Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 130)

Розмови їхні були довгі, стримані й особисті.

— Я знаю, що мене критикують,— говорив містер Рольф.— Так сталося, що я сильніше вірю у вище покликання церкви, ніж деякі люди. Ніхто не має права казати мені, що сповідь не настільки важливе таїнство, як причастя. І запам’ятай мої слова: я все це поверну, але поступово, обережно.

— Коли я матиму свою церкву, я також це робитиму.

— Тут потрібен великий такт,— говорив містер Рольф.

— Я б хотів, щоб у нашій церкві були... Добре, я все ж таки скажу. Я хотів би, щоб у нас були свої августинці51 або францисканці52. Щоб було де усамітнитися. Іноді я здаюся собі нечистим. Мені хочеться відійти від бруду й очиститися.

— Я розумію, щó ти відчуваєш,— серйозно сказав містер Рольф.— Але я туди не можу тебе супроводжувати. Я не можу думати, що наш Господь Ісус волів би, щоб його духовенство покинуло своє служіння світові. Подумай, як він наполягав, щоб ми проповідували Євангеліє, допомагали немічним і бідним, навіть самі опускалися до бруду, щоб витягти грішників з багна. Ми мусимо точно наслідувати Його приклад.

Очі у нього розгорілися, в голосі залунали гортанні ноти, якими він користувався у проповідях.

— Напевне, мені не варто казати тобі це. Але, сподіваюся, ти не знайдеш у моїх словах гордині. Тут є свої перемоги. Останні п’ять тижнів на вечірню службу приходить одна жінка. Не думаю, що ти її бачиш зі свого місця в хорі. Вона завжди сідає в останньому ряду з лівого боку. Власне, тобі її видно. Під кутом. Вона носить вуаль і завжди йде ще до того, як я повертаюся з відпусту.

— І хто вона така? — спитав Арон.

— Що ж, ти маєш знати такі речі. Я провів дуже тактовні розпитування, і ти нізащо не здогадаєшся. Вона... вона... хазяйка закладу з поганою репутацією.

— У нас у Салінасі?

— У нас у Салінасі,— містер Рольф нахилився до Арона.— Я бачу твою відразу. Ти мусиш її подолати. Не забувай Господа і Марію Магдалину. Без гордині я заявляю, що був би радий витягти її з бруду.

— Чого їй тут треба? — спитав Арон.

— Можливо, того, що ми їй мусимо запропонувати,— спасіння. Це потребує великого такту. Я бачу, як воно станеться. І запам’ятай мої слова — такі люди несміливі. Прийде день, коли у мої двері постукають, і вона благатиме її впустити. Й от, Ароне, я молюся, щоб мені не забракло мудрості й терпіння. Повір: коли це станеться, коли заблудла душа шукатиме світла, приходить найвищий і найпрекрасніший досвід, який випадає на долю священика. Це мета нашого існування, Ароне. Це мета нашого існування.

У містера Рольфа перехопило подих.

— Я молю Бога, щоб не схибити,— промовив він.

3

Адам Траск уявляв війну такою, якою він туманно пригадував кампанію проти індіанців. Ніхто нічого не знав про величезну світову війну. Лі читав історію Європи, намагаючись з уламків минулого скласти картину майбутнього.

Лайза Гамільтон померла з вимученою усмішкою на вустах, її вилиці неприємно випнулися, коли з них зійшов рум’янець.

Адам нетерпляче чекав, коли Арон прийде з новинами про іспити. Масивний золотий годинник лежав серед носовичків у верхній шухляді його комоду, і він його заводив і перевіряв точність ходу за власним годинником.

Лі отримав свої настанови. У вечір того дня, коли все буде оголошено, він має приготувати індичку і спекти торт.

— Ми влаштуємо свято,— сказав Адам.— Як щодо шампанського?

— Чудово,— відповів Лі.— А ти читав фон Клаузевіца53?

— Хто це такий?

— Не надто обнадійливе читання,— сказав Лі.— Одну пляшку шампанського?

— Так, однієї досить. Суто для тостів, розумієш. Для святкового настрою.

Адаму і на думку не спадало, що Арон може провалитися.

Одного пообіддя Арон підійшов до Лі й спитав:

— Де тато?

— Голиться.

— Я не прийду сьогодні на вечерю,— сповістив Арон. У ванній кімнаті він став у батька за спиною і звернувся до намиленого відображення у дзеркалі.— Містер Рольф запросив мене на вечерю до себе.

Адам витер бритву туалетним папером.

— Чудово,— сказав він.

— Можна я прийму ванну?

— Я за хвилину закінчую.

Коли Арон пройшов вітальнею, попрощався і вийшов, Кел і Адам дивилися йому вслід.

— Він напахтився моїм одеколоном,— зауважив Кел.— Я й досі чую запах.

— Напевне, там буде неабиякий прийом,— одізвався Адам.

— Не можна його звинувачувати в тому, що він хоче відсвяткувати. Він тяжко працював.

— Відсвяткувати?

— Іспити. Невже він не розповів? Він склав іспити.

— А, так, іспити... Так, звісно, він мені розповів. Молодець. Я ним пишаюся. Мабуть, подарую йому золотий годинник.

— Нічого він вам не розповідав,— різко сказав Кел.

— Розповів, розповів. Сьогодні вранці.

— Сьогодні вранці він про це ще не знав.

Кел підвівся і вийшов з дому.

Він швидко йшов Центральною авеню у сутінках, що згущалися, проминув парк і будинок, де колись мешкав Джексон-Камяний-Мур Толлот54, подалі від вуличних ліхтарів, туди, де вулиця переходила у заміську дорогу, і звернув подалі від ферми Толлота.

О десятій годині Лі вийшов надіслати листа і побачив, що Кел сидить на нижній сходинці веранди.

— Що з тобою? — спитав він.

— Ходив гуляти.

— А що з Ароном?

— Не знаю, здається, він чимось ображений.

— Хочеш піти зі мною на пошту?

— Ні.

— А чому ти тут сидиш?

— Збираюся відлупцювати його до півсмерті.

— Не треба,— порадив Лі.

— Чого б це?

— Бо, гадаю, у тебе нічого не вийде. Він тебе просто уб’є.

— Маєш рацію,— погодився Кел.— Сучий він син!

— Добирай слова.

— Гаразд,— засміявся Кел,— я пройдуся з тобою.

— Ти читав фон Клаузевіца?

— Навіть не чував про такого.

Коли Арон повернувся додому, на нижній сходинці веранди його чекав Лі.