Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 141)

— Де?

— Тут.

Вона розвернула своє крісло на шарнірах і подивилася йому просто в обличчя.

— Даремно я тобі не відкрила все одразу, Джо. Важко визнавати свою помилку, але я мушу виправдатися перед тобою. Навряд чи варто тобі нагадувати, як я влаштувала видворення Етелі з нашого округу. Я вважала, що вона переді мною завинила,— у голосі її забриніла нотка смутку.— Але я помилялася. Пізніше я все з’ясувала. Відтоді воно мене мучить. Вона не зробила мені нічого поганого. Я хочу її знайти і відшкодувати заподіяне зло. Мабуть, тобі здаються дивними мої почуття?

— Ні, мем.

— Знайди її мені, Джо. Мені буде легше, якщо я з нею розрахуюся,— з нещасною старенькою.

— Я спробую, мем.

— І от що, Джо: якщо тобі потрібні гроші, звертайся до мене. І якщо ти її знайдеш, перекажи їй мої слова. Якщо вона не схоче прийти сюди, дізнайся, куди я їй можу зателефонувати. Гроші потрібні?

— Не зараз, мем. Але мені доведеться частіше виходити в місто, не так, як раніше.

— Роби як знаєш. Це все, Джо.

Йому хотілося обійняти самого себе. У коридорі він охопив себе за лікті й дав вихід своїй радості. Він почав думати, що все розпланував заздалегідь. Пройшов крізь напівтемну вітальню, крізь тихі уривки вечірніх розмов. Випірнув з дому, подивився на зірки, які пливли косяками серед гнаних вітром хмар.

Джо пригадався його плутаник-батько і те, що старий йому говорив: «Остерігайся рознощиць бульйону,— примовляв той,— отих дамочок, що вічно носять комусь бульйон,— їм щось дуже треба, ніколи про це не забувай».

Джо тихенько промовив:

— Рознощиця бульйону. Я гадав, вона розумніша.

Він знову уважно обміркував її тон і слова, аби упевнитися, що нічого не проґавив. Ні — вона рознощиця бульйону. І тут з пам’яті випливли слова Альфа: «Якби вона запропонувала мені щось випити або з’їсти, хай навіть тістечко...»

3

Кейт сиділа за робочим столом. Вона чула, як гуляє вітер у високій бирючині надворі, й у цьому вітрі, й у цій темряві була Етель — жирна неохайна Етель, липка як медуза. Кейт охопила якась тупа втома.

Кейт увійшла до прибудови, до сірої кімнати, причинила двері й сиділа у темряві, дослухаючись до болю, який знову вповзав у її пальці. У скронях пульсувала кров. Кейт витягла капсулу в циліндрику, який висів на ланцюжку в неї на шиї, потерла об щоку металеву оболонку, нагріту її грудьми, і кураж повернувся до неї. Вона вимила обличчя, нанесла косметику, розчесала волосся й уклала його в щось на кшталт помпадуру57. Потім вийшла у коридор і призупинилася біля дверей вітальні, як завжди, підслуховуючи.

Праворуч від дверей розмовляли двоє дівчат і один чоловік. Щойно Кейт увійшла до вітальні, як розмова обірвалася. Кейт сказала:

— Гелен, я хочу з тобою поговорити, якщо ти зараз не зайнята.

Дівчина пройшла за нею коридором до кімнати. Гелен була платинова білявка, шкіра її нагадувала чисто відполіровану кістку.

— Щось трапилося, міс Кейт? — спитала вона з острахом.

— Сідай. Ні. Нічого не трапилося. Ти ходила на похорон Негритоски?

— А хіба ви не хотіли, щоб я пішла?

— Мені байдуже. Отже, ти ходила.

— Так, мем.

— Розказуй.

— Про що?

— Розказуй, що тобі запам’яталося. Як там було.

Гелен розхвилювалася.

— Було доволі жахливо — і все ж таки чудово.

— Поясни.

— Ну, не знаю. Ні квітів, нічого, але була в тому якась... була якась, сказати б, гідність. Негритоска лежала у чорній дерев’яній труні зі здоровецькими срібними ручками. Виникало відчуття... я не можу висловити. Не знаю, як сказати.

— Можливо, ти вже сказала. Що вона одягла?

— Одягла, мем?

— Так, одягла. Не голою ж її ховали.

Обличчя Гелен напружилося від спроби згадати.

— Не знаю, мем. Я не пам’ятаю.

— Ти їздила на цвинтар?

— Ні, мем. Ніхто не їздив — окрім нього.

— Окрім кого?

— Її чоловіка.

Кейт промовила швидко — майже занадто швидко:

— Сьогодні в тебе будуть постійні клієнти?

— Ні, мем. Позавтра День подяки. Роботи буде мало.

— Я й забула. Іди собі.

Вона зачекала, поки дівчина вийшла, і повернулася до свого столу. На душі в неї було тривожно. Вона переглядала рахунок за сантехнічні роботи, і ліва рука її ковзнула до шиї і торкнулася ланцюжка. Це принесло заспокоєння й упевненість.

Розділ 49

1

Лі разом з Келом намагався відмовити Адама їхати на вокзал зустрічати нічний поїзд «Жайворонок», що йшов із Сан-Франциско до Лос-Анджелеса.

— Нехай Абра йде сама,— сказав Кел.— Він схоче побачити її першою.

— Скоріш за все, він і не помітить, що там є хтось, крім неї,— зауважив Лі.— Тому не має значення, поїдемо ми чи ні.

— Я хочу побачити, як він сходить з потяга,— наполягав Адам.— Він, напевне, змінився. Я хочу побачити ці зміни.

— Його не було вдома лише кілька місяців. Не міг він ані сильно змінитися, ані сильно подорослішати,— умовляв Лі.

— Він напевне змінився. Вплив життєвого досвіду.

— Якщо ви поїдете, то доведеться їхати нам усім,— сказав Кел.

— Невже тобі не хочеться побачити свого брата? — суворо запитав Адам.

— Ясно, що хочеться, от тільки йому не схочеться бачити мене — принаймні не одразу.

— І йому схочеться,— запевнив Адам.— Ти недооцінюєш Арона.

— Схоже, ми їдемо всі,— сплеснув руками Лі.

— Можете уявити? — говорив Адам.— Він вивчив стільки всього нового! Не здивуюся, якщо він і говоритиме по-іншому. Знаєш, Лі, у східних штатах хлопці засвоюють акцент свого університету. Завжди можна відрізнити випускника Гарварда від випускника Принстона. Принаймні так розповідають.

— Я дослухатимуся,— пообіцяв Лі.— Хочу знати, на якому діалекті говорять у Стенфорді.— І він усміхнувся до Кела.

Адамові це не видалося смішним.

— Ти приніс фрукти йому в кімнату? Він любить фрукти,— сказав він.

— Груші, яблука і мускатний виноград,— відповів Лі.