Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 117)

— Знаєш, те, що ми могли б зробити, настільки просто, що тобі стане смішно.

— Що саме?

— Ми могли б утекти на ранчо твого тата. Мій каже, що земля там просто чудова.

— Ні,— швидко відповів Арон.

— Чому ж ні?

— Я не збираюся ставати фермером, а ти — жінкою фермера.

— Я збираюся стати жінкою Арона, ким би він не був.

— Я не збираюся відрікатися від коледжу.

— Я тобі допоможу,— повторила Абра.

— І де ж ти візьмеш гроші?

— Украду,— відповіла Абра.

— Я хочу виїхати з цього міста,— простогнав Арон.— Усі з мене кепкують. Я не можу цього винести.

— Все скоро минеться.

— Ні, не минеться. Я не хочу тут лишатися ще на два роки до закінчення школи.

— Ти хочеш поїхати від мене, Ароне?

— Ні. Якого дідька він поліз у справи, на яких не тямиться? Господи! Я його ненавиджу.

— Ароне! — суворо застерегла Абра.— Не смій так говорити!

— Звідки я знаю, чи не набрехав він мені про матір?

Обличчя Абри спалахнуло.

— Тебе слід відлупцювати,— сказала вона.— Якби не люди отут, я б сама тебе відшмагала,— вона подивилася на його прегарне обличчя, зараз спотворене люттю і відчаєм, і раптово перемінила тактику.— А чому б тобі не спитати у нього про матір? Просто підійди і спитай.

— Не можу, я ж обіцяв тобі.

— Ти обіцяв лише не казати про те, що чула я.

— Але ж, якби я спитав, він схотів би знати, де я почув.

— Гаразд,— вигукнула вона.— Ти — балувана дитина. Я звільняю тебе від твоєї обіцянки. Іди і питай.

— Не знаю, чи я справді хочу.

— Іноді я ладна тебе вбити. Але Ароне — я так тебе кохаю. Я так тебе кохаю.

З високих дзиґликів біля стійки з газованкою почулися смішки. Абра й Арон говорили на підвищених тонах, і їх почули однолітки. Арон почервонів, на очі навернулися сердиті сльози. Він вибіг з кондитерської і помчав вулицею.

Абра неквапно взяла свою торбинку, розправила і пригладила складки на спідниці. Вона повільно підійшла до містера Белла і розплатилася за селерові тоніки. Йдучи до виходу, вона зупинилася біля гурту реготунів.

— Дайте йому спокій,— холодно промовила вона. І пішла далі, а їй услід фальцетом пропищав голос: «О Ароне, я так тебе кохаю!»

На вулиці вона кинулася наздоганяти Арона, але не змогла його знайти. Вона зателефонувала їм додому. Лі сказав, що Арон ще не повернувся. Але Арон уже був у себе в спальні, охоплений обуренням,— Лі бачив, як він туди прокрався і причинив по собі двері.

Абра блукала вулицями Салінаса, сподіваючись зустріти Арона. Вона сердилася на нього, але їй було незвично самотньо, ніколи раніше Арон від неї не втікав. Абра втратила свій дар лишатися на самоті.

Келові довелося навчитися самотності. Спочатку він пробував приєднуватися до Абри й Арона, але був їм не потрібен. Він ревнував, намагався привернути дівчину до себе, але з цього нічого не вийшло.

Вчитися йому було легко, але нецікаво. Арону доводилося витрачати більше зусиль, щоб вивчити матеріал, тому в Арона було сильніше відчуття досягнення від навчання, і в нього розвинулася повага до навчання, несумірна з його якістю. Кел плив за течією. Його мало цікавили спорт чи інші шкільні заходи. Він виріс високим і сухорлявим, і була в ньому завжди якась похмурість.

Розділ 38

1

Скільки Кел себе пам’ятав, стільки він прагнув тепла і любові, як і всяка людина. Якби він був єдиною дитиною, або якби Арон був інший, можливо, Кел налагоджував би стосунки нормально і легко. Але від самого початку люди захоплювалися красою і невимушеністю Арона. Кел, природно, боровся за увагу і приязнь в єдиний спосіб, який знав,— намагався копіювати Арона. Але те, що причаровувало в золотавій простодушності Арона, видавалося підозрілим і неприємним у смаглявому, вузькоокому Келі. А оскільки він не був сам собою, його вистава була непереконлива. Там, де Арона радо сприймали, Кела відштовхували, хоча він робив і говорив достеменно те саме.

Так само, як декілька щиглів по носу примушують цуцика знати своє місце, декілька відштовхувань викликають у хлопчика невпевненість і сором’язливість. Але якщо цуцик починає підлещуватися, падати на спинку, запобігати, хлопчик приховує свою ніяковість за байдужістю, бравадою чи скритністю. А коли вже хлопчик дістав відштовхувань, він вбачатиме їх навіть там, де їх немає, або ще гірше — провокуватиме на відштовхування людей просто тим, що очікує їх.

Цей процес у Кела був такий довгий і повільний, що він не відчував у ньому нічого дивного. Він звів навколо себе стіну самодостатності, достатньо міцну, щоб боронити його від світу. Якщо ця стіна і мала слабкі місця, то були вони поблизу Арона і Лі, а надто поблизу Адама. Ймовірно, у самій відстороненості батька Кел відчував безпеку. Краще хай тебе зовсім не помічають, ніж ставляться ворожо.

Ще зовсім малим Кел відкрив один секрет. Якщо він підкрадався дуже тихенько туди, де сидів батько, і легенько притулявся до його коліна, рука Адама машинально починала гладити Кела по плечу. Напевне, Адам навіть не усвідомлював, що робить, але його ласка викликала у хлопчика такий бурхливий сплеск емоцій, що він приберігав цю незрівняну радість на ті миті, коли найбільше потребував її. В цій залежності була своя магія. Вона стала церемоніальним символом затятого обожнювання.

Ситуація не змінюється від зміни місця. У Салінасі Кел мав не більше друзів, ніж у Кінг-Сіті. Спільників він мав, як мав авторитет і певне поклоніння, але друзів не мав. Він жив сам по собі та блукав сам по собі.

2

Якщо Лі й знав, що Кел виходить з дому ночами і повертається дуже пізно, він не подавав виду, бо все одно не міг би цьому зарадити. Нічні констеблі іноді бачили, як він блукає на самоті. Старший констебль Гайзерман вирішив неодмінно поговорити зі шкільним наглядачем, і той завірив його, що Кел не лише ніколи не прогулює уроків, а й узагалі один з перших учнів. Старший констебль, звичайно, знав Адама, але оскільки Кел не бив вікон і не хуліганив, він наказав своїм підлеглим не чіпати хлопця, а тільки приглядати, щоб він не вскочив у якусь халепу.

Старий Том Вотсон якось уночі причепився до Кела з розпитуваннями, чого він вештається містом у темряві.

— Я ж нікому не заважаю,— боронився Кел.

— Це я знаю. Але тобі слід бути вдома у ліжку.

— Мені не спиться,— відповів Кел, але це було старому Томові невтямки, бо скільки він себе пам’ятав, стільки йому хотілося спати. Хлопець зазирав у Китайський квартал подивитися на гру в фан-тан, але сам не грав ніколи. Тут була якась таємниця, проте цілком прості речі видавалися таємничими Томові Вотсону, і він в них не надто заглиблювався.

Під час своїх прогулянок Кел часто пригадував розмову між Адамом і Лі, яку він підслухав на ранчо. Йому хотілося докопатися до правди. І його знання поступово зростали, то якийсь натяк, почутий на вулиці, то глузлива репліка у більярдній. Якби ці словесні уламки почув Арон, він і уваги б не звернув, але Кел їх колекціонував. Він знав, що мати його не померла. А ще він знав, як з першої розмови, так і з подальших балачок, що Арон навряд чи зрадіє від такого відкриття.

Однієї ночі Кел натрапив на Кролика Голмена, який прибув із Сан-Ардо на свій загул, який робив що півроку. Кролик кинувся радісно вітати Кела, як це завжди роблять селюки, зустрівши знайомого у чужому місті. Кролик, потягуючи віскі з пінтової фляги46 у провулку за «Еббот-гаусом», виклав Келу всі новини, які тільки міг пригадати. Він продав ділянку своєї землі за гарну ціну і приїхав до Салінаса відсвяткувати, а святкування означало гульбу на всю котушку. Він збирався піти за Колію і показати отим шльондрам, на що здатен справжній чоловік.

Кел тихо сидів поруч і слухав. Коли віскі у флязі Кролика скінчилося, Кел збігав до Луїса Шнайдера і попросив його купити ще пляшку. Кролик відставив свою порожню флягу, а коли потягся до неї знову, вона була повна.

— Дивно,— сказав він,— я гадав, що маю тільки одну. Приємна помилка.

Осушивши другу пінту, Кролик забув не лише, хто такий Кел, а й скільки йому років. Проте він пам’ятав, що його співрозмовник — дуже давній і дорогий друг.

— Ось що я тобі скажу, Джордже,— торочив він,— дай мені лишень набрати трохи свинцю у мій олівець, і ми разом підемо за Колію. І не кажи, що ти того собі не можеш дозволити. Вся гулянка за мій рахунок. Я тобі казав, що продав сорок акрів? Мені від них було мало користі. І знаєш, Гаррі, що ми зробимо? Хай пропадом пропадуть оті дешеві лахудри. Ми підемо до Кейт. Дорого, звісно, десятка, але якого дідька! У них там справжній тобі цирк. Бачив колись цирк, га, Гаррі? Просто цьом та в люлю. Кейт свою справу добре знає. Ти ж пам’ятаєш, хто така Кейт, Джордже? Жінка Адама Траска, мати отих бісових близнюків. Ісусе! Ніколи не забуду, як вона в нього вистрелила і втекла. Законопатила йому кулю в плече і чкурнула. Як дружина вона була саме ніщо, але шльондра з неї збіса вправна. Смішно — кажуть, що з повій виходять зразкові дружини, чув? Для них уже нічого нового немає, їх не звабиш. Допоможи мені трохи, добре, Гаррі? Про що я говорив?

— Про цирк,— спокійно відповів Кел.

— Ага, точно. Так від того цирку в Кейт у тебе очі на лоб повилазять. Знаєш, що вони роблять?

Кел ішов трохи позаду, щоб Кролик його не бачив. І Кролик розказав, що вони роблять. І те, що вони роблять, викликало в Кела нудоту. Йому це видалося просто безглуздим. Чоловіки, які підглядають. Побачивши обличчя Кролика під вуличним ліхтарем, Кел зрозумів, який вигляд має публіка у цирку.