Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 108)

— Чим ти їх годуватимеш?

— Жолудями,— відповів Том.— Я змайструю машину для збору жолудів.

Він пішов до своєї кімнати, і Дессі чула, як він там шарудить і стиха розмовляє сам із собою. Вона дивилася з вікна на зоряну ніч і раділа. Проте вона не була певна, що справді хоче їхати, як і не знала, чи хоче того Том. Дессі роздумувала про це, а біль у боці заворушився, зашарудів.

Коли вранці Дессі прокинулася, Том уже стояв за креслярською дошкою, стукав себе кулаком по лобі та щось бурчав собі під ніс. Дессі зазирнула йому через плече.

— Оце і є твоя машина для збору жолудів?

— Усе було би просто. От тільки як витягати гілочки й каміння?

— Я знаю, ти у нас славетний винахідник, але я винайшла найкращого на світі збирача жолудів, і це обов’язково спрацює.

— Що ти маєш на увазі?

— Дітей,— відповіла Дессі.— Оті маленькі невтомні ручки.

— Не будуть вони цього робити, навіть за плату.

— А за призи будуть. Приз для кожного і головний приз для переможця — може, навіть приз у сто доларів. Вони прочешуть усю долину. Дозволь мені спробувати, добре?

Том почухав голову.

— Чому б і ні? Але як ти збиратимеш жолуді?

— Діти зноситимуть їх сюди,— пояснила Дессі.— Ти тільки дозволь мені за це узятися. Сподіваюся, в тебе знайдеться, де їх зберігати.

— Але ж це буде експлуатація дитячої праці.

— Звісно, буде,— погодилася Дессі.— Коли я мала ательє, я експлуатувала дівчат, які хотіли навчитися шити,— а вони експлуатували мене. Думаю назвати це «Великим жолудевим змаганням» округу Монтерей. І ми допустимо до змагання не кожного. Для призів можна обрати велосипеди — хіба ти не збирав би жолуді в надії дістати велосипед?

— Ще й як збирав би,— відповів Том.— А чи не могли б ми їм ще й платити?

— Тільки не грошима. Інакше це перетвориться на працю, а вони воліли б уникати праці, за можливості. Так само, як і я.

Том відхилився від своєї дошки і розсміявся.

— Так само, як і я,— сказав він.— Гаразд, ти займайся жолудями, а я займуся поросятами.

— Томе, хіба не було б кумедно, якби ми заробили гроші, саме ти і я?

— Але ж ти заробляла у Салінасі,— здивувався він.

— Трошки — зовсім небагато. Обіцянками, однак, я була дуже багата. Якби мені платили за всіма рахунками, нам не знадобилися б свині. Ми вже завтра могли би поїхати до Парижа.

— Я збираюся з’їздити в місто і переговорити з Вілем,— повідомив Том. Він відсунув стілець від креслярської дошки.— Хочеш, поїдемо разом?

— Ні, я залишуся і все як слід обміркую. Завтра я розпочинаю «Велике жолудеве змагання».

2

Повертаючись на ранчо пізнього пообіддя, Том був пригнічений і сумний. Як завжди, Віль зумів розжувати і виплюнути увесь його ентузіазм. Віль витягував губи, тер брови, чухав ніс, протирав окуляри і довго й ретельно обрізав і розпалював сигару. У проекті з розведенням свиней було багато дірок, і Вілю вдалося встромити пальці в кожну.

Жолудеве змагання не спрацює, хоча він не пояснив доладно, чому саме. Уся ця затія непевна, а надто в такі часи, як-от зараз. Найбільше, що зробив Віль,— погодився про це подумати.

Якоїсь миті під час розмови Том хотів був розповісти Вілю про Європу, але його зупинила швидка інтуїція. Сама думка вештатися Європою, хіба що людина вже відійшла від справ і має непоганий капітал у цінних паперах, здалася б Вілю божевіллям, порівняно з яким план розводити свиней видавався б вершиною ділової кмітливості. Том нічого не розповів і залишив Віля з обіцянкою «подумати», знаючи, що його вердикт буде проти свиней і жолудів.

Наївний Том і гадки не мав, що вдале маскування належить до творчих радощів бізнесмена. Виявляти ентузіазм просто безглуздо. І Віль насправді вирішив як слід усе обмізкувати. Деякі частини цього плану його захопили. Том натрапив на цікаву річ. Якщо можна було б закупити молочних поросят у кредит, відгодувати їх на кормах, які практично нічого не коштують, продати їх, виплатити позику й отримати прибуток — це зовсім і зовсім непогано. Віль не став би грабувати свого брата. Він би тільки долучився до його прибутків. Наприклад, Том навіть не знає ні цін на свинину, ні тенденцій їхнього розвитку. Якби план спрацював, Віль міг би зробити Тому дуже щедрий подарунок, можливо, навіть, «форд». А якщо запропонувати «форд» як перший і єдиний приз за жолуді? Уся долина Салінас-Веллі кинулася б їх збирати.

Їдучі назад на ранчо Гамільтонів, Том роздумував, як повідомити Дессі, що їхній план негодящий. Найкраще було би придумати якийсь інший план. Як можна заробити протягом року гроші на поїздку до Європи? Раптом він усвідомив, що не знає, скільки їм потрібно. Скільки коштує квиток на пароплав? Їм знадобиться цілий вечір на підрахунки.

Том був майже певний, що Дессі вибіжить з дому йому назустріч. Він приготувався зробити веселе обличчя і пожартувати. Але Дессі не вибігла. Мабуть, прилягла, подумав він. Він понапував коней, відвів їх до стайні й насипав сіна у ясла.

Дессі лежала на дивані у вітальні, коли він зайшов туди.

— Задрімала? — спитав він, а потім побачив, якого кольору в неї обличчя.— Дессі! — крикнув він,— що з тобою?

Дессі силувалася опанувати біль.

— Просто заболів живіт,— сказала вона.— Сильно прихопило.

— Ох,— видихнув Том,— ти мене налякала. З болем у животі я впораюсь.

Він пішов на кухню, повернувся зі склянкою перлистої рідини і дав її сестрі.

— Що це, Томе?

— Добрі старі солі. Можуть викликати кольки, але неодмінно допоможуть.

Вона покірно випила і скривилася:

— Пам’ятаю цей смак. Мамині ліки у сезон зелених яблук.

— А тепер лежи тихо,— наказав Том.— Я зрихтую якусь вечерю.

Дессі чула, як він порається у кухні. Біль розривав її тіло. А окрім болю, був страх. Вона відчувала, як оті ліки вогнем печуть її шлунок. За кілька хвилин вона дотяглася до їхнього саморобного туалету зі зливом і спробувала виблювати ті солі. З лоба її стікав піт і сліпив очі. Коли вона схотіла розпрямитися, м’язи живота звело, і розпрямитися не вдалося.

Пізніше Том приніс яєчню. Дессі ледь-ледь похитала головою.

— Не можу,— сказала вона, всміхаючись.— Гадаю, мені краще лягти в ліжко.

— Солі скоро подіють,— завірив її Том.— І все буде добре.— Він провів її до ліжка і допоміг влягтися.— Що таке ти могла з’їсти, щоб тебе отак прихопило?

Дессі лежала у себе в спальні, силою волі переборюючи біль. О десятій вечора її воля почала програвати битву. Вона гукнула Тома. Він прочинив двері. В руках він тримав журнал «Світовий альманах».

— Томе,— промовила Дессі,— вибач, будь ласка. Але я дуже хвора, я страшенно хвора.

Він присів на краєчок ліжка у напівтемряві.

— Сильні кольки? — спитав він.

— Нестерпні.

— Ти можеш зараз сходити до туалету?

— Ні, зараз ні.

— Я принесу лампу і посиджу біля тебе,— сказав він.— Може, тобі вдасться трохи поспати. Вранці все пройде. Солі своє зроблять.

Сила воля знову взяла гору, і Дессі лежала тихо, поки Том читав їй для заспокоєння журнал. Він припинив читання, подумавши, що вона заснула, і сам задрімав на кріслі біля лампи.

Збудив його пронизливий крик. Він став перед ліжком, на якому ходуном ходила ковдра. Очі в Дессі були затуманені й нестямні, як у оскаженілого коня. У кутиках рота виступала піна, й обличчя горіло вогнем. Том просунув руку під покривало і відчув стягнені вузлом м’язи. Раптом її боротьба припинилася, голова відкинулася, й у напіврозплющених очах блиснуло світло.

Том накинув на коня лише вуздечку і скочив на неосідлану спину. Він зірвав з себе ремінь і підстьобував сполоханого коня по кам’янистому, нерівному, поритому коліями шляху.

Подружжя Данкенів, що спало нагорі у своєму двоповерховому будинку на окружній дорозі, не чуло стукоту у вхідні двері, але почуло удар і тріск, коли ці двері злетіли з завісів разом із замком. Коли Ред Данкен збіг додолу з дробовиком в руках, Том кричав у трубку настінного телефону, викликаючи комутатор Кінг-Сіті:

— Доктора Тилсона! Знайдіть його! А мені байдуже! Знайдіть його! Знайдіть його, чорт забирай!

Ред Данкен сонно навів на нього дробовик.

Доктор Тилсон відповів:

— Так! Так, я чую. Ти — Том Гамільтон. Що з нею? Шлунок твердий? І що ти зробив? Солі! Бісів бовдур!

Потім доктор трохи опанував свій гнів.

— Томе,— сказав він.— Томе, хлопчику мій. Заспокойся. Повертайся додому і зроби їй холодні компреси — якомога холодніші. Не думаю, що в тебе є лід. Тоді просто частіше міняй компреси. Я приїду якнайшвидше. Ти мене чуєш? Томе, ти мене чуєш?