Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 109)

Він повісив слухавку й одягнувся. З сердитою знемогою відчинив стінну шафку, витягнув скальпелі й затискачі, губки, трубочки і кетгути і поклав їх у саквояж. Він потрусив свою гасову лампу, щоб пересвідчитися, що вона повна, і поставив поруч з нею на бюро балончик з ефіром і маску. Зазирнула його дружина у нічному чіпці й халаті.

— Я іду в гараж,— пояснив він.— Зателефонуй Вілю Гамільтону. Скажи, що я прошу відвезти мене на ранчо його батька. Якщо почне сперечатися, скажи йому, що його сестра... його сестра помирає.

3

Том верхи повернувся на ранчо за тиждень по похороні Дессі. Він їхав рівно і строго, випроставши плечі та втягнувши підборіддя, як гвардієць на параді. Том зробив усе без поспіху, досконало. Кінь був вичищений скреблом і розчесаний щіткою, а ковбойський капелюх ідеально сидів на голові. Сам Семюель не міг би триматися з більшою гідністю, ніж Том, коли їхав назад до старого будинку. Навіть коли яструб схопив мертвою хваткою курча, він і голови не повернув.

Біля клуні він зійшов з коня, напоїв його, потримав трохи біля дверей, надягнув на нього недоуздок і засипав плющеного ячменю у коробку біля ясел. Потім зняв сідло і вивернув попону, щоб просохла. Коли гнідий доїв ячмінь, Том вивів його надвір і відпустив пастися, де йому буде завгодно.

Томові здавалося, що все у домі — меблі, стільці, пічка — відсахнулися від нього з огидою. Табурет уникав його, коли він зайшов до вітальні. Сірники розмокли, і він з почуттям провини пішов на кухню по інші. Лампа у вітальні була ясна й самотня. Вогник від першого Томового сірника швидко охопив гніт і виструнчився на цілий дюйм жовтим полум’ям.

Том сидів увесь вечір і роздивлявся. Очі його уникали дивана, набитого кінським волосом. Тихе шарудіння мишей на кухні змусило його обернути голову, і він побачив свою тінь у капелюсі. Він зняв капелюх і поклав його біля себе на стіл.

Сидячи під лампою, він перебирав ліниві, заспокійливі думки, але знав, що дуже скоро його викличуть, і йому доведеться постати перед судом, у якому за суддю — він сам, а за присяжних — його власні злочини.

І його викликали — ім’я пронизливо пролунало у нього у вухах. Подумки він побачив скаржників: Марнославство, яке звинувачувало його у нечепурності, нечистоті й неуцтві; Жага, що нагадала йому про гроші, витрачені на повій; Нечесність, що підбурювала його удавати талант і розум, яких він не мав; Ледарство і Ненажерливість руку в руці. Тома вони всі влаштовували, тому що затуляли собою оте Велике Сіре на чорному сидінні — його сірий і жахливий злочин. Він видобував з пам’яті незначні злочини, видавав маленькі грішки за чесноти, щоб урятуватися. Серед них була Заздрість до грошей Віля, Зречення материнського Бога, Покража часу й надії, хвороблива Відмова від кохання.

Семюель заговорив тихо. Але його голос заповнив усю кімнату:

— Будь добрим, будь чистим, будь величним, Томе Гамільтон.

Том не звернув уваги на батька. Він промовив:

— Я вітаю своїх друзів,— і вказав на Нечемність, Потворність, Несиновню Поведінку і Занехаяні Нігті. Потім він знову розпочав з Марнославства. Сіре проштовхнулося наперед. Пізно вже тепер було прикриватися дитячими грішками. Це Сіре було Вбивство.

Рука Тома відчула холод склянки, він побачив перлисту рідину з кришталиками, що в ній розчинялися, крутилися, пускали прозорі бульбашки, і повторив уголос на всю порожню кімнату:

— Вони зараз подіють. Дочекайся ранку. І тоді все буде добре.

Саме так воно і прозвучало, достеменно так, і стіни, і стільці, і лампа — всі вони це чули і можуть це довести. У цілому світі немає місця, де міг би жити Том Гамільтон. Не те що він не намагався. Він перетасував усі можливості, як карти. Лондон? Ні! Єгипет — піраміди у Єгипті та Сфінкс. Ні! Париж? Ні! Ану зачекай — там вони впораються з твоїми гріхами значно краще. Ні! Гаразд, відійди, і, можливо, ми до тебе повернемося. Віфлеєм? Боже милостивий, ні! Чужаку там було б самотньо.

А отут треба вставити — дуже важко запам’ятати, як ти помреш і коли. Зведена брова, шепіт — щось таке; або якась ніч, заплямована бризками світла, доки спрямований порохом свинець не розкриває твій секрет і не висмоктує з тебе соки.

Ось і вся правда, Том Гамільтон помер, і йому залишилося тільки зробити декілька пристойних кроків, щоб це стало остаточним.

Диван несхвально рипнув, і Том поглянув на нього і на закопчену лампу, до якої звертався диван.

— Вибач,— сказав Том дивану.— Я не помітив.

І він прикрутив вогник, щоб прибрати кіптяву.

Розум його дрімав. Вбивство ляпасом повернуло свідомість. Зараз Рудий Том, Гумовий Том надто був утомлений, щоб себе вбивати. Це вимагає зусиль, пов’язаних, можливо, з болем, а можливо, і з пеклом.

Він пригадав, що його мати мала сильну відразу до самогубства, відчуваючи, що в ньому поєднувалися три речі, які вона рішуче не схвалювала: погані манери, боягузтво і гріх. Самогубство було майже так само погане, як перелюбство або крадіжка — або так само. Треба знайти спосіб уникнути невдоволення Лайзи.

Семюель сприйняв би це легше, але з іншого боку, як уникнути Семюеля, яким тут усе просто заповнено? Том мусить розповісти Семюелю. Він сказав:

— Батьку мій, мені шкода. Я нічого не можу вдіяти. Ти мене переоцінив. Ти помилився. Хотів би я виправдати ту любов і гордість, які ти на мене марно витрачав. Мабуть, ти зумів би знайти вихід, але я не можу. Я не можу жити. Я убив Дессі, і я хочу спати.

І внутрішній голос заговорив у ньому замість відсутнього батька:

— Що ж, я можу зрозуміти, як воно було б. Існує чимало варіантів, з яких можна вибирати, від часів Великого Потопу, від народження до народження. Але треба подумати, як це пристойно представити для твоєї матері. Чому ти так поспішаєш, любий?

— Чекати вже не можу, ось чому,— відповів Том.— Я не можу більше чекати.

— Звісно, можеш, сину мій милий. Ти виріс величним, і я знав, що так буде. Відсунь шухляду столу і скористайся ріпою, яку ти називаєш своєю головою.

Том відсунув шухляду і побачив фірмовий блокнот і пачку конвертів під стать, а ще два обгризені та скалічені олівці, а у припорошеному кутку — кілька марок. Він узяв блокнот і підгострив олівці кишеньковим ножем.

Він написав: «Люба матусю, сподіваюся, ти перебуваєш у доброму здоров’ї. Я збираюся придумати, як мені проводити з тобою більше часу. Олів запросила мене на День подяки, і ти знаєш, що я неодмінно приїду. Наша маленька Олів може приготувати індика майже так само добре, як і ти, хоча я знаю, що ти в це ніколи не повіриш. Мені нещодавно дуже пощастило. Купив собі коня за п’ятнадцять доларів — мерина, але, як на мене, він видається чистокровкою. Я купив його задешево, бо він відчуває ненависть до людства. Його попередній власник проводив більше часу на своїй спині, ніж на спині мерина. Мушу сказати, що він — та ще штучка. Він двічі скидав мене на землю, але я його ще подолаю. Якщо мені вдасться його об’їздити, я матиму найкращого коня в усьому окрузі. І будь певна, я його об’їжджу, навіть якщо мені доведеться витратити на це цілу зиму. Не знаю, чого я до нього так прикипів, тільки отой чоловік, у якого я його купив, сказав одну дивну річ. Він сказав: „Цей кінь такий злющий, що з’їв би людину живцем“. Але пам’ятаєш, що говорив тато, коли ми ходили полювати на кроликів? „Повертайся або зі щитом, або на щиті“. Побачимося на День подяки. Твій син Том».

Він не знав, чи достатньо переконливо вийшло, але сили перечитувати не було. Він приписав: «P. S. Я помітив, що Поллі зовсім не перевиховався. Цей папуга примушує мене червоніти».

На іншому аркуші Том написав: «Дорогий Вілю, що б не думав ти сам, будь ласка, допоможи мені зараз. Задля нашої матері — будь ласка. Мене вбив кінь — скинув і вдарив копитом по голові. Будь ласка! Твій брат Том».

Він наклеїв на конверти марки, поклав їх у кишеню і спитав у Семюеля:

— Тепер усе гаразд?

У спальні він розпечатав нову коробку набоїв і вставив один з них у свій добре змащений «сміт-і-вессон» 38-го калібру.

Кінь, що сонно стояв біля загорожі, підійшов на свист і дрімав, поки Том його сідлав.

Була третя година ночі, коли Том вкинув свої листи у поштову скриньку в Кінг-Сіті, сів на коня і вирушив на південь, до безплідних пагорбів старого угіддя Гамільтонів.

Том був справжній джентльмен.

Частина четверта

Розділ 34

Дитина може спитати: «Про що історія світу?» А дорослі можуть замислитися: «Куди рухається світ? Який буде в нього кінець і що тут відбувається, поки ми в ньому живемо?»

Я гадаю, що на світі існує одна і тільки одна історія, яка лякає і надихає нас, тож ми живемо у серійних пригодницьких детективах з Перл Вайт36, серед нескінченних думок і подиву. Люди потрапляють — через своє життя, свої думки, свою неситість і честолюбство, свою жадібність і жорстокість, а також і через свою доброту й великодушність — у лабети добра і зла. Гадаю, це єдина історія, яку ми маємо, і це відбувається на всіх рівнях почуттів і розуму. Чеснота і порок лежали в основі нашої первинної свідомості, вони ж становитимуть і кістяк нашої останньої — попри всі зміни, які ми нав’язуємо і полям, і річкам, і горам, і господарству, і манерам. Іншої історії не існує. Людина, струсивши порох і тріски свого життя, постане перед єдиним важким, ясним питанням: «Що таке добро і що таке зло? Чи були твої вчинки добрі — чи злі?»