Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 136)

Він усе добре зробив і гадав, що перехитрив її. Що ж, він її недооцінив. Але як у дідька вона рознюхала, що він у розшуку? Він подумав, що можна б виїхати до Ріно або до Сієтла. Морські порти — це завжди добре. А тоді... хоча, хвилинку. Думай як слід.

Етель нічого не вкрала. Вона щось має. Кейт боїться Етелі. П’ять сотень — це купа грошей, щоб розшукати якусь зацофану шльондру. Те, що Етель сказала судді, по-перше, правда, по-друге, лякає Кейт. Цим можна скористатися. Дідько! Але ж вона знає про його втечу з в’язниці! Джо не мав наміру відбувати свій термін, та ще й з додатковим покаранням.

Але подумати не завадить. Скажімо, на кону чотири роки ув’язнення проти... десяти тисяч. Хіба погана ставка? Нема чого вирішувати. Вона давно про нього знала і не видала. Мабуть, вважала, що він — вірний пес.

А раптом Етель — його щаслива карта?

Так — чекай — подумай про це. Може, це шанс. Може, слід відкрити свої карти і подивитися. Але ж вона така диявольськи хитра! Джо не був певний, що зможе грати проти неї. А якщо грати разом з нею?

Джо сів і наповнив свою склянку. Потім вимкнув світло і підняв штору. Він пив віскі й роздивлявся худеньку жінку в купальному халаті, яка прала панчохи у раковині в кімнаті на протилежному боці вентиляційної шахти. Віскі бурмотіло в нього у вухах.

Можливо, це шанс. Бачить Бог, Джо чекав на нього достатньо довго. Бачить Бог, він ненавидить цю відьму з гострими дрібними зубами. Немає потреби вирішувати просто зараз.

Він тихо прочинив шибку і кинув олівець зі столу у вікно на тому боці вентиляційної шахти. Його потішило, як злякалася, як перестрашилася худа дамочка, перш ніж шарпнула униз свою штору.

Третя склянка віскі — і пляшка порожня. Джо відчув бажання вийти на вулицю і погуляти містом. Але дисципліна узяла гору. Він узяв собі за правило ніколи не виходити з кімнати напідпитку і неухильно дотримувався його. В такий спосіб ніколи не вскочиш у халепу. Халепа — це копи, а копи — це перевірка, яка потягне за собою подорож до Сан-Квентина, і цього разу вже ніяких дорожніх робіт за гарну поведінку. Він негайно викинув прогулянку з голови.

Джо мав ще одну приємність, яку приберігав на той час, коли лишався на самоті, хоча й не усвідомлював, що це приємність. Зараз він віддався їй. Він улігся на латунне ліжко і почав пригадувати своє безрадісне, похмуре дитинство, своє дратівливе й порочне зростання. Самі невдачі — йому ніколи не щастило. Усі шанси були на боці крутих хлопців. Йому зійшло з рук декілька дрібних крадіжок, але ціла таця кишенькових ножів? Копи одразу прийшли по нього додому і заарештували. Його поставили на облік у поліції і відтоді вже не давали спокою. Хтось там у Дейлі-Сіті поцупить з вантажівки кошик з полуницями, а підозрюють завжди Джо. У школі йому також не щастило. Вчителі були проти нього, директор був проти нього. Як миритися з таким лайном? Довелося дати драла.

Спогади про невезіння викликали теплий смуток, Джо почав пригадувати далі, поки на очах не виступили сльози і губи не скривилися від жалю до самотнього, нікому не потрібного хлопчика, яким він був колись. І от зараз знову — подивіться на нього: сам у розшуку, працює в борделі, а всі решта мають власні будинки й автівки. Їм нічого не загрожує, вони щасливі й ночами відгороджуються від Джо запнутими шторами. Він тихо плакав, поки не заснув.

Джо встав о десятій ранку і з’їв велетенський сніданок у «Татусі Ернсті». Пополудні сів у автобус до Вотсонвіля і зіграв три партії у більярд із приятелем, якого викликав на зустріч по телефону. Джо виграв останню партію і поставив кий на стійку. Тоді вручив приятелю дві десятидоларові купюри.

— Дідько! — сказав приятель.— Навіщо мені твої гроші?

— Бери,— відповів Джо.

— Та я ж начебто нічого для тебе не зробив.

— Ти зробив чималенько. Розвідав, що її тут немає, а ти з тих пацанів, що діло знають.

— Не скажеш, навіщо вона тобі потрібна?

— Вільсоне, я сказав тобі одразу, повторюю зараз: сам не знаю. Просто виконую доручення.

— Так от, я зробив, що зміг. Тут був нібито якийсь з’їзд абощо — чи то дантистів, чи ще когось. Не знаю, чи то вона говорила, що піде туди, чи я сам це так уявив. Воно у мене застрягло в пам’яті. Поставили на вуха увесь Санта-Крус. Знаєш там когось?

— Декого,— відповів Джо.

— Зазирни до Г. В. Малера, Гела Малера. Він хазяїн «Більярдної Гела». Там у дальніх кімнатах можна зіграти на гроші.

— Дякую,— сказав Джо.

— А тепер, Джо, слухай. Мені не треба твоїх грошей.

— Це не мої гроші. Купи собі сигару.

Джо вийшов з автобуса неподалік «Більярдної Гела». Прийшов час вечері, але гра була у розпалі. Минула ціла година, аж поки Гел не пішов до вбиральні, а Джо за ним. Він назвався і пояснив суть справи. Гел подивився на Джо великими вицвілими очима, збільшеними товстими скельцями окулярів. Неквапно застібнув ширинку, поправив чорні нарукавники і вирівняв зелений козирок.

— Зачекай, поки скінчиться гра,— сказав він.— Сам не хочеш зіграти?

— Скільки людей грає на тебе, Геле?

— Лише один.

— Я гратиму на тебе.

— П’ять баксів година,— попередив Гел.

— І десять відсотків, якщо я виграю?

— Гаразд, нехай. Білобрисий Вільямс працює на мій заклад.

О першій годині ночі Гел і Джо зайшли до гриль-бару Барлоу.

— Два стейки на кісточках і картопляна стружка, смажена в олії. Суп будеш? — спитав Гел.

— Ні. І картоплі не хочу. У мене від неї закрепи.

— У мене теж,— сказав Гел.— А її все одно їм. Я мало рухаюся.

Гел був неговіркий, аж поки не починав їсти. Він розмовляв лише з набитим ротом.

— Що пропонуєш? — він відкусив шматок стейка.

— Одну роботу. Я заробляю сотню баксів, ти отримуєш двадцять п’ять — годиться?

— Треба знайти якісь докази — типу, папери?

— Ні. Зроби все як слід, я й без паперів обійдуся.

— Гаразд, прийшла вона до мене і попросила взяти на роботу. Вигляд у неї був жахливий. Вона і двадцятки не могла заробити за тиждень. Я б і не знав, що з нею сталося, якби Білл Праймус не бачив її у мене в закладі, тож коли її знайшли, він приперся до мене і почав розпитувати. Гарний він чолов’яга, цей Білл. У нас тут класна поліція.

Етель була непогана — ледаща, неохайна, але добросердна. Вона прагнула поваги і гідності. Була вона не надто розумна, не надто миловида, а через ці дві вади і не надто щаслива. Етель, напевно б, засмутилася, дізнавшись, що коли її витягли з піску, в якому її мало не поховали хвилі, спідниця в неї задерлася до пояса. Вона б воліла більше гідності.

— У нас тут серед рибалок, що ловлять сардини, трапляються зовсім паскудні виродки,— розповідав Гел.— Надудляться до нестями і скаженіють. Я так собі думаю, що котрийсь із цих сардиноловів узяв її в море, а потім просто зіштовхнув за борт. Не уявляю, як інакше вона би потрапила у воду.

— А вона не могла кинутися в море з пірсу?

— Вона? — проговорив Гел крізь картоплю.— Та ти що! Вона була така збіса ледаща, що їй ліньки було б накладати на себе руки. Хочеш перевірити?

— Якщо ти кажеш, що це вона, значить, це вона.

І Джо поклав на стіл двадцять п’ять доларів.

Гел скрутив купюри в трубочку і засунув у кишеньку жилетки. Він відрізав від стейка трикутник і закинув до рота.

— Це точно була вона,— сказав він.— Пирога хочеш?

Джо збирався спати до полудня, але прокинувся о сьомій і довго лежав у ліжку. Він не планував повертатися до Салінаса раніше опівночі. Йому був потрібен час добре все обміркувати.

Вставши з ліжка, він підійшов до дзеркала і порепетирував вираз обличчя, який збирався демонструвати. Він хотів видатися розчарованим, але не надмірно. Кейт збіса хитра. Нехай керує. Він підіграватиме. Вона така відкрита, як стиснутий кулак. Джо мусив визнати, що боїться її до смерті.

Обачливість підказувала: «Іди скажи їй усе як є і отримай свої п’ять сотень».

Але він грубо обірвав обачливість: «Щасливий шанс. Скільки мені траплялося щасливих шансів? Розпізнати щасливий шанс — це частина виграшу. Я ж не хочу все життя бути жалюгідним сутенером. Просто треба грати обережно. Дати їй висловитися. Це не зашкодить. Я завжди зможу сказати, що тільки-но дізнався, якщо виникнуть проблеми».

«Вона може запроторити тебе до буцегарні, ти й оком не встигнеш моргнути».

«Не зможе, якщо я гратиму обережно. Що мені втрачати? Скільки мені траплялося щасливих шансів?»

4

Кейт почувалася краще. Схоже, нові ліки йдуть їй на користь. Біль у руках трохи відпустив, їй здавалося, що пальці дещо вирівнялися, що суглоби не такі набряклі. Вона непогано виспалася вночі, вперше за довгий час, і почувалася добре, хіба що була схвильована. Вона вирішила з’їсти на сніданок варене яйце. Вставши з ліжка, вдягла халат, узяла ручне дзеркальце і знову лягла. Зіпершися на високі подушки, вона роздивлялася своє обличчя.

Відпочинок виявився чудодійним. Від болю стискаються щелепи, очі неприродно блищать, випинаються найменші м’язи на скронях і щоках, і все це разом створює враження хвороби й боротьби з муками.

Різниця з відпочилим обличчям була разюча. Кейт видавалася на десять років молодшою. Вона розсунула губи і подивилася на свої зуби. Час піти почистити їх і відбілити. Кейт стежила за зубами. Золоті коронки на місці вибитих кутніх зубів були єдиним зовнішнім втручанням. Дивовижно, подумала Кейт, який молодий у мене вигляд. Лише одна ніч хорошого сну — і я одужала. Це також обдурює людей. Вони вважають, що вона слабка і тендітна. Кейт посміхнулася: тендітна, як сталевий капкан. Але ж вона завжди піклувалася про себе — ні випивки, ні наркотиків, а останнім часом навіть від кави відмовилася. І це приносить плоди. Личко в неї янгольське. Вона підняла дзеркальце трохи вище, щоб не бачити свою зморшкувату шию.