Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 115)

Хлопці вже пішли спати. Лі сидів зі своїм штопальним кошиком і штопав довгі чорні панчохи, у яких близнюки ходили до школи. Адам читав науково-популярний журнал. Він відчинив Вілю двері й поставив йому стілець. Лі приніс кавник і повернувся до свого штопання.

Віль умостився на стільці, витяг товсту чорну сигару і закурив. Він чекав, щоб гру розпочинав Адам.

— Нарешті вже непогана погода,— сказав Адам.— Як поживає ваша матінка?

— Чудово. День у день молодшає. Ваші хлопці, мабуть, ростуть.

— О так. Кел грає у шкільному театрі. З нього неабиякий актор. Арон дуже добре вчиться. Кел хоче зайнятися фермерством.

— В цьому немає нічого поганого, якщо взятися з розумом. Країні потрібні передові фермери.

Віль занепокоєно чекав. Його хвилювало, чи не перебільшені чутки про Адамові гроші. Може, Адам готує ґрунт, аби позичити гроші в нього? Віль швидко порахував, скільки він позичив би під ранчо Трасків і скільки міг би взяти в борг за ранчо. Цифри були не однакові, так само як і відсоткові ставки. Проте Адам усе ніяк не заговорював про свою пропозицію. Вілю ставало не по собі.

— Часу в мене обмаль,— сказав він.— Домовився з тим чолов’ягою зустрітися пізніше увечері.

— Випийте ще кави,— припросив Адам.

— Ні, дякую. Бо не засну. Маєте якусь справу до мене?

— Я повсякчас думаю про вашого батька і зрозумів, що хочу поговорити з кимсь із Гамільтонів.

Вілю трохи полегшало.

— Тато був великий говорун.

— Люди з ним якось сприймали себе кращими, ніж були насправді,— зауважив Адам.

Лі звів очі від штопального яйця.

— Мабуть, найкращий на світі співрозмовник — це той, хто заохочує інших до розмови,— сказав він.

— Знаєте,— відізвався Віль,— мені так дивно чути, як ви говорите літературною мовою. Я би присягнувся, що ви раніше говорили ламаною.

— Так і було,— погодився Лі.— Гадаю, мною керувало марнославство.— Він усміхнувся Адаму і знову звернувся до Віля.— Ви чули, що десь у Сибіру викопали з вічної мерзлоти мастодонта? Він пролежав там сто тисяч років, а м’ясо в нього і досі свіже.

— Мастодонта?

— Так, це такий слон, який уже давно вимер на Землі.

— І м’ясо було свіже?

— Свіже, як свиняча відбивна,— підтвердив Лі. Він натягнув на штопальне яйце продрану на коліні чорну панчоху.

— Цікаво,— протягнув Віль.

Адам засміявся.

— Лі хіба що не витирає мені носа, але це ще попереду,— сказав він.— Я все не наважувався розпочати. Справа в тім, що мені наскучило сидіти склавши руки. Хочу взятися за щось, не байдикувати.

— Чому б вам не налагодити хазяйство на ранчо?

— Ні. Це мене не цікавить. Розумієте, Вілю, я ж не потребую працевлаштування. Я шукаю собі захопливого заняття, а не місця роботи.

Тривога відпустила Віля.

— І чим же можу допомогти вам я?

— Я планував розповісти вам про свою ідею, а ви дали б мені пораду. Ви ж бізнесмен.

— Певна річ,— відповів Віль.— До ваших послуг.

— Я зацікавився рефрижерацією,— почав Адам.— У мене виникла одна ідея, і я не можу її позбутися. Лягаю спати — а вона мені не дає. Ніколи і ніщо мене так сильно не чіпляло. Це така собі грандіозна ідея. Але в ній може бути чимало дірок.

Віль випростав ноги і підтягнув штани, де вони йому тиснули.

— Продовжуйте — уперед,— заохотив він.— Хочете сигару?

Адам не почув його пропозицію, або не зрозумів, щó за нею криється.

— Зараз уся наша країна змінюється,— говорив він.— Люди не хочуть жити, як раніше. Знаєте, де найбільший ринок для помаранчів узимку?

— Ні. А де?

— У Нью-Йорку. Я це вичитав. Вам не здається, що в холодних частинах країни люди починають хотіти того, чого не буває в них узимку,— зелений горошок, салат, цвітну капусту? В більшості штатів вони довгі місяці не мають можливості їх отримати. Знаєте, Вілю, якщо дрібно порубати лід, покласти туди качан зеленого салату і загорнути у вощений папір, він тримається три тижні й залишається свіжим і смачним.

— Продовжуйте,— обережно сказав Віль.

— Як вам відомо, залізниця має спеціальні вагони для фруктів. Я ходив на них подивитися. Вони зовсім непогані. Знаєте, що ми могли б серед зими транспортувати салат просто на Атлантичне узбережжя?

— А ваша яка роль? — спитав Віль.

— Я подумував придбати тут, у Салінасі, льодову фабрику і почати транспортувати продукти.

— На це піде купа грошей.

— Мені грошей не бракує,— відповів Адам.

Віль Гамільтон сердито відкопилив губи.

— Не розумію, до чого тут я,— промовив він.— У мене є чим зайнятися.

— Що ви маєте на увазі?

— Слухайте уважно,— почав Віль.— Коли до мене приходить чоловік по пораду стосовно якоїсь ідеї, я знаю, що потребує він не поради. Йому треба, щоб я з ним погодився. І якщо я не хочу втратити його дружбу, я кажу, що ідея гарна, і йду своєю дорогою. Але ви мені подобаєтеся, ви — друг нашої родини, тому я готовий утрутитися.

Лі відклав своє штопання, поставив кошик на підлогу і перемінив окуляри.

— А чого ви так переймаєтеся? — в голосі Адама звучав протест.

— Я народився у сім’ї, що аж лускалася від отих винахідників. Ми мали ідеї на сніданок. Ми мали ідеї замість сніданку. Ми мали стільки ідей, що забували заробляти гроші на їжу. Коли у нас хоч щось ішло успішно, тоді батько або Том щось патентували. Я єдиний в усій сім’ї, окрім мами, хто не мав жодних ідей, але я і єдиний, хто заробив бодай гріш. Том мав ідеї, як допомагати людям, деякі з них були збіса близькі до соціалізму. І якщо ви мені скажете, що вас не цікавить вигода, я жбурну цей кавник просто вам у голову.

— Цікавить, але не дуже.

— Зупиніться на цьому, Адаме. Я втручаюся не в свою справу. Якщо вам кортить швидко втратити сорок чи п’ятдесят тисяч доларів, проштовхуйте свою ідею. Але я вам кажу — відмовтеся від своєї клятої ідеї назавжди. Поховайте її.

— А що з нею не так?

— З нею все не так. Люди зі східних штатів не мають звички до овочів взимку. Вони їх не купуватимуть. Ваші вагони застрягнуть на запасних коліях, і ваш вантаж зіпсується. Ринок під контролем. Господи Ісусе! Я просто шаленію, коли думаю, як немовлята намагаються проштовхнути в бізнес свої ідеї.

— Вас послухати,— зітхнув Адам,— так Сем Гамільтон просто злочинець.

— Що ж, він — мій батько, я любив його, але який я був би радий, якби він облишив усі свої ідеї,— Віль подивився на Адама, побачив у нього очах подив, і йому стало раптом соромно. Він повільно похитав головою.— Я не хотів принижувати своїх рідних. Вони, гадаю, були гарні люди. Але це не змінює моєї поради вам. Забудьте про рефрижерацію.

Адам звернувся до Лі:

— У нас залишилося трохи лимонного пирога, що ми їли на вечерю?

— Навряд чи,— відповів Лі.— Я чув, як на кухні шаруділи миші. Боюся, у хлопців на подушках ми знайдемо сліди білкового крему. Але у нас знайдеться півкварти віскі.

— Справді? Чому б нам тоді не випити?

— Щось я розхвилювався,— сказав Віль і спробував посміятися з себе.— Крапля віскі мені не завадить.— Обличчя у нього палало, слова застрягали у горлі.— Я стаю надто гладким.

Проте він випив два келишки і заспокоївся. Зручно всівшись, він продовжував інструктувати Адама.

— Деякі речі ніколи не втрачають цінності. Якщо ви хочете у щось вкласти гроші, подивіться на те, що відбувається на світі. Ота війна в Європі затягнеться надовго. А коли йде війна, завжди є голодні люди. Не кажу, що так і буде, але я не здивуюся, якщо ми вліземо в цю війну. Не довіряю я цьому Вільсону45 — у нього все лише теорія і гучні слова. А якщо ми вліземо у війну, то цілі статки можна буде заробити на продуктах тривалого зберігання. Візьміть рис, кукурудзу, пшеницю, боби — їх заморожувати не треба. Вони не псуються, а люди з ними виживають. Я б вам порадив засіяти всі ваші низинні землі бобовими і зробити хороші запаси, тоді б вашим хлопцям можна було не хвилюватися за майбутнє. Зараз боби йдуть по три центи. Якщо ми вступаємо у війну, не здивуюся, якщо ціна підскочить до десяти центів. Ви зберігаєте боби у сухому місці й виходите з ними на ринок. Якщо хочете мати прибутки, саджайте боби.

Віль пішов від них у чудовому гуморі. Сором, який він відчував, звіяло вітром, і він знав, що дав дуже розумну пораду.