Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 111)

— Якщо замочити на ніч, воно легко відійде.

— Невже? У мене горить усе, що я готую. Надворі стоїть каструля з буряками. Сморід такий, що я не міг її залишити в хаті. Горілі буряки — це щось жахливе. Лі! — раптом вигукнув Адам.— Щось трапилося?

Лі забрав у нього чорну чавунну пательню, поклав її в раковину і залив водою.

— Якби ми мали нову газову плиту, каву можна було б зробити за пару хвилин,— сказав він.— Гадаю, я краще розпалю вогонь.

— Пічка не розпалюється,— повідомив Адам.

Лі підняв кришку:

— А ти колись вичищав попіл?

— Попіл?

— Так, іди собі до кімнати, а я зварю каву.

Адам нетерпляче чекав у їдальні, але наказ виконав слухняно. Нарешті Лі приніс дві чашки кави і поставив їх на стіл.

— Зварив у маленькій сковороді,— пояснив він.— Значно швидше.

Лі нахилився над своїм розсувним кошиком і розв’язав мотузку, якою той був обмотаний. Потім витяг знайому керамічну пляшечку.

— Китайський абсент,— виголосив він.— Цього нг-ка-пі, гадаю, вистачить ще років на десять. Я забув спитати, чи знайшов ти мені заміну.

— Ти не говориш прямо,— сказав Адам.

— Знаю. А ще я знаю, що найкраще просто все сказати і покінчити з цим.

— Ти програв усі гроші у фан-тан.

— Ні. Краще б сталося саме так. Ні, всі гроші при мені. Цей бісів корок розламався — доведеться проштовхнути його в пляшку,— Лі налив собі в каву чорної рідини.— Ніколи ще так не пив. А воно нівроку смачно!

— Смак гнилих яблук,— промовив Адам.

— Так, пам’ятаєш, говорив Сем Гамільтон — смак добрих гнилих яблук.

— То коли ж ти збираєшся розказати мені, що з тобою трапилося? — наполягав Адам.

— Нічого не трапилося,— відповів Лі.— Мені стало самотньо. От і все. Хіба цього не досить?

— А твоя книгарня?

— Не хочу я ніякої книгарні. Здається, я це зрозумів, не встигнувши сісти у потяг, але мені знадобився увесь цей час, щоб переконатися.

— Тоді й твоя остання мрія пішла прахом.

— Туди їй і дорога...— Здавалося, що в Лі от-от почнеться істерика.— Міссі Тласк, китайса хльопець думати він хотіти напитися.

Адам розхвилювався.

— Та що ж таке з тобою діється?

Лі підніс пляшечку до рота, зробив великий ковток і видихнув алкогольні випари зі свого палаючого горла.

— Адаме,— промовив він.— Я незрівнянно, неймовірно, нестерпно щасливий, що повернувся додому. Ніколи в житті я не був так паскудно самотній.

Розділ 36

1

У Салінасі було дві граматичні школи, великі жовті будівлі з високими вікнами, і ці вікна були непривітні, а двері не усміхалися. Школи ці називалися Іст-Енд — Східна й Вест-Енд — Західна. Оскільки зі Східної школи йшла пряма дорога у пекло і за місто, і її відвідували діти, які мешкали на схід від Головної вулиці, я не займатимуся нею.

Західна школа, величезна двохповерхова споруда, перед фасадом якої росли сучкуваті тополі, розділяла ігровий двір на дві половини — дівчачу й хлопчачу. Позаду школи високий дощатий паркан відгороджував дівчачий двір від хлопчачого, а в глибині двору була глибока калюжа стоячої води, у якій навіть стирчав очерет. Західна школа мала класи від третього по восьмий. Учні перших і других класів ходили до Дитячої школи, яка була неподалік.

Західна школа володіла достатнім місцем для кожного класу: третій, четвертий і п’ятий розташовувалися на першому поверсі, а шостий, сьомий і восьмий — на другому. Кожна класна кімната мала звичайні роздовбані дубові парти і квадратний вчительський стіл, один великий настінний годинник фірми «Сет Томас» і одну картину. Саме картини відрізняли один клас від іншого, причому переважав вплив живопису прерафаелітів38. Галахад39, що стоїть у повних лицарських обладунках, вказував шлях третьокласникам; біг Аталанти40 спонукав четвертий клас; «Горщик з базиліком»41 спантеличував п’ятий клас, і так далі, аж доки обвинувачення Катиліни42 не відправляло восьмикласників до старшої школи з відчуттям високих громадських чеснот.

Кела й Арона зарахували у сьомий клас згідно з їхнім віком, і вони в усіх подробицях вивчили картину цього класу — Лаокоон, повністю замотаний у змій43.

Після навчання в однокімнатній сільській школі хлопчиків вразили розмір і велич Західної школи. Розкіш мати окрему вчительку для кожного класу справила на них глибоке враження. Таке видавалося марнотратством. Але як це і притаманно людській природі, приголомшення їхнє тривало один день, на другий день вони просто дивувалися, а на третій вже й забули, що взагалі колись вчилися в іншій школі.

Вчителька їхня була чорнява і гарненька, і завдяки добре продуманій системі підняття або не підняття рук близнюки не мали ніякого клопоту. Систему розробив Кел і розтлумачив її Арону.

— Подивись на більшість школярів,— сказав він.— Якщо вони знають відповідь, вони підводять руку, а якщо не знають, лізуть під парту. Вгадай, що робитимемо ми?

— Не знаю. А що?

— Ти помічав, що вчителька не завжди викликає того, хто підносить руку? Вона нападає на інших, які, ясна річ, відповіді не знають.

— Справді,— погодився Арон.

— Так от, протягом першого тижня ми працюватимемо, як скажені, але рук не підніматимемо. Вона викличе нас, а ми готові. Це її спантеличить. Наступного тижня ми нічого не робитимемо, та вона нас не викликатиме. Третього тижня ми просто сидітимемо тихо, а вона так і не знатиме, готові ми чи ні. Дуже скоро вона дасть нам спокій. Навіщо їй витрачати час на тих, хто знає?

Система Кела спрацювала. Невдовзі близнюкам не лише дали спокій, а й вважали дуже розумними. Власне, система Кела була чистим гаянням часу. Обом хлопцям навчання давалося легко.

Кел досяг майстерності у грі в скляні кульки і почав накопичувати всі їхні різновиди різної вартості. Він обміняв їх на найвищі за рангом, коли сезон цієї гри у шкільному дворі добіг кінця. Врешті-решт він зібрав щонайменше сорок п’ять найцінніших, різних за розміром і кольором, і використовував їх як валюту — від товстих, неповоротких кульок-малюків до вишуканих і небезпечних розколювачів з голчатими вістрями.

Усі, хто бачив близнюків, помічали їхню несхожість і дивувалися, як таке може бути. Кел ріс смаглявим, чорночубим. Він був шпаркий, самовпевнений і потаємний. Навіть якби він і схотів, йому не вдалося б приховати свою кмітливість. Дорослих і вражала його передчасна зрілість, як вони це називали, і трошки відлякувала. Ніхто особливо не любив Кела, проте всі його побоювалися, а відтак — поважали. Хоча друзів у нього не було, улесливі однокласники запобігали перед ним, і він холодно й невимушено став лідером у шкільному дворі.

Якщо він приховував свою хитромудрість, він так само приховував і свої душевні рани. Його вважали товстошкірим і невразливим — навіть жорстоким.

Арон отримував любов зусібіч. Він здавався сором’язливим і делікатним. Його біло-рожева шкіра, золотаве волосся, широко посаджені сині очі привертали увагу. Оця його врода призводила до непорозумінь у шкільному дворі, поки його нападники не з’ясували, що Арон — затятий, стійкий і цілковито безстрашний боєць, а надто коли плаче. Про це пішов поговір, і всі відомі мучителі нових учнів швидко відучилися лізти до нього. Арон не намагався приховати свій характер. А характер його був протилежний зовнішності. Якщо Арон приймав рішення, ніщо не могло його змінити. Він мав мало граней і ще менше різноманітності. Тіло його було так само нечутливе до болю, як розум — до тонкощів.

Кел знав свого брата і міг керувати ним, виводячи з рівноваги, але тільки до певної межі. Кел навчився відступати, розумів, коли треба тікати. Зміна напрямку спантеличувала Арона, але тільки це і здатне було його спантеличити. Він визначав собі шлях і торував його, він не бачив нічого поза своїм шляхом і тим не цікавився. Почуттів він мав небагато, але були вони потужні. І все це ховалося за його янгольським личком, проте він не переймався цим і не ніс ніякої відповідальності, як не несе відповідальності фавн за строкаті плями на своїй юній шкірі.

2

У перший свій шкільний день Арон не міг дочекатися перерви. Він прийшов на дівчачу половину поговорити з Аброю. Ціла юрма верескливих дівчат не зуміла його випроводити. Довелося кликати аж учительку, щоб примусити його повернутися на хлопчачу половину.

Опівдні він упустив Абру, бо її батько проїжджав повз школу в своїй колясці й забрав її додому на обід. Він чекав її за воротами після уроків.

Абра вийшла у супроводі дівчат. Обличчя в неї було спокійне, і вона й виду не подала, що чекала на нього. Вона була найгарніша з усіх дівчаток у школі, та Арон навряд чи звернув на це увагу.

Зграйка дівчат не відпускала її ні на крок. Арон ішов за ними трохи позаду, терплячий і незворушний, навіть коли дівчата кидали в нього через плече свої пискляві уїдливі кпини. Поступово частина з них розповзлася по своїх домівках, і тільки три подружки залишилися з Аброю, коли вона підійшла до своїх білих воріт і зайшла у двір. Троє подружок поглянули на Арона, захихотіли і пішли своєю дорогою.

Арон присів на краєчок тротуару. За хвилину засув піднявся, біла хвіртка прочинилася, і з’явилася Абра. Вона підійшла до нього і зупинилася.

— Чого тобі треба?

Арон підвів на неї свої широко поставлені очі.

— Ти ні з ким не заручена?

— Дурник,— відповіла Абра.

Арон став на рівні ноги.

— Гадаю, ми ще довго не зможемо одружитися,— сказав він.

— А хто це хоче одружуватися?