Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 107)

— Винаходи — ось через що в мене не залишається часу. Я придумав маленький шліц, який дозволяє краватці вільно охопити твердий комірець.

— Ти ж не носиш тверді комірці.

— Учора носив. Тому й придумав. А кури — я їх розведу мільйони по всьому ранчо, у маленьких курятниках з кільцем на дашку, щоб можна було їх занурювати у цистерну з побілкою. А яйця поступатимуть на невеличкий конвеєр — ось! Я тобі намалюю.

— Я хочу намалювати сніданок,— сказала Дессі.— Яку форму має смажене яйце? Яким кольором ти намалював би жирні й пісні частини бекону?

— Ти отримаєш свій сніданок,— вигукнув Том, відчинив дверцята плити і так розворушив вогонь коцюбою, що волоски у нього на руках обпалилися. Він підкинув дров і знову пронизливо засвистів.

— Ти нагадуєш козлоногого фавна з пшеничною флейтою десь на горі у Греції,— сказала Дессі.

— А хто ж я, по-твоєму, такий? — вигукнув він.

«Якщо він по-справжньому радий,— подумала Дессі зі щемом,— чому в моєму серці немає легкості? Чому я не можу вибратися зі свого сірого лантуха? Я виберуся,— заволала вона в думках.— Якщо може він — зможу і я».

Уголос вона промовила:

— Томе!

— Що?

— Я хочу пурпурове яйце.

Розділ 33

1

Трава залишалася на пагорбах зеленою мало не до кінця червня, а потім пожовкла. Головки вівсюга похилилися на стеблах під тягарем насіння. Струмки не пересихали все літо. Худоба, нагулявши тіла, ледь пересувалася пасовиськами, і шкура в неї блищала здоров’ям. То був такий рік, коли мешканці Салінас-Веллі забувають про посушливі часи. Фермери купували більше землі, ніж могли собі дозволити, і підраховували свої прибутки на обкладинках чекових книжок.

Том Гамільтон працював, як гігант, і не лише своїми дужими руками, а й серцем і душею. Знову задзеленчало ковадло у кузні. Він пофарбував старий будинок білою фарбою і побілив усі сараї і службові приміщення. Він з’їздив до Кінг-Сіті, роздивився там, як працюють туалети зі зливом води, і виготовив такий самий з майстерно вигнутої білої жерсті й вирізьбленого дерева. Оскільки вода зі струмка поступала повільно, він встановив за будинком бак з червоного дерева і закачував у нього воду ручним вітряком, зробленим так дотепно, що він крутився при найменшому вітерці. А ще він виготовив металеві й дерев’яні моделі своїх ідей і збирався восени послати їх у патентне бюро.

Це було не все — він трудився з гумором і у чудовому настрої. Дессі доводилося підніматися дуже рано, щоб внести свою частку в домашні справи, поки Том не зробив усе сам. Вона спостерігала за його великим рудим щастям, але воно було не таке легке, як щастя Семюеля. Воно не виростало з його коріння і не злітало угору. Том виготовлював своє щастя так майстерно, як тільки міг, формував його і ліпив.

Дессі, в якої було більше знайомих, ніж у будь-кого в цілій долині, не мала друга, кому могла б звіритися. Коли в неї виникла проблема, вона про неї нікому не розказала. Усі болі були її особистою таємницею.

Коли Том застав її всю заціпенілу і напружену від несамовитого болю, він закричав у паніці:

— Дессі, що з тобою?

Вона опанувала вираз обличчя і відповіла:

— Потягнула шию, от і все. Просто потягнула шию. Вже все добре.

І за хвилину вони вже сміялися.

Вони багато сміялися, немов хотіли підбадьорити самі себе. Лише коли Дессі лягала у ліжко, на неї навалювалася її втрата, важка і нестерпна. А Том лежав у себе в темній спальні, розгублений як дитя. Він чув, як б’ється в нього серце, іноді збиваючись із ритму. Він відганяв ці думки і шукав розради у своїх планах, проектах, механізмах.

Іноді літніми вечорами вони йшли на прогулянку в гори, дивилися, як останнє сонячне проміння чіпляється за вершини західних кряжів, відчували легкий вітерець, який піднімав над долиною нагріте за день повітря. Зазвичай вони мовчки стояли і вдихали спокій і мир. Оскільки обоє були несміливі, вони ніколи не говорили про себе. Вони зовсім нічого не знали одне про одного.

Обоє здивувалися, коли Дессі якось спитала під час прогулянки на пагорб:

— Томе, а чому б тобі не одружитися?

Він кинув на неї швидкий погляд і відвів очі.

— Кому я потрібен?

— Ти жартуєш чи справді так думаєш?

— Кому я потрібен? — повторив він.— Хто б схотів таке чудо, як я?

— Здається мені, що ти так дійсно думаєш.— І тут Дессі порушила їхній неписаний закон.— Ти був колись закоханий?

— Ні,— коротко відповів він.

— Хотіла б я знати,— промовила вона, ніби він і не відповідав.

Том мовчав, коли вони спускалися з гори. Але на порозі раптом заявив:

— Тобі тут самотньо. Ти не хочеш залишатися.— Він трошки зачекав.— Відповідай мені. Хіба це не правда?

— Тут я хочу бути більше, ніж деінде. А ти ходиш до жінок?

— Так,— відповів він.

— І тобі стає легше?

— Не надто.

— Що ж ти думаєш робити?

— Не знаю.

Вони мовчки увійшли в дім. Том запалив світло у старій вітальні. Знаменитий диван, який він реставрував, тулився високою спинкою до стіни, зелений килим лежав на підлозі між двома дверима.

Том усівся за круглий стіл у центрі кімнати, а Дессі — на диван. Вона бачила, що Том досі ніяковіє через своє останнє зізнання. «Який він чистий,— подумала вона,— який непристосований до цього світу, навіть я знаю більше, ніж він. Драконоборець, ось він хто, рятівник прекрасних дам, і його дрібні грішки видаються йому настільки величезними, що він себе вважає недостойним і негідним». Їй захотілося, щоб з ними зараз був батько. Батько відчував у Томі велич. Він би знав, як визволити цю велич з темниці й пустити у вільний політ.

Дессі спробувала інший підхід, щоб побачити, чи не вдасться їй запалити в ньому якусь іскру.

— Оскільки ми вже заговорили про нас самих, ти ніколи не замислювався, що увесь світ для нас — це тільки наша долина і кілька поїздок до Сан-Франциско? Чи бував ти далі на південь за Сан-Луї-Обіспо? Я — ні.

— І я — ні.

— Не дуже-то це добре, як гадаєш?

— Купа людей нікуди не їздить,— сказав Том.

— Але ж це не закон. Ми могли б поїхати до Парижа, до Рима, до Єрусалима. Мені б так хотілося побачити Колізей.

Том підозріло подивився на сестру, чекаючи якогось жарту.

— Як би ми змогли? — спитав він.— Це ж силу грошей треба.

— Не так уже й багато,— сказала вона.— Необов’язково зупинятися в дорогих готелях. Ми б могли знайти найдешевші пароплави й узяти найнижчий клас. Саме так наш тато прибув сюди з Ірландії. І ми б могли побувати в Ірландії.

Том дивився на неї, і очі в нього потроху розгорялися. Дессі провадила далі.

— Ми б могли попрацювати як слід один рік, відкладаючи кожен мідяк. Я можу брати у Кінг-Сіті замовлення на пошив одягу. Це б нам допомогло. А наступного літа ти продав би все поголів’я і живність, і ми змогли б їхати. Жоден закон цього не забороняє.

Том підвівся і вийшов з дому. Подивився на літні зорі, на блакитну Венеру і червоний Марс. Він то стискав, то розтискав кулаки. Потім повернувся до вітальні. Дессі не ворушилася.

— Ти хочеш поїхати, Дессі?

— Понад усе на світі.

— Тоді ми їдемо!

— А ти хочеш поїхати?

— Понад усе на світі,— вигукнув він і додав,— Єгипет — ти не думала про Єгипет?

— Афіни,— сказала вона.

— Константинополь!

— Віфлеєм!

— Так, Віфлеєм,— раптом сказав він.— Іди спати. Нас чекає рік роботи — цілий рік. Відпочинь. Я позичу гроші у Віля і куплю тисячу молочних поросят.