Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 132)

— Знаю.

Абра сподівалася, що Лі не почув тих її слів. Але Лі почув.

— А чому ти не хочеш, щоб він був священиком? — спитав він.

— Мені не слід було цього говорити.

— Тобі слід говорити все, що хочеш. І не треба нічого пояснювати.

Лі знову сів на свій стілець, а Абра просіяла борошно над стейками і відбила м’ясо великим ножем. Тук-тук — «Я б цього не хотіла» — тук-тук.

Лі відвернувся, щоб не збивати її з ритму.

— Він усе робить однаково,— говорила Абра, відбиваючи м’ясо.— Якщо церква — то лише Висока церква. Розповідав, що священикам не слід одружуватися.

— У своєму останньому листі він писав про інше,— зауважив Лі.

— Знаю. Оте було раніше...— Ніж її завмер. На обличчі проступив юний спантеличений біль.— Лі, я для нього недостатньо хороша.

— І що це ти вигадуєш?

— Я не жартую. Він не думає про мене. Він вигадав собі когось, я для нього — тільки оболонка. Я не така — не така, яку він вигадав.

— І яка ж вона?

— Чиста! — вигукнула Абра.— Просто бездоганно чиста. Втілення чистоти — ніколи нічого поганого. А я не така.

— Таких і немає,— сказав Лі.

— Він не знає мене. Він навіть не хоче мене знати. Він хоче отого — отого білого привида.

Лі відламав шматочок печива.

— А тобі він хіба не подобається? Ти ж ще дуже молода, хоча не думаю, що це має значення.

— Звісно, він мені подобається. Я хочу стати його дружиною. Але я також хочу подобатися йому. Тільки як це можливо, якщо він нічого про мене не знає. Раніше мені здавалося, що знає. А тепер я дуже сумніваюся.

— Мабуть, він переживає важкий етап, але це не триватиме вічно. Ти розумна дівчина, дуже розумна. А дуже важко стати такою, як вона, ота, що у твоїй оболонці?

— Я повсякчас боюся, що він у мені побачить щось таке, чого немає в тій, яку він вигадав. Я можу розсердитися. Або спітніти. Або ще якась біда. А він помітить.

— А може, й ні. Проте нелегко жити, як Лілейна Діва, чи Непорочна Богиня, чи всі вони разом. Людям властиво іноді пітніти й негарно пахнути.

Абра наблизилася до столу.

— Лі, я б хотіла...

— Не розсипай борошно по підлозі,— застеріг він.— То чого б ти хотіла?

— Це з моїх роздумів. Гадаю, що Арон, оскільки не мав матері, наділив її всіма чеснотами, які тільки знав.

— Можливо. І ти вважаєш, що він їх перевалив гамузом на тебе...— (Абра здивовано поглянула на нього, і її пальці обережно ковзали по лезу ножа).— Ти б хотіла знайти спосіб якось їх скинути.

— Так.

— А якщо тоді він тебе розлюбить?

— Нехай,— відповіла вона.— Я хочу бути собою.

— Не зустрічав іншої людини,— промовив Лі,— яка настільки б загрузла у справах інших, як я. Але я не маю остаточної відповіді на всі питання. Ти відбиватимеш м’ясо чи вже я?

Абра повернулася до роботи.

— Вам не здається смішним, що я така серйозна, хоча навіть школу ще не закінчила?

— Не уявляю, як може бути інакше,— відповів Лі.— Сміх приходить пізніше, як зуб мудрості, а сміятися з себе навчаєшся насамкінець, у шалених перегонах зі смертю, та подеколи і не встигаєш.

Вона відбивала м’ясо дедалі швидше, у несталому, нервовому ритмі. Лі викладав на столі геометричні фігури з п’ятьох сушених квасолин — лінію, кут, коло.

Відбивання припинилося.

— Місіс Траск жива?

Палець Лі на мить завмер над квасолиною, потім упав на неї і перетворив «О» на «П». Лі знав, що вона на нього дивиться. Він міг навіть уявити на її обличчі паніку від поставленого питання. Думки в нього металися, як миша, що втрапила до мишоловки. Лі зітхнув і здався. Повільно обернувся, поглянув на неї і побачив, що його уявлення було точним.

Він заговорив безбарвним тоном.

— Ми багато розмовляємо, проте не пригадую, щоб ми хоч раз поговорили про мене,— він ніяково всміхнувся.— Абро, дозволь я розкажу тобі про мене. Я слуга. Я старий. Я китаєць. Ці три пункти тобі відомі. Я втомився і я боягуз.

— Ви не...— почала Абра.

— Мовчи. Я страшенний боягуз. Я не хочу втручатися в чужі справи.

— Про що це ви?

— Абро, твій батько ненавидить ще щось, окрім ріпи?

На її обличчі проступила впертість.

— Я поставила вам питання.

— Я не чув жодного питання,— спокійно відповів Лі й додав впевнено: — Ти ні про що мене не питала, Абро.

— Напевно, ви вважаєте, що я ще маленька...— почала Абра, але Лі перебив її.

— Колись я працював у тридцятип’ятирічної жінки, яка успішно опиралася досвіду, навчанню і красі. Якби їй було шість років, вона була б горем для своїх батьків. У тридцять п’ять їй було дозволено розпоряджатися грошима і життям людей, які її оточували. Ні, Абро, вік тут ні до чого. Якби я мав що тобі сказати, то сказав би неодмінно.

Дівчина всміхнулася йому.

— Я хитра,— сказала вона.— Треба мені бути хитрою?

— Боже борони, ні! — вигукнув Лі.

— Тоді чому ви не хочете, щоб я спробувала в усьому розібратися?

— Мені байдуже, що ти робиш, доки не втягуєш у це мене. Гадаю, що якою б слабкою і поганою не була хороша людина, вона має стільки гріхів, скільки здатна винести. У мене вистачає гріхів, які мене турбують. Можливо, мої гріхи не такі витончені, як у декого, але я відчуваю, що можу з ними впоратися. Вибач, будь ласка.

Абра перехилилася через стіл і пальцями в борошні торкнулася долоні Лі. Жовта шкіра його руки була туга і блискуча. Він подивився на білі сліди, що їх залишили її пальці.

— Мій батько хотів сина,— сказала Абра.— Гадаю, він ненавидить ріпу і дівчаток. Він усім розповідає, як дав мені це безглузде ім’я. «І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут».

— Ти хороша дівчина,— всміхнувся їй Лі.— Завтра я куплю ріпу, якщо ти прийдеш до нас на вечерю.

— То вона жива? — тихо спитала Абра.

— Жива,— відповів Лі.

Грюкнули вхідні двері, й до кухні зайшов Кел.

— Привіт, Абро. Лі, тато вдома?

— Ні, ще не повернувся. Чого це ти так сяєш?

Кел простягнув йому чек.

— Тримай. Це тобі.

Лі подивився на чек: