Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 128)

— Гарна відповідь. Звідки ти можеш знати, поки не почуєш питання? Це мені до вподоби. Це розумно — і чесно. Слухай: ти маєш брата. Ваш батько любить його більше, ніж тебе?

— Усі його люблять більше,— спокійно відповів Кел.— Усі люблять Арона.

— А ти?

— І я. Принаймні... Так, люблю.

— А що «принаймні»?

— Іноді мені знається, що він дурний, але я його люблю.

— А батька?

— Дуже люблю.— сказав Кел.

— А він більше любить твого брата.

— Не відомо.

— Гаразд, отже, ти кажеш, що хочеш повернути гроші, які втратив батько. Чому?

Зазвичай очі Кела були примружені й сторожкі, але зараз вони так широко розплющилися, що здавалося, ніби він дивиться навколо і крізь Віля. Ніколи ще Кел так близько не підходив до власної душі.

— Мій батько хороший,— сказав він.— Я хочу йому відшкодувати, тому що сам я не хороший.

— Якщо ти це зробиш, хіба ти не станеш хорошим?

— Ні,— відповів Кел.— У мене думки погані.

Віль ще ніколи не зустрічав людини, яка б так відверто себе розкривала. Йому стало майже ніяково від цієї відвертості, але він знав, наскільки безпечний Кел у своїй оголеній чесності.

— Ще одне,— сказав він,— і я не заперечую, якщо ти не схочеш відповісти. Не думаю, що я б на таке відповів. Так от. Скажімо, ти дістав би ці гроші й віддав їх батькові,— тобі не спало б на думку, що ти намагаєшся купити його любов?

— Так, сер. Спало б. І це була би правда.

— Про це я й хотів спитати. Тепер усе.

Віль нахилився вперед і приклав руки до спітнілого лоба, на якому пульсувала жила. Він не міг пригадати, коли відчував подібне потрясіння. А в Кела виникло обережне передчуття перемоги. Він знав, що переміг, але зробив незворушне обличчя, щоб не видати себе.

Віль підвів голову, зняв окуляри і протер вологі скельця.

— Ходімо звідси,— запропонував він.— Покатаємося.

Віль сів за кермо свого величезного «вінтона» з капотом довгим, як труна; потужний мотор машини гарчав і пихтів. Він поїхав на південь від Кінг-Сіті окружною дорогою, кругом наливалася новими соками весна, у небі носилися жайворонки, дротяні огорожі дзюрчали веселу мелодію. На заході височіла гора Піко-Бланко, її вершина ще була вкрита густим снігом, а у долині, перекриваючи шлях вітрам, виструнчилися евкаліпти у блиску юного срібного листя.

Доїхавши до бічної дороги, що вела до рідної лощини угіддя Трасків, Віль зупинив машину. Він не сказав ні слова відтоді, як його «вінтон» виїхав з Кінг-Сіті. Могутній мотор затих з глибоким зітханням.

Віль, дивлячись просто поперед себе, промовив:

— Келе, хочеш бути моїм партнером?

— Так, сер.

— Я не беру партнерів без грошей. Я міг би позичити тобі гроші, але це потягне за собою проблеми.

— Я можу дістати гроші,— сказав Кел.

— Скільки?

— П’ять тисяч доларів.

— Ти? Не можу повірити.

Кел мовчав.

— Вірю,— сказав Віль.— У борг?

— Так, сер.

— А який відсоток?

— Ніякий.

— Гарний хід. Де ж ти їх візьмеш?

— Цього я вам не скажу, сер.

Віль покрутив головою і розсміявся. Його переповнювало задоволення.

— Може, це безглуздо, проте я тобі вірю,— а я далеко не дурень,— він запустив двигун, а потім знову заглушив.— Хочу, щоб ти уважно послухав. Ти газети читаєш?

— Так, сер.

— Ми от-от можемо вступити у війну.

— Схоже на те.

— Так вважає багато людей. Так от, ти знаєш нинішні ціни на боби? Тобто, за скільки можна продати сто мішків у Салінасі?

— Не впевнений. Гадаю, від трьох до трьох з половиною центів за фунт.

— Що значить — не впевнений? Звідки ти знаєш?

— Я ж збирався просити у батька дозволу хазяйнувати на ранчо.

— Ясно. Але ти не хочеш цим займатися сам. Ти надто розумний. Орендаря твого батька звати Рантані. Він — швейцарський італієць, чудовий фермер. Обробляє майже п’ятсот акрів землі. Якщо ми йому гарантуємо п’ять центів за фунт, надамо позику на посівний матеріал, він посадить боби. Так само, як і кожний другий фермер у цих краях. Ми можемо укласти угоду на п’ять тисяч акрів під боби.

— Що ми робитимемо з бобами за п’ять центів на ринку по три центи? — здивувався Кел.— А, зрозумів! Та чи можемо ми мати впевненість?

— Ми з тобою партнери? — спитав Віль.

— Так, сер.

— Так, Вілю. Кажи мені «ти».

— Так, Вілю.

— Як швидко ти можеш дістати п’ять тисяч доларів?

— До наступної середи.

— Згода!

Товстий чоловік і тоненький смаглявий хлопець урочисто потиснули один одному руки.

Віль, не відпускаючи руку Кела, сказав:

— Тепер ми партнери. Я маю контракт з Британським закупівельним агентством. А ще маю приятеля в Інтендантському корпусі. Закладаюся, що ми зможемо продати всі сушені боби, які дістанемо, за десять центів фунт, або й більше.

— Коли ви зможете їх продати?

— Раніше, ніж ми щось підпишемо. А тепер хочеш з’їздити до старого будинку і поговорити з Рантані?

— Так, сер,— відповів Кел.

Віль запустив мотор, і громіздкий зелений автомобіль незграбно виїхав на бічну дорогу.

Розділ 42