Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 134)

Ненависть не живе сама. Їй потрібна любов як стимул, як спонука, як поштовх. Джо рано розвинув у собі ніжну захисну любов до Джо. Він балував Джо, лестив Джо, пестив Джо. Він звів мури, щоб боронити Джо від усього ворожого світу. Так поступово Джо перетворився на фортецю проти зла. Якщо Джо потрапляв у халепу, то лише тому, що світ злісно змовився проти нього. А якщо Джо нападав на світ, то була помста, на яку вони заслуговують, ці кляті сучі сини. Джо щедро обдаровував себе своєю любов’ю, він розробив сам для себе набір правил, які можна представити отак:

1. Нікому не довіряй. Ці паскуди на тебе полюють.

2. Менше розмовляй. Не лізь на рожен.

3. Уважно слухай. Коли вони зроблять хибний крок, не проґав свого шансу.

4. Всі люди — паскуди, і хай що ти робитимеш, вони себе покажуть.

5. Підходь до всього манівцями.

6. Ніколи і ні в чому не вір жодній жінці.

7. Вкладай свою віру в гроші. Усі хочуть грошей. Усі продаються за гроші.

Були й інші правила, але вони лише уточнювали основні. Його система працювала, і оскільки він не знав інших систем, йому не було з чим порівнювати. Він знав, що треба бути спритним, і вважав себе спритним. Якщо у нього щось успішно виходило, це тому, що він спритний; якщо щось провалювалося, отже, не пощастило. Кейт тримала його, бо знала: він зробить що завгодно, якщо йому добре заплатити або сильно залякати. Вона не мала щодо нього ілюзій. У її бізнесі такі, як Джо, були необхідні.

Коли Джо отримав місце у Кейт, він одразу почав шукати в неї слабкі місця, за рахунок яких жив: марнославство, сластолюбство, тривогу або совість, жадібність, істеричність. Він знав, що вони мають бути, адже вона — жінка. Його вельми вразило, коли він з’ясував, що коли ці слабкості в неї і були, знайти їх він не зумів. Ця дамочка думала й діяла, як чоловік, тільки жорсткіше, хутчіше й хитріше. Джо зробив декілька помилок. І Кейт добряче потицяла його в них носом. Він почав відчувати до неї захоплення, замішане на страху.

Коли Джо з’ясував, що не може з дечим упоратися безкарно, він почав думати, що взагалі не може зробити щось безкарно. Кейт перетворила його на свого раба, як перетворювала на рабинь жінок. Вона забезпечувала його їжею й одягом, віддавала накази, карала.

Варто було Джо визнати, що Кейт розумніша за нього, він одразу почав вважати її розумнішою за всіх. Йому здавалося, що вона володіє двома великими обдаруваннями: вона спритна і вміє вхопити свій шанс — чи можна бажати кращого?

Він радо робив для неї брудну роботу — і боявся її не робити. Кейт ніколи не помиляється, говорив Джо. І якщо ти танцюєш під її дудку, Кейт про тебе подбає. Це вже була не думка, це стало звичкою. Коли він видворив Етель з округу, на це пішов усього один день. Усе придумала Кейт, а вона спритна.

2

Кейт, коли в неї почалися артритні болі, спала погано. Вона майже фізично відчувала, як потовщуються і стають вузлуватими її суглоби. Іноді намагалася думати про щось інше, навіть неприємне, аби лише відігнати подалі біль в покарлючених пальцях. Іноді намагалася пригадати кожну деталь кімнати, якої не бачила багато років. Іноді дивилася в стелю, уявляла там колонки цифр і подумки складала їх. Вона відновлювала в пам’яті обличчя містера Едвардса, його одяг і слово, відтиснуте на металевій пряжці його підтяжок. Вона ніколи не помічала його і все-таки знала, що те слово було «Ексцельсіор».

Часто ночами вона думала про Фей, згадувала її очі, волосся, її голос, як у неї тремтіли руки, згадувала маленький шрам біля нігтя на лівому великому пальці — слід від давнього порізу. Кейт наводила лад у своїх почуттях до Фей — ненавиділа вона її чи любила? Чи жаліє вона Фей? Чи шкодує, що вбила її? Кейт повільно, як гусінь, повзла вздовж своїх думок. І з’ясувала, що нічого не відчуває до Фей. Ні приязні, ні неприязні до неї, ні пам’яті про неї. Був один випадок під час смертельної хвороби Фей, коли її борсання і запах викликали в Кейт злобу, і вона вирішила якнайшвидше її вбити, щоб покласти цьому край.

Кейт пригадувала, який вигляд мала Фей, коли вона її бачила востаннє — у пурпуровій труні, убрану в біле, з усмішкою на вустах — заслугою трунаря, сильно напудрену й нарум’янену, щоб замаскувати землистий колір обличчя.

Голос за спиною Кейт промовив: «Вона роками не мала такого чудово вигляду». А інший голос відповів: «Може, те саме і мені піде на користь»,— а потім двоголосе пирхання. Перший голос належав Етелі, другий — Тріксі. Кейт пригадала і свою власну реакцію, у якій домінував гумор.

Так, перший голос безсумнівно належав Етелі. Етель завжди приходила у нічні роздуми Кейт, Етель завжди приносила з собою закляклий страх, ця дурна, незграбна, доскіплива сучка, паскудна стара шкапа. І незрідка траплялося, що Кейт говорила сама собі: «Зачекай. Чому вона паскудна стара шкапа? Чи не тому, що ти скоїла помилку? Навіщо ти її видворила? Якби ти добре подумала, то залишила б її при собі».

Кейт не знала, де зараз може бути Етель. А якщо котрась із цих агенцій її розшукає — чи принаймні дізнається, куди вона виїхала? І тоді Етель розбовкає все про ту ніч і покаже їм скельця. Тоді вже почнуть винюхувати два носи замість одного. Так, але яка різниця? Варто Етелі напитися пива, як вона почне патякати направо й наліво. Звісно, всі гадатимуть, що вона просто докучлива шльондра. А людина з агенції... ні, жодних агенцій.

Багато годин проводила отак Кейт разом з Етеллю. Чи зрозумів суддя, що це підстава — і дуже примітивна? Даремно вони вказали рівно сто доларів. Надто очевидно. Чи не здогадався шериф? Джо сказав, що її вивели за межі округу в Санта-Крус. Що розповіла Етель заступнику шерифа, який її випроваджував? Етель — ледаща стара корова. Може, вона влаштувалася у Вотсонвілі. Спершу Паджаро, там залізничний вузол, потім річка Паджаро і міст до Вотсонвіля. Багато залізничних ремонтників їздить туди-сюди — мексиканці, індуси. Ця дурноверха Етель могла вирішити, що їй вдасться закрутити з ремонтниками. Чи не сміховинно, якщо вона так і не виїхала за межі Вотсонвіля, до якого звідси лише тридцять миль? Вона навіть могла би підскочити сюди на зустріч зі своїми друзями, якби схотіла. Може, вона подеколи навідується до Салінаса. Може, вона просто зараз у Салінасі. Копи навряд чи будуть сильно перейматися через неї. Може, варто послати Джо до Вотсонвіля, хай подивиться, чи там Етель. Вона могла податися й до Санта-Круса. Джо і там мусив би побувати. Він швидко впорається. Джо зуміє знайти будь-яку повію в будь-якому місті протягом кількох годин. А якщо він її знайде, то вже якось доправить сюди. Етель дурепа. Хоча, коли він її знайде, чи не краще самій Кейт поїхати до неї? Замкнути двері. Повісити табличку «Не турбувати». Вона з’їздила б до Вотсонвіля, зробила свою справу і повернулася назад. Ніяких таксі. Сісти в автобус. Ніхто нікого не помічає на нічних рейсах. Люди сплять, знявши взуття і підклавши під голову складені пальта. Зненацька вона усвідомила, що їй страшно їхати до Вотсонвіля. Нічого, вона себе примусить. І всім цим роздумам прийде кінець. Дивно, як їй раніше не спало на думку послати туди Джо. Це ж ідеальний план. Джо здатний дещо непогано зробити, проте цей бовдур вважає себе розумахою. З такими найлегше управлятися. Етель дурепа. Тому з нею управлятися важко.

Що більше покарлючувалися руки і мозок Кейт, то більше й більше покладалася вона на Джо Велері як на свого головного помічника, свого посередника і свого ката. Вона в глибині душі боялася дівчат свого закладу — не тому, що вони були більш ненадійні, ніж Джо, але тому, що істеричність, яка завжди чатувала поруч, могла вибухнути щомиті, знищити їхню обачність, розхитати самозбереження і рознести вщент не лише їх самих, а й усе навколо. Кейт завжди вміла приборкати цю постійну загрозу, але тепер поступове накопичення кальцію на суглобах і поступове зростання страхів примушували її шукати допомогу, і шукати її у Джо. Чоловіки, як їй було відомо, мали трохи міцнішу загорожу від самознищення, ніж ті жінки, яких вона знала.

Кейт відчувала, що може довіряти Джо, оскільки серед її паперів лежав документ, що стосувався такого собі Джозефа Венути, який втік з в’язниці Сан-Квентин на четвертому році п’ятирічного терміну за пограбування. Кейт ніколи не натякала на це Джо Велері, але була певна, що воно справить на нього заспокійливий ефект, якщо він почне відбиватися від рук.

Джо заносив їй щоранку тацю зі сніданком: зелений китайський чай, вершки і тост. Він ставив тацю біля ліжка, доповідав про справи й отримував розпорядження на день. Джо розумів, що вона дедалі більше залежить від нього. І він поступово й обережно вивчав можливості перебрати увесь бізнес на себе. Проте в глибині душі Джо страшенно боявся Кейт.

— Доброго ранку,— привітався він.

— Я не вставатиму на сніданок, Джо. Просто дай мені чаю. Тобі доведеться тримати чашку.

— Болять руки?

— Так. Але загострення минеться, і стане легше.

— Схоже, ви мали важку ніч.

— Та ні,— відповіла Кейт.— Я добре виспалася. Приймаю зараз нові ліки.

Джо підніс чашку їй до губ, вона пила маленькими ковточками, дула на чай, щоб охолодити.

— Досить,— промовила вона, випивши лише півчашки.— Як пройшла ніч?

— Я навіть хотів зайти до вас ще вчора і розказати. Один селюк прибув з Кінг-Сіті. Щойно продав свій врожай. Закупив увесь наш заклад. Витратив сім сотень, не рахуючи того, що роздав дівчатам.