Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 116)

Коли Віль пішов, Лі приніс третину лимонного пирога і розрізав його навпіл.

— Він стає надто гладким,— пояснив він.— То що з цією льодовою фабрикою?

— Мабуть, я її куплю.

— Та й боби посадити не завадило б,— зауважив Лі.

2

Наприкінці року Адам зробив свою велику спробу, і це була неабияка сенсація у той рік сенсацій, як місцевих, так і міжнародних. Коли він усе підготував, бізнесмени заговорили про нього як про передбачливого, далекоглядного і прогресивного комерсанта. Відправка шести вагонів салату, запакованого у лід, набула громадського значення. На церемонію відправлення прибули представники Торгової палати. Вагони прикрашали великі плакати з написами «Салат із Салінас-Веллі». Але ніхто не поспішав вкладати в цей проект свої гроші.

Адам відкрив у собі запаси енергії, про яку ніколи не підозрював. Роботи було багато: зібрати, відсортувати, запакувати, обкласти льодом і завантажити салат. Для такої роботи не існувало обладнання. Все доводилося вигадувати на ходу, найняти чимало робітників і вчити їх працювати. Усі давали поради, але не допомагав ніхто. Підрахували, що Адам витратив на цю ідею цілий капітал, але скільки конкретно — не знав ніхто. Не знав і сам Адам. Знав тільки Лі.

Ідея видавалася привабливою. Салат передавався комісіонерам у Нью-Йорку за хорошу ціну. Коли потяг відійшов, усі розійшлися по домівках і почали чекати. Якби справа закінчилася успішно, багато хто був би радий запустити руку в свої заощадження і вкласти в неї гроші. Навіть Віль Гамільтон засумнівався, що дав правильну пораду.

Якби розвиток подій планував якийсь усесильний і безжальний ворог, то і тоді все не могло б піти набагато гірше. Коли потяг прибув до Сакраменто, снігова лавина перекрила шлях через гори на два дні, й шість вагонів простояли на запасних коліях, а лід танув і стікав. На третій день товарняк подолав перевал, але на всьому Середньому Заході несподівано і зовсім несвоєчасно встановилася небачено тепла погода. У Чикаго переплутали всі документи — ніхто не був винний, таке нерідко трапляється, й Адамові вагони з салатом простояли в депо ще п’ять днів. Досить і цього, не варто входити в деталі. Зрештою, до Нью-Йорка прибуло шість вагонів мерзенного слизького непотребу, позбутися якого вимагало значних витрат.

Адам прочитав телеграму від комісіонерської компанії, сів у своє крісло, і на його обличчі надовго застигла якась дивна, стражденна посмішка.

Лі тримався подалі, щоб дати йому час опанувати себе. Хлопці чули реакцію Салінаса. Адам просто дурень. Усі ці мрійники-всезнайки завжди потрапляють у халепу. Ділки вітали себе з власною обачливістю, з тим, що не дали себе втягнути. Для бізнесу потрібен досвід. Люди, які успадковують гроші, завжди потрапляють у халепу. Якщо потрібні докази — просто подивіться, як Адам занедбав своє ранчо. Дурень і його гроші не тримаються купи. Може, хоч це буде йому уроком. Але Адам ще вдвічі збільшив потужності льодової фабрики.

Віль Гамільтон пригадав, що не лише виступав проти цієї ідеї, а ще й у подробицях передбачив, що трапиться. Він не відчував ніякого задоволення, але що поробиш, коли людина відмовляється послухатися поради солідного бізнесмена? Бачить Бог, Віль мав чималий досвід з отими ефемерними ідеями. У непрямий спосіб згадувалося, що і Сем Гамільтон був дурень. А щодо Тома Гамільтона — той був просто божевільний.

Коли Лі відчув, що минуло достатньо часу, він не ходив околяса. Він сів просто перед Адамом, щоб привернути і затримати його увагу.

— Як ти почуваєшся? — спитав він.

— Добре.

— Ти часом не збираєшся знову заховатися у свою шкаралупу?

— Чому ти так вирішив?

— Маєш такий вираз обличчя, як колись. І в очах мерехтить вогник сновиди. Це поранило твої почуття?

— Ні,— відповів Адам.— Єдине, про що думаю, це чи я розорився остаточно.

— Не остаточно,— заспокоїв Лі.— У тебе залишилося близько дев’яти тисяч доларів і ранчо.

— Але ж є ще рахунок на дві тисячі за ліквідацію тих помиїв,— нагадав Адам.

— Це враховано до дев’яти тисяч.

— Я заборгував доволі багато за нове обладнання на фабриці.

— Усе сплачено.

— І я маю дев’ять тисяч?

— І ранчо,— підтвердив Лі.— Можна спробувати продати льодову фабрику.

Обличчя Адама напружилося, і заціпеніла усмішка сповзла.

— Я й далі вірю, що ідея працюватиме. Це просто низка нещасливих збігів. Я залишаю фабрику собі. Холод зберігає продукти. Крім того, фабрика дає невеличкий прибуток. Можливо, я щось вигадаю.

— Спробуй вигадати таке, що не потребує грошей,— порадив Лі.— Мені буде шкода розлучатися з газовою плитою.

3

Близнюки сприйняли провал Адамового проекту близько до серця. Їм уже виповнилося п’ятнадцять років, вони звикли вважатися синами багатого чоловіка, і це почуття було нелегко втратити. Якби вся ця історія не мала відтінку балагану, їм було б не так важко. Вони з жахом згадували величезні плакати на товарних вагонах. Якщо бізнесмени потішалися з Адама, старші школярі були значно жорстокіші. Вони негайно почали називати хлопців «Арон і Кел Салат» або просто «Салатний Качан».

Арон обговорив свою проблему з Аброю.

— Тепер усе буде інакше,— сказав він дівчині.

Абра виросла красунею. Груди в неї піднімалися на дріжджах юності, обличчя випромінювало спокій і тепло вроди. Вона вже була не просто гарненька дівчинка, а сильна і впевнена жінка.

Вона подивилася на його стурбоване обличчя і спитала:

— Чому ж усе буде інакше?

— Ну, по-перше, гадаю, тому що ми бідні.

— Тобі так чи інакше довелось би працювати.

— Ти ж знаєш, що я хочу вступати до коледжу.

— І вступай. Я тобі допомагатиму. Твій батько втратив усі свої гроші?

— Не знаю. Так кажуть.

— Хто каже? — спитала Абра.

— Ну, всі. Мабуть, тепер твої батьки не схочуть, щоб ти за мене йшла.

— Тоді я їм про це і не скажу,— відповіла Абра.

— Ти дуже впевнена в собі.

— Так,— підтвердила вона.— Я дуже впевнена в собі. Ти мене поцілуєш?

— Просто отут? Просто на вулиці?

— А чому б ні?

— Усі побачать.

— Я й хочу, щоб усі побачили,— сказала Абра.

— Ні,— заперечив Арон.— Не люблю виставлятися напоказ.

Абра стала перед ним і зупинила його.

— Слухай-но, добродію. Негайно цілуй мене.

— Навіщо?

— Щоб усі знали,— промовила вона чітко,— що я — місіс Салатний Качан.

Арон ніяково цьомнув її в щоку і потягнув за руку, щоб вона стала знову поруч.

— Може, я сам мушу порвати з тобою,— сказав він.

— Що це ти вигадав?

— Бачиш, я тепер тобі не пара. Тепер я просто ще один злидар. Гадаєш, я не помічаю, як перемінився до мене твій батько?

— Ти просто здурів.

Абра трохи насупилася, оскільки вона також бачила зміни у ставленні свого батька.

Вони зайшли до кондитерської містера Белла і сіли за столик. Того року всі божеволіли за тоніком з селери. За рік до того у моді була шипучка з коренеплодів на мускатному маслі з морозивом.

Абра легенько помішувала бульбашки соломинкою і думала, як змінився її батько після невдачі з салатом. Він сказав їй: «Може, розумніше буде зустрічатися з кимсь іншим для різноманіття?» — «Але ж я заручена з Ароном».— «Заручена! — пирхнув він.— Відколи це діти заручаються? На ньому світ не зійшовся клином».

І ще їй пригадалося, як останнім часом батьки заговорювали про відповідність сімей, а якось натякнули, що деякі люди не можуть назавжди приховати скандал. Це почалося лише тоді, коли Адам, як гадалося, втратив усі свої гроші.

Абра перехилилася через столик.