Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 140)

Джо Велері попив пива з Бучем Біверсом у «Сові», а потім вони разом пішли подивитися на Негритоску. Буч поспішав, йому треба було їхати до Навідада, продати на аукціоні стадо біломордих герефордських корів для Тавернетті.

Вийшовши з покійницької, Джо порівнявся з Альфом Нікельсоном, навіженим Альфом, залишком епохи, що минула. Альф був майстер на всі руки — тесля, бляхар, коваль, електрик, тинькар, точильник і швець. Альф умів робити геть усе, внаслідок чого зазнав фінансового краху, хоча й працював безупинно. Він знав усе й про всіх від створення світу.

У минулому, в період його процвітання, доступ до будь-якого будинку мали дві категорії людей — швачки й ремонтники. Альф міг розповісти геть усе про кожного обабіч від Головної вулиці. Він був невгамовний пліткар, ненаситно цікавий і мстивий без злоби.

Альф подивився на Джо і спробував угадати, хто він такий.

— Я тебе знаю,— сказав він.— Не підказуй.

Джо відсторонився. Він остерігався людей, які його знали.

— Чекай. Я згадав. Кейт. Ти працюєш у Кейт.

Джо зітхнув з полегшенням. Він боявся, що Альф знає про його минуле.

— Саме так,— коротко сказав він.

— Я ніколи не забуваю облич,— вів далі Альф.— Бачив тебе, коли робив оту дурнувату прибудову для Кейт. На біса вона їй? Без вікон?

— Хотіла темряви. В неї очі болять.

Альф чмихнув. Він ніколи не вірив, що в людей може бути щось просте і хороше. Скажете Альфові «Доброго ранку», а він це перекрутить у якийсь пароль. Він був переконаний, що у всіх є секретне життя і що тільки він бачить їх наскрізь.

Він кивнув у бік контори Мюллера.

— Це пішла ціла епоха. Майже нікого зі старої гвардії не лишилося. Помре Дженні-пердуха — і всьому кінець. Хоча Дженні поки що тримається.

Джо непокоївся. Йому хотілося утекти, й Альф це добре розумів. Альф знався на людях, які хотіли від нього втекти. Якщо подумати, мабуть, саме через це він і збирав оті нескінчені історії. Ніхто не йшов, коли можна було послухати якусь соковиту оповідку про знайомого. Кожна людина в душі — пліткар. Альфа не любили через цей його дар, але слухали всі. Він знав, що Джо готовий перепроситися і розпрощатися. Йому спало на думку, що останнім часом він небагато чув про заклад Кейт. Джо міг би обміняти свою нову інформацію на якісь старі історії.

— Старі часи були непогані,— почав він.— Ти, звісно, ще зовсім шмаркач.

— У мене зустріч з одним чоловіком,— сказав Джо.

— Узяти, бодай, Фей,— Альф удав, що не почув.— Це ж ціле діло. Знаєш, що Фей була хазяйкою закладу, який перейшов до Кейт? Ніхто достеменно не знає, як воно сталося. Усе було доволі загадково, дехто мав свої підозри.

Він задоволено відзначив про себе, що чоловік, у якого призначена зустріч з Джо, мабуть, нескоро його дочекається.

— А що саме вони підозрювали? — спитав Джо.

— Та дідько його знає, люди люблять баляси точити. Може, там нічого й не було. Хоча мушу зазначити, що все видавалося таки дивним.

— Хочете пива? — запропонував Джо.

— Нарешті ти діло говориш. Кажуть, що з похорону чоловік стрибає просто у ліжко. Але я вже не такий молодий. У мене від похорону спрага. Негритоска була визначною громадянкою. Багато чого я міг би тобі про неї розповісти. Я її знав тридцять п’ять, ні, тридцять сім років.

— А хто така Фей? — поцікавився Джо.

Вони підійшли до салуна містера Гріффіна. Містер Гріффін не любив алкоголю, а п’яних просто люто ненавидів. Він володів салуном «Гріффін» на Головній вулиці, сам стояв за стійкою, суботніми вечорами міг відмовитися обслуговувати двадцять чоловіків, які, як на нього, вже перебрали. В результаті його салун став поважним, шанованим і спокійним місцем і приносив йому чудовий прибуток. Тут можна було укласти угоду і спокійно поговорити, без небажаних втручань.

Джо й Альф сіли за круглий столик у глибині салуна і замовили по три пива кожний. Джо дізнався про всю правду й неправду, про доведене й недоведене, про кожне некрасиве припущення. З цього він виніс не тільки сум’яття, а й декілька путящих ідей. Щось було не зовсім чисто зі смертю Фей. Не виключено, що Кейт — дружина Адама Траска. Це він швидко взяв на замітку — можливо, Траск схоче відкупитися. А раптом справа Фей виявиться аж надто небезпечною, щоб туди пхатися? Джо слід усе добре зважити — на самоті.

Спливло кілька годин, і Альф занепокоївся. Джо не йшов на обмін. Він нічого не розказав, ні на що не натякнув. Альф подумав: «Хлопець, що так тримає рот на замку, напевне, приховує щось важливе. Цікаво, хто б його міг розговорити?»

І тоді Альф сказав:

— Розумієш, мені подобається Кейт. Вона мені дає час до часу роботу, вона щедра і не тягне з платнею. Скоріш за все, все це пустопорожні балачки. Проте, якщо добре подумати, вона той ще фрукт. У неї дуже погане око, може зурочити. Як гадаєш?

— Ми добре ладнаємо,— відповів Джо.

Альфа розсердила підступність Джо, і він устромив шпильку.

— У мене виникла цікава думка,— сказав він.— Саме коли я робив оту прибудову без вікон. Кейт кинула якось на мене свій крижаний погляд, і тут я подумав: «Якби вона знала все, що я про неї чув, і запропонувала б випити чи щось з’їсти, хай навіть тістечко, я б одразу відмовився — ні, мем, красно дякую!»

— А ми з нею чудово ладнаємо,— повторив Джо.— У мене зустріч з одним хлопцем.

Джо усамітнився в своїй кімнаті, щоб усе обмізкувати. Йому було страшнувато. Він підскочив і зазирнув у свою валізу, потім перевірив усі шухляди. Йому здавалося, що хтось нишпорив у його речах. Був у нього в кімнаті. Але тут немає чого шукати. Він стривожився. Потім спробував навести лад у тому, що почув.

Хтось постукав у двері, й увійшла Тельма з запухлими очима і червоним носом.

— Що це найшло на Кейт?

— Вона хворіє.

— Я не про це. Я була на кухні, робила молочний коктейль у фруктовій банці, а вона зайшла і напустилася на мене.

— Чи не тому, що ти додала до коктейлю віскі?

— Та ні, в дідька. Лише ванільну есенцію. Вона не має права так зі мною говорити.

— Але ж говорила, хіба ні?

— Я це так не залишу.

— Ще й як залишиш,— сказав Джо.— Іди звідси, Тельмо.

Тельма подивилася на нього своїми чорними, красивими, задумливими очима і повернула собі острівок безпеки, на який завжди розраховує жінка.

— Джо,— запитала вона,— ти насправді сущий сучий син чи тільки прикидаєшся?

— А тобі яке діло?

— Ніякого,— відповіла Тельма.— Сучий ти син.

2

Джо планував діяти обачливо і тільки після довгих роздумів. «Я отримав щасливий шанс, я мушу ним вправно скористатися»,— говорив він собі.

Він увійшов до Кейт за розпорядженнями на вечір і отримав їх, бачачи тільки її потилицю. Вона сиділа за робочим столом, низько насунувши зелений козирок, і не озирнулася до Джо. Вона закінчила свої стислі накази, а потім провадила:

— Джо, хочу знати, як ти виконуєш свої обов’язки. Я хворію. Але я знову одужаю, принаймні матиму полегшення.

— Щось не так?

— Поки що тільки симптом. Краще вже б Тельма пила віскі, ніж ванільну есенцію, але я не хочу, щоб вона пила віскі. Гадаю, ти багато чого пропускаєш.

Він швидко знайшов виправдання:

— Я ж був зайнятий.

— Зайнятий?

— Авжеж. Виконував ваше доручення.

— Яке доручення?

— Самі знаєте — щодо Етелі.

— Забудь про Етель!

— Гаразд.

І раптом, неочікувано для себе самого, Джо заявив:

— А я вчора здибав одного типа, він сказав, що бачив її.

Якби Джо не знав її, він не зробив би оту коротеньку паузу в ті напружені десять секунд, які були потрібні.

Кейт тихо спитала: