Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 120)

Ніколи не чув Кел такого тону в Адама. Голос був хрипкий, через нього проривалася теплота, й Адам шукав підходящі слова, намацуючи їх десь у темряві.

— Мій батько зробив ливарну форму і почав мене туди заганяти. З мене був нікудишній виливок, але переплавити його я не міг. Нікого не можна переплавити. Так я і залишився нікудишнім виливком.

— Сер, не засмучуйтеся,— сказав Кел.— Вам і так нелегко.

— Думаєш? Можливо. А можливо, я просто невдаха. Не знаю власних синів. Не знаю, чи навчуся їх розуміти.

— Я розповім вам усе, що ви хочете знати. Просто питайте мене.

— А з чого починати? Від самого початку?

— Ви засмучені чи сердиті через те, що я потрапив до в’язниці?

На подив Кела, Адам розсміявся.

— Ти ж туди просто потрапив, хіба ні? Нічого поганого ти не робив.

— Мабуть, і просто потрапити туди вже погано.

Келу хотілося також відчувати провину.

— Я теж колись сидів у в’язниці,— промовив Адам.— Цілий рік був в’язнем ні за що.

Кел намагався усвідомити таку єресь:

— Я не вірю.

— Буває, що я й сам не вірю, але знаю, що коли я втік, то пограбував крамницю і викрав дещо з одягу.

— Я не вірю,— слабко повторив Кел, але тепло, близькість були такі чудові, що він учепився за них. Він дихав дуже обережно, щоб не сполохати це тепло.

— Ти пам’ятаєш Семюеля Гамільтона? — раптом спитав Адам.— Переконаний, що пам’ятаєш. Коли ви були ще немовлятами, він сказав, що я — поганий батько. Він мене вдарив, збив з ніг, щоб утовкмачити це мені.

— Отой старигань?

— Він був міцний старигань. І тепер я розумію, щó він мав на увазі. Я такий самий, яким був мій батько. Він не дозволяв мені бути особистістю, а я не бачив у своїх синах людей. Ось про що говорив Семюель.

Адам подивився Келу в очі й усміхнувся, а Кел відчув до нього любов на межі з болем.

— Я не вважаю вас поганим батьком,— сказав Кел.

— Бідолахи! Звідки вам знати? Ви ж ніколи не мали іншого батька.

— Я радий, що потрапив до в’язниці,— сказав Кел.

— І я. І я також,— Адам засміявся.— Ми обоє були у в’язниці — нам є про що поговорити.— Йому ставало дедалі веселіше.— Може, розкажеш мені, що ти за хлопець? Га?

— Так, сер.

— Ти сам хочеш?

— Так, сер.

— Тоді розповідай. Бачиш, це велика відповідальність — бути особистістю. Це не просто займати місце у просторі, де могло би бути повітря. Який ти?

— Без жартів? — Кел зніяковів.

— Без жартів — так, ясна річ, без жартів. Розкажи мені про себе — якщо хочеш, зрозуміло.

— Ну, я,— почав Кел і замовк.— Не так воно і просто, виявляється.

— Гадаю, це було б, мабуть, неможливо. Розкажи мені про свого брата.

— А що ви хочете про нього знати?

— Те, що про нього думаєш ти. Тільки це ти і можеш мені розповісти.

— Він хороший,— сказав Кел.— Він не робить нічого поганого. Він не має поганих думок.

— Зараз ти мені розповідаєш про себе.

— Сер?

— Ти кажеш, що чиниш погано і маєш погані думки.

Щоки в Кела зашарілися.

— Це правда.

— Дуже погані?

— Так, сер. Хочете, щоб я розказав?

— Ні, Келе. Ти вже розказав. Твій голос і твої очі говорять, що ти борешся сам із собою. Але не треба соромитися. Соромитися просто жахливо. Арон колись соромиться?

— Йому нема чого соромитися.

Адам подався вперед.

— Ти впевнений?

— Цілком упевнений.

— Скажи мені, Келе, ти його захищаєш?

— У якому сенсі, сер?

— От якби ти дізнався про щось погане, чи жорстоке, чи огидне, ти би приховав це від нього?

— Гадаю... гадаю, що так.

— Ти вважаєш, що він занадто слабкий і не зможе перенести те, що можеш перенести ти.

— Справа не в тому, сер. Він хороший. Він ніколи нікому не шкодить. Ніколи ні про кого не говорить поганого. Він не підлий, ніколи не скаржиться, і він хоробрий. Він...

— Ти любиш свого брата, так?

— Так, сер. А от поводжуся з ним погано. Я його обдурюю. Іноді без усякої причини я завдаю йому болю.

— А потім ти страждаєш?

— Так, сер.

— А Арон колись страждає?

— Не знаю. Коли я не схотів ходити до церкви, він засмутився. А одного разу, коли Абра розізлилася і сказала, що ненавидить його, він жахливо страждав. Аж захворів. Температура піднялася. Невже не пам’ятаєте? Лі тоді викликав лікаря.

— І я міг би й далі жити з вами і нічого про це не знати! — здивувався Адам.— А чому Абра розізлилася?

— Не впевнений, що мені слід вам розповідати,— сказав Кел.

— Тоді не розповідай.

— Тут немає нічого поганого. Мабуть, можна і розказати. Бачте, сер, Адам хоче стати пастором. Містер Рольф, ну, він любить Високу церкву48 з її ритуалами, й Арон її також любить, от він і вирішив, що ніколи не одружиться і, можливо, стане самітником.

— Тобто, як ченець?

— Так, сер.