Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 127)

— Гаразд, здається, мене ставлять на місце.

Лі розвернувся і пішов до будинку. Потім гукнув:

— Келе!

Хлопець зупинився.

— Келе, тебе щось турбує?

— Ні.

— Я маю п’ять тисяч доларів, якщо вони тобі знадобляться.

— Навіщо б вони мені знадобилися?

— Хтозна,— відповів Лі.

3

Віль Гамільтон любив свою скляну клітку в гаражі. Його інтереси сягали значно далі за автомобільне агентство, але він не облаштовував собі іншого офісу. Він любив оту діяльність за скляними стінами. А скло він встановив подвійне, щоб не долинав шум з гаража.

Віль сидів у великому поворотному кріслі червоної шкіри і здебільшого радів життю. Коли люди говорили про те, як його брат Джо заробляє в Нью-Йорку купу грошей на рекламі, Віль завжди казав, що він сам — велетенська жаба у малій калюжі.

— Я не наважився б перебиратися до великого міста,— пояснював він.— Я простий сільський хлопець.

І йому подобався сміх, який викликали ці слова. То був доказ, що друзям було добре відомо, який він багатий.

Кел прийшов до нього на розмову одного суботнього ранку. Побачивши здивований погляд Віля, він представився:

— Я — Кел Траск.

— А, звісно. Господи, та ти вже зовсім дорослий. Ти з батьком?

— Ні. Я прийшов сам.

— То сідай. Гадаю, ти не палиш.

— Інколи. Цигарки.

Віль передав йому через стіл пачку цигарок «Мюрад». Кел відкрив її, а потім закрив.

— Щось мені зараз не хочеться.

Віль дивився на смагляве обличчя хлопця, і воно йому подобалося. Він подумав: «Хлопець кмітливий. Такого не обдуриш»,— а вголос промовив:

— Напевне, скоро візьмешся за серйозні справи.

— Так, сер. Планую хазяйнувати на нашому ранчо, коли закінчу школу.

— Цим багато не заробиш. Фермери нічого не заробляють. Заробляє той, хто в них купує і продає. На фермерстві не розбагатієш.

Віль розумів, що Кел оцінює його, випробує його, приглядається до нього, і це йому сподобалося.

Кел уже прийняв рішення, але спершу спитав:

— Містере Гамільтон, у вас, здається, немає дітей?

— Справді немає. І це мене засмучує. Мабуть, через це я шкодую найбільше. А чому ти питаєш?

Кел лишив це питання поза увагою.

— Ви могли б дати мені пораду?

Віль відчув тепле задоволення.

— Якщо це в моїх силах — залюбки. І чого ж ти хочеш?

І тоді Кел зробив таке, що Віль Гамільтон схвалив ще більше. Як своє знаряддя він використав відвертість. Він сказав:

— Я хочу заробити багато грошей. Я хочу, щоб ви мене навчили як.

Віль подолав бажання розсміятися. Хай якою наївною була ця заява, він зовсім не вважав Кела наївним.

— Хто ж того не хоче,— сказав він.— І що для тебе означає багато грошей?

— Двадцять чи тридцять тисяч доларів.

— Боже милостивий! — вигукнув Віль і подався вперед у кріслі, аж воно зарипіло. Тепер він уже розсміявся, але без тіні глузування. Кел усміхнувся у відповідь.

— А ти мені можеш сказати, навіщо тобі стільки грошей?

— Так, сер. Можу,— Кел розкрив пачку цигарок, витяг одну з овальним корковим фільтром і запалив.— Вам я скажу навіщо.

Віль знову відкинувся в кріслі, передбачаючи насолоду.

— Мій батько втратив цілу купу грошей.

— Знаю,— сказав Віль.— Я його застерігав не перевозити салат через усю країну.

— Справді? А чому?

— Не було жодних гарантій,— пояснив Віль.— Бізнесмен мусить підстраховуватися. Якщо трапляється щось, йому кінець. І це трапилося. Продовжуй.

— Я хочу заробити гроші, щоб повернути йому все, що він втратив.

Віль щиро здивувався.

— Чому?

— Хочу і все.

— Ти його любиш? — спитав Віль.

— Так.

М’ясисте обличчя Віля скривилося, і на нього холодним вітром повіяв один спогад. Він не блукав коридорами пам’яті, то був лише спалах, що вмістив усі роки, образ, почуття і відчай, які зупинилася, як фотокамера зупиняє світ. Він побачив у спалаху Семюеля, гарного як світанок, з уявою як політ ластівки, побачив талановитого, задумливого Тома, що був як темний вогонь, побачив Уну, яка приборкувала бурі, побачив чарівливу Моллі, побачив Дессі з її сміхом, побачив красеня Джорджа, лагідність якого заповнювала дім, як аромат квітів, а ще побачив Джо, наймолодшого, мазунчика. Кожен з них без зусиль приносив у сім’ю якийсь дар.

Майже кожна людина має власну скриньку з прихованим болем, про яку ніхто не здогадується. Віль добряче сховав свою скриньку, він голосно сміявся, використовував порочні чесноти і ніколи не давав ходу своїй заздрості. Себе він вважав тупуватим, дурнуватим, консервативним і примітивним. Ніяка велика мрія не піднімала його на вершини, ніяка розпука не привела б до самознищення. Він завжди був десь скраю, намагаючись злитися з родиною завдяки тим дарам, які мав,— обачності, здоровому глузду, ретельності. Він вів фінансові справи, наймав адвокатів, викликав трунаря, а врешті-решт ще й сплачував їхні рахунки. Інші навіть не усвідомлювали, що він їм потрібен. У нього був талант заробляти гроші й не втрачати їх. Йому здавалося, що Гамільтони зневажають його за цю єдину здатність. Він любив їх віддано, завжди був готовий допомогти грошима, щоб витягти їх з халепи. Йому здавалося, що вони його соромляться, і він щосили боровся за їхнє визнання. Усе це було в холодному вітрі, який повіяв на нього.

Трохи банькуваті очі Віля зволожилися, коли він дивився на Кела, і хлопець спитав:

— Що з вами, містере Гамільтон? Вам недобре?

Віль відчував своїх рідних, але не розумів їх. А вони приймали його, навіть не знаючи, що треба щось розуміти. Й от приходить цей хлопець. Віль розумів його, відчував його, сприймав його, впізнав його. Такого він хотів би мати сина, або брата, або батька. І холодний вітер спогаду перетворився на теплу приязнь до Кела, від якої перехопило десь усередині.

Віль із зусиллям відірвався від своїх думок. Кел сидів, відкинувшись, на стільці й чекав.

Віль не знав, скільки тривало мовчання.

— Я роздумував,— незграбно пояснив він, намагаючись, щоб голос звучав твердо.— Ти звернувся з проханням. Я бізнесмен. Я нічого не даю за так. Я продаю.

— Розумію, сер.

Кел був насторожі, але відчував, що він подобається Вілю Гамільтону.

— Я хочу дещо знати, і мені потрібна правда,— сказав Віль.— Ти скажеш мені правду?

— Не знаю,— відповів Кел.