війну — невеличку війну з маневрами і кривавою бійнею, але принаймні він сам на собі зазнав ту повну зміну правил, коли людина дістає дозвіл убивати всіх, кого може. Адам не дуже добре пам’ятав свою війну. У спогадах виникали окремі яскраві картини — обличчя якогось чоловіка, купа спалених тіл, брязкіт шабельних піхов під час швидких перебіжок, нерівний, рвучкий звук карабінних пострілів, високий холодний голос сурми серед ночі. Але Адамові картини були застиглі. В них не було ані руху, ані емоцій,— ілюстрації на сторінках книжки, не надто вміло намальовані.

Адам працював багато, чесно і скорботно. Він не міг позбутися відчуття, що молоді люди, яких він посилав до армії, приречені на смерть. А оскільки він усвідомлював свою слабкість, то ставав дедалі суворішим, дедалі ретельнішим, дедалі прискіпливішим до спроб ухилитися від призову під тим або іншим приводом. Він забирав списки додому, зустрічався з батьками і взагалі робив значно більше, ніж від нього вимагалося. Він почувався, як суддя, що ухвалює вирок про повішення, але ненавидить шибеницю.

Генрі Стентон бачив, що Адам худне, виснажується, замикається в собі, а Генрі любив веселощі, не міг без них обійтися. Напарник з кислою пикою його дратував.

— Відпочинь,— радив він Адаму.— Ти намагаєшся перебрати на себе увесь тягар війни. Подумай: це ж не твій обов’язок. Тебе сюди поставили виконувати конкретну роботу. Просто дотримуйся правил і не переймайся. Не ти керуєш цією війною.

Адам пересунув планочки на жалюзі, щоб передвечірнє сонце не світило йому в очі, й дивився на різкі паралельні лінії, які сонце накреслило у нього на столі.