Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 126)

1

Країна непомітно сповзала до війни, перестрашена і водночас зачарована. Люди не відчували бурхливих емоцій війни майже шістдесят років. Війна у Мексиці була не стільки війною, скільки експедицією. В листопаді містера Вільсона переобрали президентом завдяки його передвиборчій обіцянці не втягувати нас у війну, але разом з тим від нього вимагали сильної руки, що неминуче означало війну. Бізнес пожвавився, ціни зростали. Британські торгівельні агенти роз’їжджали по країні, скуповуючи харчі, мануфактуру, метали, хімікати. Країну охопила хвиля збудження. Ніхто особливо не вірив у війну, навіть плануючи її. Долина Салінас-Веллі жила своїм звичайним життям.

2

Кел ішов до школи разом з Ароном.

— У тебе стомлений вигляд,— зауважив Арон.

— Справді?

— Я чув, коли ти прийшов уночі. О четвертій годині. Що ти робив так пізно?

— Гуляв, думав про різне. Ти не хотів би покинути школу і повернутися на ранчо?

— Навіщо?

— Ми могли б заробити грошей для тата.

— Я збираюся до коледжу. Хотів би вже зараз вступити. З нас усі сміються. Я хочу виїхати з цього міста.

— Ти просто з глузду з’їхав.

— Не я з глузду з’їхав. Не я втратив усі гроші. Не я придумав ідіотську ідею про салат. А люди все одно сміються з мене. Я не знаю, чи вистачить грошей на коледж.

— Він не хотів втрачати гроші.

— Але ж втратив.

— Тобі треба закінчити цей клас, а потім останній, щоб вступати до коледжу,— сказав Кел.

— Гадаєш, я цього не знаю?

— Якби ти добряче попрацював, можливо, зміг би скласти вступні іспити наступного літа і поїхати вчитися вже восени.

Арон різко обернувся до брата.

— Я не зміг би.

— А по-моєму, зміг би. Поговори з директором. І превелебний Рольф неодмінно тобі допоможе.

— Я хочу вибратися з цього міста,— повторив Арон.— І ніколи не схочу повернутися. Люди й досі дражнять нас Салатними Качанами. Сміються з нас.

— А як Абра?

— Абра зробить те, що треба.

— А вона схоче, щоб ти виїжджав?

— Абра зробить те, що я від неї захочу.

Кел ненадовго замислився.

— Слухай, що я скажу. Я спробую заробити гроші. Якщо ти візьмешся як слід і складеш іспити на рік раніше, що ж, я тобі допоможу з коледжем.

— Допоможеш?

— Звісно, допоможу.

— Тоді я зараз же піду до директора,— і Арон прискорив крок.

— Ароне, зачекай! — гукнув йому вслід Кел.— Послухай! Якщо він скаже, що ти це можеш, не розповідай татові.

— Чому?

— Просто я уявив, як буде класно, коли ти прийдеш і скажеш, що це вже сталося.

— Не бачу різниці.

— Не бачиш?

— Ні, не бачу,— сказав Арон.— Як на мене, це безглуздо.

Кел ледве втримався, щоб не закричати: «Я знаю, хто наша мати! Я можу її тобі показати!» Це дістало б Арона до самої печінки.

Кел зустрів Абру у вестибюлі до початку уроків.

— Що відбувається з Ароном? — запитав він.

— Не знаю.

— Знаєш.

— Літає у хмарах. Гадаю, це через того священика.

— Він проводжає тебе додому?

— Саме собою. Але я його наскрізь бачу. У нього крильця прорізуються.

— Він і досі соромиться через отой салат.

— Знаю,— сказала Абра.— Я його намагалася переконати. Гадаю, йому це подобається.

— Що?

— Нічого,— відповіла Абра.

Після вечері того дня Кел спитав у батька, чи можна йому в п’ятницю з’їздити на ранчо.

— Навіщо? — Адам обернувся у кріслі.

— Просто хочу подивитися. Просто хочу дізнатися, що там і як.

— І Арон хоче поїхати?

— Ні. Я збираюся сам.

— Не бачу причин для відмови. Лі, ти не бачиш причини не пустити його?

— Не бачу,— відповів Лі. Він уважно подивився на Кела.— Серйозно думаєш зайнятися фермерством?

— Можливо. Якби ви передали мені ранчо, я б там вів хазяйство, батьку.

— Оренда триватиме ще понад рік,— зауважив Адам.

— І потім я зможу там хазяйнувати?

— А школа?

— Я вже закінчу школу.

— Там видно буде,— промовив Адам.— Може, ти надумаєш вступати до коледжу.

Коли Кел підійшов до виходу, його наздогнав Лі й вийшов разом з ним з дому.

— Можеш розказати, що відбувається? — спитав він у Кела.

— Просто хочу роздивитися.