Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 133)

— Ми не домовлялися про відсотки.

— Так краще. А раптом я ще раз звернуся до тебе по борг.

— Не розкажеш, де ти їх роздобув?

— Ні. Поки що ні. Маю одну гарну ідею...— він зиркнув на Абру.

— Мені вже час додому,— сказала вона.

— Власне, вона може знати. Я вирішив зробити це на День подяки, й Абра напевне буде в нас, і Арон приїде додому.

— Зробити що? — спитала вона.

— Подарунок татові.

— А який? — допитувалася Абра.

— Не скажу. Тоді й дізнаєшся.

— А Лі знає?

— Знає, але не розкаже.

— Здається, я ще ніколи не бачила тебе таким... радісним,— промовила Абра.— Здається, я взагалі не бачила тебе радісним.

І в душі її ворухнулося якесь тепле почуття до Кела.

Коли Абра пішла, Кел сів за стіл.

— Не знаю, коли краще віддати йому гроші — до святкового обіду чи після,— сказав він.

— Після,— порадив Лі.— Ти справді їх роздобув?

— П’ятнадцять тисяч доларів.

— Чесно?

— Ти маєш на увазі, чи я їх не вкрав?

— Так.

— Чесно,— відповів Кел.— Пам’ятаєш, як ми пили шампанське на честь Арона? Ми купимо шампанське. А ще — прикрасимо їдальню. Гадаю, Абра допоможе.

— Ти впевнений, що твій батько потребує грошей?

— А хіба ні?

— Сподіваюся, ти не помиляєшся,— сказав Лі.— Як справи у школі?

— Не надто добре. Але я надолужу після Дня подяки,— пообіцяв Кел.

2

Наступного дня після уроків Абра наздогнала Кела.

— Привіт, Абро. Ти смачно готуєш помадку.

— Остання була сухувата. Треба більше вершків.

— Лі від тебе в захваті. Що ти з ним зробила?

— Мені подобається Лі,— відповіла вона і ненадовго замовкла.— Келе, я хочу в тебе дещо спитати.

— Питай.

— Що відбувається з Ароном?

— Тобто?

— Здається, він думає тільки про себе.

— Що ж тут нового? Ти з ним посварилася?

— Ні. Коли він розпочав усі ті розмови про церкву, про безшлюбність, я пробувала з ним сваритися, але він і слухати нічого не хотів.

— Не одружитися з тобою? Навіть уявити цього не можу.

— Келе, зараз він мені пише листи про кохання, та тільки ці листи не до мене.

— А до кого?

— Схоже, що до нього самого.

— Я все знаю про вербу,— сказав Кел.

Абра не дуже здивувалася.

— Справді? — спитала вона.

— Ти сердишся на Арона?

— Ні, не серджуся. Просто не можу його відшукати. Я його не знаю.

— Зачекай трохи,— порадив Кел.— Може, у нього зараз такий період у житті.

— Чи скінчиться воно добром для мене? Як по-твоєму, чи не помилялася я весь цей час?

— Звідки мені знати?

— Келе, чи правда, що ти блукаєш ночами і навіть заходиш до... до поганих закладів?

— Правда,— відповів Кел.— Це тобі Арон сказав?

— Ні, не Арон. А навіщо ти туди ходиш?

Він ішов поруч і не відповідав.

— Скажи мені,— попросила Абра.

— А тобі навіщо?

— Це тому, що ти поганий?

— А ти як гадаєш?

— Я теж погана,— сказала Абра.

— Ти з глузду з’їхала. Арон це з тебе виб’є.

— Ти так гадаєш?

— Ще б пак! — відповів Кел.— Куди він подінеться?

Розділ 45

1

Джо Велері йшов по життю, підглядаючи й підслуховуючи, і, як він сам говорив, не наражаючись на неприємності. Він накопичував свою ненависть помалу — почав зі своєї матері, яка занедбувала його, з батька, який то лупцював його, то ліз зі слинявими поцілунками. Дуже легко було перенести дедалі зростаючу ненависть на вчителя, який його муштрував, на поліцейського, який його переслідував, на священика, який його вичитував. Ще до того, як Джо вперше постав перед судом, він уже густо заріс ненавистю до всього відомого йому світу.