Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 131)

— Я врятував тебе від побиття. Сідай.

— Я йду спати.

— Сідай! Я хочу з тобою поговорити. Чому ти не сказав батькові, що склав іспити?

— Він би не зрозумів.

— Тільки твоя дупа все розуміє.

— Мені не подобається така мова.

— А чому, по-твоєму, я до неї вдався? Я ніколи не лаюся просто знічев’я. Ароне, твій батько жив і дихав цим.

— Звідки він дізнався?

— Ти мусив би сам йому розповісти.

— Це не твоя справа.

— Я хочу, щоб ти зараз увійшов у дім і розбудив батька, якщо він спить, хоча навряд чи він спить. Я хочу, щоб ти йому розповів.

— І не подумаю.

— Ароне,— спокійно сказав Лі,— ти коли-небудь бився з маленьким чоловіком, вдвічі меншим за тебе?

— Що ти маєш на увазі?

— Це найнеприємніша річ на світі. Чоловічок не зупиниться, і тобі доведеться його сильно вдарити, а це ще гірше. От тоді ти й справді вскочиш у халепу.

— Про що ти говориш?

— Якщо не зробиш, як я тобі звелів, Ароне, я битимуся з тобою. Хіба це не кумедно?

Арон спробував пройти. Лі став у нього на дорозі, його маленькі кулачки недолуго стиснулися, а поза була настільки комічна, що він сам розсміявся.

Арон спантеличено позадкував від нього. І коли він зрештою сів на сходинку, Лі глибоко зітхнув.

— Слава Богу, що це скінчилося,— сказав він.— Слухай, Ароне, не поділишся зі мною, що тебе гризе? Раніше ти мені все розповідав.

Раптом Арона прорвало.

— Я хочу вирватися звідси. Це мерзенне місто.

— Зовсім ні. Місто як місто, не гірше за решту.

— Я тут чужий. Краще б ми сюди не переїжджали. Не знаю, що зі мною коїться. Я хочу поїхати,— мало не завив він.

Лі заспокійливо обійняв Арона за широкі плечі.

— Ти стаєш дорослим. Може, справа в цьому,— тихо промовив він.— Іноді мені здається, що світ випробовує нас найжорсткіше, коли ми зазираємо собі в душу і з жахом за собою спостерігаємо. Але не це найгірше. Ми думаємо, що всі зазирають нам в душу. Тоді бруд здається ще бруднішим, а чистота сяє недоторканістю. Ароне, це мине. Лише трошки почекай, і все скінчиться. Тобі від цього не легше, тому що ти в це не віриш, але нічого кращого я для тебе зробити не можу. Спробуй повірити: ніщо не є ані таким поганим, ані таким хорошим, як тобі зараз здається. Так, я можу тобі допомогти. Лягай зараз спати, а рано-вранці ти встанеш і розкажеш татові про іспити. Зроби це з захватом. Він самотніший за тебе, тому що у нього немає прекрасного майбутнього, про яке можна мріяти. Пересиль себе. Так завжди казав Сем Гамільтон. Уяви, що так воно є, і, можливо, так і буде. Пересиль себе. Зроби це. І лягай спати. А мені треба спекти торт — на сніданок. А ще, Ароне, твій тато поклав тобі на подушку подарунок.

Розділ 44

1

Тільки коли Арон поїхав до коледжу, Абра по-справжньому познайомилася з його родиною. Арон й Абра відгородилися від усіх, їм ніхто не був потрібний, крім них самих. З від’їздом Арона вона прив’язалася до інших Трасків. І побачила, що Адаму вона довіряє більше, ніж рідному батькові, а Лі більше любить.

Щодо Кела, вона не могла вирішити. Він її бентежив, подеколи до злості, подеколи до болю, подеколи до цікавості. Здавалося, що він змагається сам із собою. Абра не знала, подобається вона йому чи ні, а тому він не подобався їй. Вона відчувала полегшення, коли, приходячи до Трасків, не заставала Кела вдома, і він не споглядав за нею нишком, не судив, не оцінював, не зважував і не відвертався, коли вона перехоплювала його погляд.

Абра виросла у струнку жінку з розвиненими грудьми, готовою прийняти свою урочисту обітницю, очікуючи на неї,— але без поспіху. Вона призвичаїлася заходити до Трасків після школи, сиділа з Лі, зачитувала йому фрагменти зі щоденних листів Арона.

Арон сумував у Стенфорді. Його листи були просякнуті самотньою жагою до цієї дівчини. Коли вони були разом, він сприймав це як належне, але в університеті, на відстані у дев’яносто миль, відчув до неї пристрасне кохання і відмежувався від усього навколишнього життя. Він навчався, їв, спав і писав до Абри, і з цього складалося все його життя.

У другій половині дня Абра сиділа на кухні з Лі, допомагала йому чистити квасолю або вилущувати зі стручків горох. Іноді вони готували вершкову помадку, і нерідко вона залишалася у них на вечерю, бо не хотіла йти додому, до своїх батьків. Цю тему вона не могла обговорювати з Лі. А ті декілька тем, на які вона могла говорити з батьком і матір’ю, були нікчемні, бліді, заїжджені та ще й почасти навіть брехливі. В цьому Лі також відрізнявся від її домашніх. Абрі хотілося говорити Лі тільки правду, навіть коли вона не була до кінця впевнена, що її слова — правда.

Лі сидів і легко всміхався, його вправні тендітні руки літали у роботі, немов жили своїм окремим життям. Абра не усвідомлювала, що говорить винятково про себе. Й іноді, коли вона говорила, думки Лі віддалялися, потім поверталися, як пес-мандрівник, і Лі час до часу кивав головою і тихенько підтакував.

Йому подобалася Абра, він відчував у ній силу, доброту, а ще й тепло. Риси її обличчя були різкуваті, суворі, і з часом вона могла стати або некрасивою, або дуже вродливою. Лі, занурений протягом її розмов у власні думки, пригадував круглі, гладенькі обличчя своїх співвітчизниць з Кантону, своїх родичок. Навіть якщо вони були худі, личка мали круглі, як повний місяць. Лі мав би подобатися саме такий тип, адже краса мусить бути подібна до нас самих, але це було не так. Коли він згадував китайську красу, то бачив залізні, хижацькі обличчя маньчжурів, зухвалі й невблаганні обличчя людей, які мали владу через незаперечне спадкоємне право.

Абра говорила:

— Можливо, так було повсякчас. Не знаю. Він ніколи не розказував багато про батька. Це почалося відтоді, як містер Траск потрапив... ну, ви знаєте, ота історія з салатом. Арон тоді страшенно розлютився.

— Чому? — спитав Лі.

— Люди з нього сміялися.

Думки Лі повністю повернулися до неї.

— Сміялися з Арона? Чому з нього? Та справа його жодним чином не стосувалася.

— Справді, але він мав таке враження. Хочете знати, що я думаю?

— Звісно, хочу,— відповів Лі.

— Я пояснюю це так, хоча мені ще не все ясно до кінця. Я гадала, що він завжди почувався, сказати б, скаліченим, або неповноцінним,— через те, що в нього не було матері.

Лі широко розплющив очі й одразу ж опустив їх.

— Розумію,— кивнув він.— Як гадаєш, у Кела те саме?

— Ні.

— Тоді чому Арон такий?

— Цього я ще не зрозуміла. Можливо, деякі люди потребують чогось більше, ніж інші, або більше щось ненавидять. Мій батько терпіти не може ріпу. Все життя. Нічого не можна було зробити. Ріпа його дратувала, просто до нестями. Й от одного разу мати розсердилася абощо і приготувала запіканку з ріпи, додала багато перцю, присипала згори тертим сиром, і він став темно-золотавого кольору. Батько з’їв майже половину і тільки тоді спитав, що це таке. Мама відповіла: ріпа, і він жбурнув тарілку на підлогу, вискочив з-за столу і вибіг з кімнати. Схоже, він їй так і не пробачив.

— Він не пробачив їй того, що вона сказала про ріпу,— засміявся Лі.— Але, Абро, уяви, що він спитав, а вона назвала щось інше, і йому б це сподобалося, і він попросив би добавки. А згодом дізнався би правду. Тоді він і вбити б її міг.

— Це точно. Втім, я гадаю, що Арон потребував матері більше, ніж Кел. Через це, мабуть, він завжди звинувачував батька.

— Чому?

— Не знаю. Просто мені так здається.

— Ти буваєш на людях, правда?

— А що, не треба?

— Звісно, треба.

— Приготувати помадку?

— Не сьогодні. В нас ще трохи лишилося.

— А чим я можу допомогти?

— Можеш просіяти борошно й обваляти м’ясо. Повечеряєш з нами?

— Ні. Я йду на день народження, дякую. Як ви думаєте, він стане священиком?

— Звідки ж я знаю? — здивувався Лі.— Можливо, це просто варіант.

— Сподіваюся, не стане,— сказала Абра і міцно стулила вуста, здивована власними словами.

Лі підвівся, узяв дерев’яну дошку, поклав на неї м’ясо і поставив поруч сито.

— Відбивай тупим боком ножа,— порадив він.