Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 114)

Потім, по порядку, він згадав, як вона обіймала його за голову, а він плакав, як мале дитя, плакав від якогось бажання, прагнення щось отримати і відчуття, що він це отримує. Мабуть, через це відчуття отримання він і плакав.

Потім він подумав, як вона його випробовувала. Цікаво, що було б, якби він видав їй свій секрет. А який секрет міг би він їй розказати, якби й схотів? Наразі він не пригадував жодної таємниці, окрім тої, що ломилася в двері його мозку.

З його пам’яті виринуло найгостріше питання, що вона йому поставила: «Як це воно — ніколи взагалі не мати матері?» А як це воно? Немає з чим порівняти. А, хіба що в школі, на Різдво чи випускний, коли на свято приходили матері інших дітей, тоді виникав цей беззвучний крик і безмовне прагнення. Ось які відчуття.

Салінас зусібіч оточували болота, вони проступали й у самому місті у вигляді ставків, зарослих очеретом, і в кожному ставку плодилося безліч жабок. Вечорами повітря заповнювалося їхнім кумканням, і це перетворювалося на якусь голосну тишу. То була завіса, фон, і його раптове припинення, як після удару грому, просто лякало. Ймовірно, що якби серед ночі кумкання замовкло, всі мешканці Салінаса прокинулися б, як від якогось сильного шуму. Міріади жаб’ячих співів немов мали свій ритм і модуляцію, а може, ту мелодію виробляло людське вухо, так само як тільки в людських очах зірки мерехтять.

Під вербою було вже зовсім темно. Арон не знав, чи готовий він до тієї головної речі, й поки він роздумував, вона підкралася й увійшла.

Його мати жива. Він нерідко уявляв собі, як вона лежить під землею, нерухома, холодна і нетлінна. Але це було не так. Десь там вона рухалася, говорила, жестикулювала, й очі в неї були розплющені. І всередині цього потоку радості його охопив смуток і прийшло відчуття утрати, жахливої утрати. Арон був спантеличений. Він вдивився в цю хмару смутку. Якщо його мати жива, виходить, його батько брехун. Якщо один з них живий, другий мертвий. Арон промовив уголос під деревом:

— Моя мати померла. Вона похована десь там у східних штатах.

У темряві він побачив обличчя Лі й почув його м’який голос. Лі будував дуже добре. Відчуваючи пошану на межі з благоговінням до правди, Лі мав і їхню пряму протилежність — ненависть до брехні. Він точно пояснив хлопцям, щó має на увазі. Якщо є якась неправда, але ви про неї не знаєте, тоді це помилка. Але якщо вам відома істина, а ви її змінюєте на неправду, то і ви, і вона мерзенні.

Голос Лі промовляв: «Я знаю, що іноді до брехні вдаються через доброту. Але я не вірю, що це може принести добро. Різкий біль від правди може минутися, але повільне, ядуче страждання від брехні не минає ніколи. Це невиліковна рана». І Лі працював невтомно і неквапно, і він вибудував з Адама осердя, основу і втілення правди.

Арон похитав головою в темряві, потрусив нею з недовірою. «Якщо мій батько брехун, Лі також брехун». Він зайшов у глухий кут. Йому не було у кого спитати. Кел брехун, але переконання Лі зробили з нього хитрого брехуна. Арон відчував, що щось мусить померти — або його матір, або його всесвіт.

Рішення прийшло до нього несподівано. Абра не збрехала. Вона просто розповіла йому те, що почула, а батьки її також усього лише щось почули. Він підвівся, заштовхнув свою матір знову в смерть і припинив про неї думати.

На вечерю він спізнився.

— Я гуляв з Аброю,— пояснив він.

По вечері, коли Адам сидів у своєму новому зручному кріслі й читав місцеву газету, хтось легко й ніжно торкнувся його плеча. Адам підвів очі:

— Чого тобі, Ароне?

— Добраніч, тату,— сказав Арон.

Розділ 37

1

Лютий місяць у Салінасі зазвичай сирий, холодний і непогожий. Саме тоді випадають сильні дощі, і якщо річці судилося розлитися, то вона розливається в лютому. Мокрим і дощовим видався лютий 1915 року.

Родина Трасків добре влаштувалася у Салінасі. Лі, відмовившись від своєї нікчемної мрії про книгарню, отримав для себе зовсім нове помешкання в будиночку біля булочної Рейно. На ранчо він ніколи не розпаковував доладно свої пожитки, бо був готовий знятися щомиті й податися деінде. Тут, уперше в житті, він облаштовував власну домівку, де розраховував жити зручно і довго.

Йому дісталася велика спальня просто біля вхідних дверей. Лі запустив руку в свої заощадження. Він ніколи не витрачав і цента без гострої необхідності, оскільки всі гроші мали піти на книгарню. Але тепер він купив собі невелике тверде ліжко і письмовий стіл. Він замовив книжкові полиці й розпакував свої книжки, не поскупився на м’який килим і розвішав по стінах гравюри. Він поставив глибоке й зручне моррісовське крісло біля найкращого торшера, який тільки міг знайти. А ще він придбав собі друкарську машинку і заходився вчитися друкувати.

Відкинувши свої власні спартанські звички, Лі переробив і домівку Трасків, і Адам зовсім не протестував. На кухню прибула нова газова плита, в дім провели електрику і встановили телефон. Лі безжально витрачав гроші Адама — на нові меблі, нові килими, газову колонку і великий ящик з льодом для продуктів. Невдовзі в Салінасі не було краще оснащеного будинку. Лі боронився перед Адамом, кажучи:

— Ви маєте купу грошей. Шкода не отримувати від них задоволення.

— Я не скаржуся,— виправдовувався Адам.— Тільки я також хотів би щось купити. Що б мені купити?

— Чому б не зайти до музичної крамниці Логана і не послухати нові фонографи?

— Так і зроблю,— погодився Адам. І придбав грамофон «Віктор», високий, як готичний собор, інструмент, і часто навідувався до Логана подивитися, які прибули платівки.

Нове століття дорослішало і витягало Адама з його шкаралупи. Він підписався на журнали «Атлантик Манслі» і «Нешнел Джеогрефік». Вступив у масонську ложу і серйозно подумував про лосів44. Новий холодильний ящик його просто причарував. Він купив собі книжку про рефрижерацію і почав її вивчати.

Справа полягала в тому, що Адамові потрібна була діяльність. Він пробудився від своєї сплячки з бажанням чимось зайнятися.

— Думаю, мені слід розпочати якийсь бізнес,— сповістив він Лі.

— Навіщо це тобі? Маєш досить грошей, щоб добре жити.

— Але мені хочеться щось робити.

— Це інша річ,— сказав Лі.— А ти знаєш, чим хочеш зайнятися? Сумніваюся, що з тебе вийде добрий бізнесмен.

— Чому б і ні?

— Просто я так думаю.

— Слухай, Лі, я хочу, щоб ти прочитав одну статтю. Там пишуть, що десь у Сибіру викопали мастодонта. Пролежав під льодом кілька тисяч років. А м’ясо зовсім не зіпсувалося.

— Ти на цьому схиблений,— усміхнувся Лі.— Що там у тебе в тих мисочках, якими ти заставив холодильний ящик?

— Чого там тільки немає.

— І оце твій бізнес? Від деяких мисок страшенний сморід.

— А непогана ідея,— сказав Адам.— Мене вона страшенно приваблює. Повсякчас думаю про те, що можна зберігати продукти при достатньо низькій температурі.

— Тільки не пхай у наш холодильний ящик м’ясо мастодонта.

Якби в Адама були тисячі ідей, як у Сема Гамільтона, можливо, вони б усі розвіялися, але Адам мав лише одну. Заморожений мастодонт не виходив у нього з голови. Його мисочки з фруктами, з пудингом, зі шматочками м’яса, сирого і вареного, і далі з’являлися у холодильному ящику. Він скуповував усі наявні книжки про бактерії, почав виписувати журнали, які друкували статті про науковий складник цієї проблеми. І як це зазвичай трапляється з людиною однієї ідеї, він став одержимим.

У Салінасі була невеличка фабрика з виготовлення льоду, достатня для постачання холодильних ящиків у нечисленні родини, що могли їх собі дозволити, та для обслуговування кафе-морозива. Їхній кінний фургон з льодом щодня їздив за своїм маршрутом.

Адам почав навідуватися до льодової фабрики, і невдовзі вже носив свої мисочки до морозильних камер. Як хотілося йому, щоб Сем Гамільтон був живий, з ним можна було б обговорити проблеми заморозки. Сем дуже швидко освоїв би цю галузь, думав Адам.

Одного дощового пообіддя Адам повертався з льодової фабрики, думаючи про Сема Гамільтона, і побачив Віля Гамільтона, який заходив у бар «Еббот-гаус». Він пішов за ним слідом, зіперся поруч на барну стійку і спитав:

— Чому б вам не зайти до нас на вечерю?

— Я б залюбки,— відповів Віль.— Маю тут одну справу, яку хочу провернути. Якщо я впораюся вчасно, то зайду. У вас щось важливе?

Майже кожна ділова пропозиція в окрузі рано чи пізно потрапляла до уваги Віля Гамільтона. Він міг би відмовитися, якби не пам’ятав, що Адам — багата людина. Ідея — то одне, але ідея, підкріплена готівкою,— то зовсім інше.

— Це не пов’язано з якось привабливою пропозицією стосовно вашого ранчо? — спитав він.

— Та ні, мої хлопці, а надто Кел, дуже його люблять. Гадаю, я його лишу за собою.

— Гадаю, я можу його для вас вигідно перепродати.

— Ні, ми його здали в оренду, податки за нього сплачують орендарі. Я його залишаю за собою.

— Якщо я не встигну на вечерю, можливо, зумію зазирнути пізніше,— сказав Віль.

Віль Гамільтон був дуже солідний бізнесмен. Ніхто не знав, у скількох оборудках він має свою частку, але всі знали, що він розважливий і порівняно багатий чоловік. Справа, про яку він сказав Адаму, була чистою вигадкою. Це була частина його стратегії — завжди зайнятий, завжди у справах.

Віль повечеряв у «Еббот-гаусі» сам. Через розрахований час він завернув за ріг на Центральній авеню і подзвонив у двері будинку Адама Траска.