Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 112)

Арон не відповів. Можливо, він і не почув. Він пішов поруч з нею.

Абра ступала твердо і неквапно, дивлячись просто себе. Вираз обличчя в неї був мудрий і ніжний. Здавалося, вона глибоко замислилася. Арон, який ішов поруч, не зводив з неї очей. Здавалося, що його погляд прив’язаний до її личка тугою мотузкою.

Вони мовчки проминули Дитячу школу, і там уже закінчувався тротуар. Абра звернула праворуч і пішла стернею викошеного літнього лугу. Під ногами в них дробилися чорні саманні грудки.

На краю поля стояла маленька насосна станція, а поруч з нею росла велика верба, буйно-пишна від надлишку води. Довгі віти верби звисали до самої землі.

Абра розсунула гілки, як завісу, й увійшла в шатро з листя, утворене між стовбуром верби і галуззям. Крізь листя можна було бачити, що там назовні, але всередині було затишно, тепло і безпечно. Жовте пообіднє сонце пробивалося крізь трохи прив’яле листя.

Абра сіла на землю, власне, опустилася, і її рясні оборки здійняли навколо неї хвилю. Вона склала руки на колінах, немов у молитві.

Арон сів поруч.

— Гадаю, ми ще довго не зможемо одружитися,— повторив він.

— Не так уже й довго,— відповіла Абра.

— Шкода, що не можна зараз.

— Час пролетить швидко,— заспокоїла Абра.

— А ти думаєш, твій батько тобі дозволить?

Для неї це була зовсім нова думка, і вона обернула голову, щоб подивитися на нього.

— Можливо, я й не питатиму його дозволу.

— А твоя мати?

— Облишмо їх,— сказала вона.— Вони б подумали, що це смішно або погано. Невже ти не можеш зберігати таємницю?

— Можу, звісно. Ще краще за деяких. У мене самого є таємниці.

— Тоді додай до них ще й оцю,— попросила Абра.

Арон підібрав прутик і провів лінію на темній землі.

— Абро, ти знаєш, як народжуються діти?

— Знаю,— відповіла вона.— А тобі хто сказав?

— Мені розповів Лі. Він усе розтлумачив. Гадаю, ми ще довго не зможемо завести дітей.

Абра зі зверхньою мудрістю всміхнулася кутиками вуст.

— Не так уже й довго,— промовила вона.

— Колись ми матимемо власний дім,— сказав Арон і сам здивувався.— Оселимося в ньому, зачинимо двері, й усе буде чудово. Але доведеться почекати.

— Не переймайся, що доведеться чекати,— Абра торкнулася його руки.— Оце також дім. Ми можемо гратися, ніби тут мешкаємо, поки чекатимемо. Ти будеш моїм чоловіком і можеш звати мене дружиною.

Він промовив це подумки, а потім уголос:

— Дружина.

— Це буде як підготовка,— сказала Абра.

Плече Арона здригнулося під її рукою, і вона забрала руку і поклала її на коліна.

— Якщо це підготовка,— раптом сказав Арон,— може, спробуємо ще щось.

— Що?

— Може, ми могли б уявити, що ти — моя мама.

— Це просто,— погодилася Абра.

— Ти не проти?

— Ні, мені подобається. Хочеш почати зараз?

— Звісно,— запевнив Арон.— А як ти хочеш це робити?

— Я тобі зараз розкажу,— і Абра ніжно заворкувала: — Іди, мій малесенький, до мами, поклади свою голівоньку мені на коліна. Іди, синочку. Мама тебе поколише.

Вона притягла до себе його голову, і зненацька Арон розридався і не міг зупинитися. Він плакав і плакав, а Абра гладила його по щоці й утирала сльози краєчком спідниці.

Сонце потроху сповзало на місце свого спочинку за річкою Салінас, і в золотавій стерні на лугу чарівливо заспівала якась пташка. Під вітами верби було так красиво, як тільки може бути на цьому світі.

Потроху Арон заспокоївся, сльози висохли, і йому стало добре і затишно.

— Дитинко моя золота,— сказала Абра.— Дай мама зачеше тобі волосся.

Арон випростався і промовив майже сердито:

— Я майже ніколи не плачу, хіба що коли дуже злюся. Не знаю, чого я плакав.

— А ти пам’ятаєш свою маму? — спитала Абра.

— Ні. Вона померла, коли я був ще немовлям.

— І ти не знаєш, яка вона була з себе?

— Ні.

— Може, ти бачив її фотографію.

— Та ні, кажу ж тобі. Немає у нас ніяких фотографій. Я питав Лі, й він сказав — немає фотографій, хоча ні: це Кел його питав.

— А коли вона померла?

— Одразу як ми з Келом народилися.

— А як її звали?

— Лі каже — Кейті. Слухай, а чого це ти раптом така цікава?

Абра спокійно провадила:

— Якого вона була типу?

— Тобто?

— Білява чи чорнява?

— Не знаю.

— І батько вам нічого не розповідав?

— Ми ніколи його не питали.

Абра замовкла, й Арон згодом сказав:

— Що з тобою? Язик проковтнула?

Абра дивилася на низьке вже сонце. Арону стало не по собі.

— Ти розсердилася на мене? — І він додав обережно: — Дружино?