Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 118)

Вони перетнули зарослий двір і піднялися на нефарбовану веранду. Хоча Кел був високий як на свій вік, він став навшпиньки. Швейцар не надто до нього приглядався. Напівтемна кімната з притлумленими лампами і чоловіками в нервовому очікуванні приховала його присутність.

3

Раніше Кел завжди прагнув зібрати докупи все, що бачив і чув, побудувати такий собі прихований склад знаряддя, яке може стати в пригоді, але після візиту до закладу Кейт він відчув розпачливу потребу в допомозі.

Одного вечора Лі, який цокав на своїй друкарській машинці, почув тихенький стукіт у двері та впустив Кела. Хлопець присів на краєчок ліжка, а Лі опустив своє худорляве тіло у м’яке моррісовське крісло. Його втішало, що якийсь там стілець може приносити стільки насолоди. Лі склав руки на животі, ніби мав китайські рукава, і терпляче чекав. Кел дивився на якусь цятку в повітрі просто над головою Лі.

Нарешті Кел заговорив тихо і швидко.

— Я знаю, де моя мати і чим займається. Я її бачив.

Лі подумки промовив конвульсивну мольбу про пораду.

— І що ж ти хочеш знати? — лагідно спитав він.

— Поки що не вирішив. Думаю. А ти сказав би мені правду?

— Безумовно.

Питання, що з’юрмилися в голові у Кела, вирували і бентежили, йому важко було вибрати якесь одне.

— А тато знає?

— Знає.

— Чому ж він говорив, що вона померла?

— Щоб не завдати вам болю.

Кел подумав.

— Що такого вчинив батько, що вона пішла?

— Він кохав її всім серцем і душею. Він давав їй усе, що тільки міг придумати.

— І вона стріляла в нього?

— Так.

— Чому?

— Бо він не хотів її відпускати.

— Він колись її чимось образив?

— Я про таке не чув. Він узагалі не здатний її образити.

— Лі, чому вона так вчинила?

— Не знаю.

— Не знаєш чи не хочеш сказати?

— Не знаю.

Кел замовк так надовго, що пальці Лі напружилися і потяглися до зап’ястків. Йому полегшало, коли Кел знову заговорив. Тон у хлопця змінився. В ньому прозвучало благання.

— Лі, ти її знав. Яка вона була?

Лі зітхнув і розслабив руки.

— Скажу тільки те, що думаю. Я можу помилятися.

— То що ж ти думав?

— Келе,— почав Лі,— я думав про це незліченні години, але й досі не знаю. Вона — якась загадка. Мені здається, що вона не така, як інші люди. Їй чогось бракує. Доброти, можливо, або совісті. Можна зрозуміти людей, тільки коли їх відчуваєш у собі. А її я не відчував. Варто мені про неї подумати, як усі почуття поринають у темряву. Я не знаю, чого вона хотіла, чого прагнула. Її переповнювала ненависть, але чому і до чого, просто не уявляю. Це загадка. Й ота її ненависть була нездорова. В ній не було злості. Вона була безсердечна. Не знаю, чи варто мені так з тобою говорити.

— Я мушу знати.

— Навіщо? Хіба тобі не було легше, поки ти не знав?

— Було. Але тепер я не можу зупинитися.

— Маєш рацію,— погодився Лі.— Коли перша невинність минає, зупинитися вже неможливо,— якщо ти не лицемір і не дурень. Але мені більше нема чого тобі сказати, бо я більше нічого не знаю.

— Тоді розкажи мені про батька,— попросив Кел.

— Це можна,— сказав Лі й ненадовго замовкнув.— Сподіваюся, нас ніхто не чує. Говори тихіше.

— Розкажи мені про нього,— повторив Кел.

— Гадаю, твій батько перебільшено має в собі все те, чого бракує його дружині. На мій погляд, його доброта і совість настільки великі, що майже стають недоліками. Вони призводять його до помилок, заважають йому.

— Що він робив, коли вона його покинула?

— Він помер,— сказав Лі.— Він рухався, але був мертвий. Лише нещодавно він наполовину повернувся до життя.

Лі побачив на обличчі Кела якийсь дивний, новий вираз. Очі у нього широко розплющилися, а рот, зазвичай міцно стиснутий, пом’якшав. У цьому обличчі, попри Келову смаглявість, Лі вперше побачив риси Адама. Плечі у Кела трохи тремтіли, як м’яз, що надто довго перебував у напрузі.

— Що з тобою, Келе? — спитав Лі.

— Я люблю його,— відповів Кел.

— Я також його люблю,— сказав Лі.— Не думаю, що я міг би так довго з вами бути, якби не любив його. Він не розумний у житейському сенсі, але дуже хороший. Можливо, найкращий з усіх, кого я знаю.

Кел різко підвівся.

— Добраніч, Лі.

— Ні, зачекай трохи. Ти комусь розказував?

— Ні.

— Тільки не Арону — хоча йому б ти не сказав.

— А раптом він довідається?

— Тоді тобі доведеться стати поруч і підтримувати його. Ще не йди. Коли ти звідси підеш, можливо, ми вже ніколи не зможемо поговорити. Можливо, ти незлюбиш мене за те, що я знаю правду. Скажи мені ось що — ти ненавидиш свою мати?

— Так,— відповів Кел.

— Я хотів знати. Не думаю, що твій батько її колись ненавидів. Він лише тужив.

Кел потягся до дверей — повільно, обережно. Він засунув руки глибоко в кишені.

— Це як ти сказав про розуміння людей. Я її ненавиджу, бо знаю, чому вона пішла. Я знаю — бо частина її є в мені,— він похилив голову, й у голосі звучав відчай.

Лі підскочив.

— Припини негайно! — наказав він.— Чуєш мене? Не дай Боже я тебе на цьому ще впіймаю! Звісно, в тобі це може бути. Як і в кожній людині. Але ти маєш і інше. Ану дивися мені в очі! Дивися на мене!

Кел підвів голову і стомлено промовив:

— Чого тобі треба?

— В тобі є і інший бік. Слухай мене! Ти б і не заморочувався, якби не було того іншого. Не смій іти найлегшим шляхом. Надто просто виправдовуватися своїм родоводом. І думати про таке не смій! А тепер уважно подивися на мене і запам’ятай як слід. Хай що ти зробиш, це зробиш тільки ти сам — а не твоя мати.

— Ти віриш у це, Лі?