Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 121)

— І Абрі це не сподобалося?

— Мало сказати — не сподобалося! Вона просто оскаженіла. Іноді вона може розлютитися. Вихопила Аронову авторучку, жбурнула її на тротуар і розтоптала. Кричала, що перевела половину свого життя на Арона.

Адам розсміявся.

— А скільки ж Абрі років?

— Майже п’ятнадцять. Але вона... вона в чомусь доросліша.

— Так, це впадає у око. І що ж зробив Арон?

— Він принишк, а потім почувався дуже кепсько.

— Гадаю, ти міг би тоді її у нього відбити,— сказав Адам.

— Абра — дівчина Арона,— відповів Кел.

Адам пильно подивився Келові в очі. А потім покликав:

— Лі!

Відповіді не було. Адам покликав ще раз і сказав:

— Не чув, як він виходив. А мені захотілося свіжої кави.

Кел підскочив:

— Я приготую каву.

— Слухай,— сказав Адам,— ти ж маєш бути в школі.

— Мені не хочеться.

— Треба піти. Арон пішов.

— Я такий щасливий,— зізнався Кел.— Я хочу побути з вами.

Адам роздивлявся свої руки.

— Звари кави,— ласкаво попросив він, і в голосі забриніла якась несміливість.

Коли Кел пішов на кухню, Адам з подивом зазирнув у себе. Його нерви і м’язи тріпотіли від якоїсь голодної схвильованості. Пальцям хотілося щось ухопити, ногам — кудись бігти. Очі спрагло намагалися сфокусуватися на кімнаті. Він бачив стільці, картини, червоні троянди на килимі, бачив речі з новою гостротою — речі, що були майже як люди, але приязні. Й у ньому народжувався загострений апетит до майбутнього — приємне тепле очікування, немов найближчі хвилини й тижні мають принести насолоду. У нього виникло якесь світанкове відчуття, яке передує чудовому, золотавому, лагідному дню. Адам зчепив руки за головою і витягнув ноги.

На кухні Кел не міг діждатися, коли закипить вода в кавнику, і водночас йому було приємно чекати. Диво, ставши знайомим, уже не диво; Кел втратив відчуття чуда від золотого зближення з батьком, але блаженство залишилося. Отрута самотності та ядуча заздрість до несамотніх покинули його, і душа його стала чистою і ніжною, і він це усвідомлював. Він шукав у собі колишню ненависть і побачив, що вона зникла. Він прагнув служити своєму батькові, піднести йому якийсь дорогоцінний подарунок, здійснити великий подвиг на честь свого батька.

Кава википіла, і Кел вимив плиту. Він сказав сам собі: «Учора я б цього не зробив».

Адам усміхнувся сину, коли той вніс паруючий кавник. Адам понюхав повітря і промовив:

— Цей запах підняв би мене з бетонної могили.

— Вона википіла,— сказав Кел.

— Так смачніше,— заспокоїв його Адам.— Цікаво, куди це подався Лі.

— Може, він у себе в кімнаті. Піти подивитися?

— Не треба. Він відізвався б.

— Сер, коли я закінчу школу, ви мені дозволите управляти нашим ранчо?

— Ти зарано плануєш. А як щодо Арона?

— Він хоче вступати до коледжу. Тільки не кажіть йому, що я вам розповів. Хай він розкаже сам, а ви здивуєтеся.

— Але ж це чудово. А хіба ти не хочеш піти до коледжу?

— Упевнений, що я зможу заробляти гарні гроші на ранчо,— вистачить сплачувати за навчання Арона в коледжі.

Адам присьорбнув каву.

— Це дуже шляхетно і щедро,— сказав він.— Не знаю, чи слід мені це говорити, але — що ж, коли я тебе питав, що за хлопець Арон, ти захищав його дуже погано, і мені подумалося, що ти його недолюблюєш або навіть ненавидиш.

— Я його дійсно ненавидів,— гаряче вигукнув Кел.— І я його кривдив. Але, сер, можна я вам щось скажу? Зараз у мене немає ненависті до нього. І вже ніколи не буде. Не думаю, що я когось зможу ненавидіти, навіть мою мати...— Кел замовк, злякавшись своєї обмовки, і весь заледенів усередині від безпорадності.

Адам дивився просто себе. Потер долонею чоло. Врешті-решт він промовив:

— Ти знаєш про свою мати.— Це не було питання.

— Так... так, знаю, сер.

— Знаєш про неї все?

— Так, сер.

— А чи знає Арон? — Адам відхилився у кріслі.

— О ні! Як можна, сер! Він не знає.

— Чому ти говориш отак?

— Я б ніколи не наважився йому розказати.

— Чому ж?

— Гадаю, він би того не витримав.— У Кела краялося серце.— Він надто хороший, щоб таке перенести.— Йому кортіло додати «Так само, як і ви, сер», але це зосталося невимовленим.

На обличчі Адама проступила втома. Він похитав головою.

— Послухай мене, Келе. Як гадаєш, є можливість приховати це від Арона? Подумай як слід.

— Він і близько не підходить до таких місць. Він не такий, як я.

— А раптом йому хтось розкаже?

— Навряд чи він повірить, сер. Та він відгамселить кожного, хто таке скаже, і вважатиме все брехнею.

— А ти там бував?

— Так, сер. Я мусив переконатися,— Кел розхвилювався.— Якби він виїхав з нашого міста до коледжу і ніколи більше тут не мешкав...

— Так. Можливо,— Адам кивнув.— Але йому ще треба два роки вчитися тут.

— А якщо я його умовлю прискорити навчання і закінчити школу за один рік? Він розумний.

— Але ти розумніший?

— У мене інший розум,— відповів Кел.

Здавалося, що Адам росте і заповнює собою половину кімнати. Обличчя у нього стало суворе, блакитні очі дивилися гостро й проникливо.

— Келе! — жорстко мовив він.

— Сер?

— Я довіряю тобі, сину.

2