Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 110)

Геродот37 в «Історії перських війн» розповідає, як Крез, найбагатший і найблагополучніший з усіх царів свого часу, поставив Солону Афінському головне питання. Він не питав би, якби відповідь його не хвилювала. «Кому,— спитав він,— пощастило найбільше на світі?» Напевне, його мучили сумніви і жага розради. Солон розповів йому про трьох людей, яким пощастило в давні часи. Але Крез навряд чи слухав, його цікавив лише він сам. І коли Солон не назвав його, Крез змушений був сказати: «Отже, ти не вважаєш, що пощастило мені?»

Солон відповів без вагання: «Звідки я знаю? Ти ж ще не вмер».

І ця відповідь, очевидно, переслідувала й гнітила Креза, коли щастя від нього відвернулося, і він втратив свої багатства і своє царство. І коли його спалювали на вогнищі, він, імовірно, шкодував, що питав і дістав відповідь.

А в наш час, коли людина вмирає,— якщо вона має багатство, і вплив, і владу, і всі інші ознаки, що викликають заздрість, а живі оцінюють власність померлого, його значущість, його труди і пам’ятники,— питання залишається: «Добром було його життя чи злом?» — а це просто інший варіант Крезового питання. Заздрість відступає, і залишається тільки такий еталон: «Любили його чи ненавиділи? Відчувається його смерть як втрата чи приносить певну радість?»

Я чітко пам’ятаю смерть трьох людей. Один був найбагатшим чоловіком століття, який пазурами продряпав собі шлях до багатства крізь людські душі й тіла, багато років намагався викупити ту любов, яку втратив, і в такий спосіб зробив величезну послугу світу і, можливо, в рази більше компенсував те зло, яке скоїв під час свого сходження. Я був на пароплаві, коли він помер. Цю новину розмістили на дошці оголошень, і майже всі сприйняли її з задоволенням. Знайшлись і такі, що сказали: «Слава Богу, цей сучий син помер».

Був ще один чоловік, спритний як сатана, якому бракувало почуття людської гідності і який, знаючи до тонкощів усі людські слабкості й вади, використовував це своєрідне знання, щоб ламати людей, підкуповувати людей, залякувати і зваблювати людей, аж поки не піднявся на щабель величезної влади. Він приховував свої мотиви під машкарою чесноти, і я часто думав, чи усвідомлює він, що жоден дар не здатний купити втрачену любов людини, у якої ти відібрав самоповагу. Підкуплена людина може тільки ненавидіти свого хабародавця. Коли цей чоловік помер, країна розсипалася у похвалах, але подумки всі раділи, що його не стало.

Був і третій, який, можливо, наробив багато помилок у виконанні, але дієво присвятив своє життя тому, щоб люди стали сміливими й гідними в часи, коли їх обсіли злидні та страхи, коли всі ворожі сили на світі вирвалися назовні, щоб скористатися цими страхами. Цього чоловіка декотрі ненавиділи. Коли він помер, люди ридали на вулицях, їх бентежило питання: «Як нам тепер жити? Що з нами буде без нього?»

У своїй непевності я певен, що під поверхневими шарами нестійкості та кволості люди прагнуть бути добрими і бажають, щоб їх любили. Справді, всі їхні пороки — це лише спроба знайти найкоротший шлях до любові. Коли приходить смертний час, чого варті всі таланти, вплив і геній людини, якщо її ніхто не любить, виходить, усе її життя — поразка, і людина вмирає у холодному жаху. Мені здається, якщо ми маємо обирати між двома шляхами думок і вчинків, нам слід подумати про свою власну смерть і намагатися жити так, щоб смерть наша не стала для світу радістю.

Ми маємо лише одну історію. Усі романи, вся поезія будуються на нескінченному змаганні між добром і злом у нас самих. І мені спадає на думку, що зло мусить повсякчас наново плодитися, натомість добро безсмертне. Зло завжди має нове свіже обличчя, а добро незмінно шанується впродовж віків, як ніщо інше на світі.

Розділ 35

1

Лі допоміг Адаму і його синам перебратися до Салінаса, власне кажучи, він сам усе зробив, спакував речі, проводив їх на потяг, завантажив заднє сидіння «форда», а по прибутті до Салінаса все розпакував і простежив, як сім’я вселиться у будиночок Дессі. Коли він зробив усе потрібне для їхнього затишку і зручності, та ще й дещо непотрібне, а також те, що могло б затягнути його від’їзд, настав вечір, коли він офіційно чекав на Адама, потому як близнюки пішли спати. Адам, мабуть, здогадався про намір Лі саме через його холодність і офіційність.

— Що ж,— сказав Адам.— Я це очікував. Говори.

Це зруйнувало заздалегідь підготовану промову Лі, яку він мав намір виголосити: «Протягом років я служив вам, докладаючи всіх зусиль, і нині я відчуваю...»

— Я відкладав, скільки міг,— сказав Лі.— Моя промова готова. Хочете її почути?

— А ти хочеш її зачитати?

— Ні,— відповів Лі,— не хочу. Але промова вийшла дуже гарна.

— Коли ти збираєшся їхати? — спитав Адам.

— Якнайшвидше. Боюся, що мій намір розсиплеться, якщо я зволікатиму. Ви хочете, щоб я ще побув у вас, доки ви не знайдете собі когось іншого?

— Мабуть, ні. Ти ж знаєш, який я неповороткий. Може піти багато часу. Може, я взагалі нікого не шукатиму.

— Тоді я поїду завтра.

— Хлопці страшенно засмутяться,— проговорив Адам.— Навіть не знаю, що вони робитимуть. Може, тобі краще поїхати таємно, а я їм потім якось поясню.

— Я не раз помічав, що діти здатні нас здивувати,— зауважив Лі.

Так воно і сталося. За сніданком наступного дня Адам сповістив:

— Хлопці, Лі від нас їде.

— Он як? — сказав Кел.— Сьогодні увечері баскетбольний матч, квитки по п’ять центів. Можна ми підемо?

— Так. Ти хоч почув, що я сказав?

— Звісно,— відізвався Арон.— Ви сказали, що Лі від нас їде.

— Але він вже не повернеться.

— А куди він їде? — поцікавився Кел.

— У Сан-Франциско, мешкатиме там.

— Ага! — сказав Арон.— А на Головній вулиці є один чоловік, просто на вулиці, який має невеличку плиту, варить там сосиски і вкладає їх у булочки. Продає за п’ятак. А гірчиці можна класти скільки завгодно.

Лі стояв у кухонних дверях, усміхаючись до Адама.

Коли близнюки зібрали свої підручники, Лі сказав:

— До побачення, хлопці.

Вони крикнули «До побачення!» й вискочили з дому.

Адам втупився у свою чашку з кавою і промовив, вибачаючись:

— От негідники! Ось тобі й уся винагорода за десять років служби!

— Мені так більше до вподоби,— сказав Лі.— Якби вони удавали смуток, це була б неправда. Для них це нічого не означає. Можливо, вони іноді думатимуть про мене — кожен окремо. Я не хотів би, щоб вони сумували. Сподіваюся, я не настільки малодушний, щоб отримувати задоволення від того, що за мною сумують,— сказав Лі й поклав на стіл перед Адамом п’ятдесят центів.— Коли вони зберуться увечері на баскетбольний матч, дайте їм ці гроші від мене, скажіть, щоб купили собі оті булочки з сосискою. Мій прощальний дарунок може спричинити харчове отруєння, всяке буває.

Адам подивився на розсувний кошик, який Лі вніс до їдальні.

— Тут усі твої речі, Лі?

— Усе, крім книжок. Вони в ящиках у підвалі. З вашого дозволу я пришлю по них, або сам заїду, коли влаштуюся.

— Так, звичайно. Я сумуватиму за тобою, Лі, хочеш ти того чи ні. Ти справді хочеш відкривати свою книгарню?

— Маю такий намір.

— Ти нам напишеш?

— Не знаю. Треба подумати. Кажуть, чистий поріз гоїться найшвидше. Для мене немає нічого прикрішого за спогади, які тримаються лише завдяки клею на поштових марках. Якщо не можна побачити й почути людину, не можна її торкнутися, найкраще її зовсім відпустити.

Адам підвівся з-за столу.

— Я проводжу тебе на вокзал.

— Ні! — різко заперечив Лі.— Ні. Не треба. До побачення, містере Траск. Прощавай, Адаме.

Він вийшов з дому так поспішно, що Адамове «До побачення» долетіло до нього вже на найнижчій сходинці веранди, а «Не забудь написати» збіглося з клацанням хвіртки.

2

Того вечора після баскетбольного матчу Кел і Арон з’їли кожен по п’ять булочок з сосисками, і це було добре, бо Адам забув подбати про вечерю. Дорогою додому близнюки вперше обговорювали Лі.

— Цікаво, чого він поїхав? — спитав Кел

— Він і раніше говорив про від’їзд.

— Як гадаєш, що він без нас робитиме?

— Не знаю. Закладаюся, він повернеться,— сказав Арон.

— Облиш. Тато сказав, що він збирається відкривати книгарню. Смішно. Китайська книгарня.

— Він повернеться,— повторив Арон.— Без нас йому буде самотньо. От побачиш.

— Ставлю десять центів, що не повернеться.

— До якого часу?

— Взагалі.

— Парі,— сказав Арон.

Місяць Арон не міг отримати свого виграшу, але виграв він за шість днів по тому.

Лі приїхав о десятій сорок і відімкнув двері своїм ключем. У їдальні горіло світло, але Лі знайшов Адама у кухні, де той гострим краєм консервного ножа відшкрябував з пательні товстий чорний корж.

Лі поставив свій кошик.