Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 113)
— Ні, не розсердилася. Просто думаю.
— Про що?
— Про одну річ.
Обличчя Абри напружилося від сум’яття внутрішньої боротьби. Вона спитала:
— Як це воно — ніколи взагалі не мати матері?
— Не знаю. Так само, як і все інше.
— Гадаю, ти навіть не відчув би різниці.
— Ще й як відчув би. Знаєш, говори прямо. А то ти як ті загадки в журналах.
Абра залишалася зосереджено незворушною.
— Ти хочеш, щоб у тебе була мати?
— Це якесь божевілля,— вигукнув Арон.— Авжеж, хочу. Хто ж не хоче? Ти хочеш зробити мені боляче, чи що? Кел іноді так робить, а потім сміється.
Абра відвела очі від сонця. Їй було важко бачити через червоні кола в очах від сонячного світла.
— Ти сказав нещодавно, що вмієш зберігати таємниці.
— Вмію.
— А є в тебе найстрашніша і найзаповітніша таємниця?
— Звісно, є.
— Розкажи її мені, Ароне,— вона вклала в його ім’я всю свою ніжність.
— Розказати що?
— Свій найважливіший і найжахливіший секрет.
Арон відсахнувся від неї у паніці:
— Як я можу? Яке ти маєш право просити про таке? Я нікому б не розповів!
— Ходи до мене, дитинко,— розкажи мамі,— виспівувала Абра.
В очах Арона знову показалися сльози, але цього разу то були сльози гніву.
— Не впевнений, що я хочу з тобою одружуватися,— відтяв він.— Ходімо додому.
Абра узяла його за зап’ясток і притримала. Голос її втратив усяке кокетування.
— Я просто хотіла переконатися. Гадаю, ти справді вмієш берегти таємницю.
— Навіщо ти це робила? Я тепер злий. Мене аж нудить.
— Думаю, я можу довірити тобі один секрет,— сказала вона.
— Отакої! — шпигнув її Арон.— То хто з нас не вміє зберігати секрети?
— Я пробувала вирішити,— пояснила Абра.— Думаю, я розкажу тобі одну таємницю, бо вона може тебе порадувати. Мабуть, ти втішишся.
— А хто тебе просив її зберігати?
— Ніхто. Я сама .
— А, ну це трошки інше. То що там у тебе за таємниця?
Червоне сонце закотилося за кроквину будинку Толлота на Бланко-роуд, і Толлотів димар стирчав на його тлі, як чорний палець.
— Слухай,— тихо почала Абра,— пам’ятаєш, як ми вперше приїхали до вас на ранчо?
— Ще б пак!
— Так от, я заснула в колясці, а коли прокинулася, тато й мама думали, що я ще сплю. Вони говорили, що твоя мати не померла. Що вона від вас поїхала. Що з нею, напевне, трапилося щось страшне, і вона поїхала.
— Вона померла,— хрипко сказав Арон.
— Хіба не було б добре, якби вона була жива?
— Мій батько каже, що вона померла. Він не брехун.
— Можливо, він просто думає, що вона померла.
— Я переконаний, що він точно знає.
Але в голосі його почулася непевність.
— Хіба не добре було б її знайти? — говорила Абра.— Може, вона втратила пам’ять абощо. Я про таке читала. А ми могли б її знайти і допомогли б усе згадати.
Романтична історія захопила її, як хвиля, і понесла у море.
— Я спитаю в тата,— сказав Арон.
— Ароне,— суворо застерегла Абра.— Те, що я сказала,— таємниця.
— Хто це каже?
— Це кажу я. А тепер повторюй за мною: «Я вип’ю подвійну отруту і переріжу собі горло, якщо видам цей секрет».
Він трохи повагався, а потім повторив:
— Я вип’ю подвійну отруту і переріжу собі горло, якщо видам цей секрет.
— А тепер плюнь собі на долоню — ось так, правильно. Дай мені руку — бачиш? — розітремо слину як слід. Тепер витри руку об волосся.
Вони виконали увесь ритуал, а потім Абра урочисто проголосила:
— Спробуй тільки розказати це комусь зараз. Я знала одну дівчинку, яка видала секрет після такої клятви, так вона згоріла під час пожежі в клуні.
Сонце сховалося за будинком Толлота, а з ним і золотаве сяйво. Над вершиною Маунт-Торо загорілася вечірня зірка.
— Вони з мене шкуру здеруть,— сказала Абра.— Ходімо. Мерщій! Батько мене вже, мабуть, з хортами розшукує. Він мене відлупцює.
Арон подивився на неї недовірливо.
— Відлупцює? Вони не мають права тебе бити!
— Це ти так думаєш.
— Хай тільки спробують! — з силою вигукнув Арон.— Якщо вони надумають тебе лупцювати, скажи їм, що я їх уб’ю.— Його широко посаджені очі звузилися і спалахнули.— Нікому не дозволено бити мою дружину.
У сутінках під вербою Абра обійняла його за шию. Поцілувала його просто в губи.
— Я кохаю тебе, чоловіче мій,— сказала вона, а потім обернулася, рвонула з місця, підібравши спідниці вище колін, і її оторочені мереживом трусики так і біліли, коли вона мчала додому.
3
Арон підійшов до верби, сів на землю і притулився до стовбура. В голові у нього було сум’яття, а шлунок судомило. Він намагався перевести свої відчуття в ідеї й картинки, щоб прогнати біль. Це було нелегко. Його неквапливий, обачливий розум не міг сприйняти водночас так багато думок і емоцій. Двері були замкнені для всього, крім фізичного болю. Згодом двері трошечки прочинилися і впустили одну думку, яку треба було ретельно дослідити, потім ще одну, потім ще, доки всі вони не дістали осягнення, одна за одною. У його закритий мозок ломилася одна величезна річ. Арон притримав її наостанок.
Спершу він впустив Абру, уважно пригадав її вбрання, обличчя, відчуття її руки у себе на щоці, її запах — молока і сіна. Він бачив, торкався, чув і нюхав її знову і знову. Він згадував, яка вона чистенька, які у неї руки й нігті, яка вона прямодушна, як не схожа на реготушок зі шкільного двору.