реклама
Бургер менюБургер меню

Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 87)

18

— Сину мій, — мовила Ґільрен, — висока мета твоя навіть як для нащадка багатьох королів. Адже панна ця — найшляхетніша та найвродливіша з усіх, котрі нині ходять по землі. А смертному не годиться брати шлюб із ельфородною.

— Та ж і в мені тече трохи ельфійської крові, — сказав Араґорн, — якщо правдивим є той переказ про моїх прабатьків, якого мене навчали.

— Переказ правдивий, — відповіла Ґільрен, — однак те, про що в ньому йдеться, відбувалося дуже давно, в іншу епоху цього світу, коли рід наш іще не занепав. Тому я боюсь, адже без прихильності Господаря Ельронда Ісільдурові Нащадки згинуть. А в цій справі, гадаю, доброї Ельрондової волі тобі не здобути.

— Тоді гіркими будуть дні мої, одинцем блукатиму я в нетрях, — сказав Араґорн.

— Атож, такою буде доля твоя, — мовила Ґільрен; і, хоча вона й володіла певним даром передбачення, властивим її народові, не сказала синові нічого з того, що передбачила, та ні з ким не говорила про те, що він розповів їй.

Однак Ельронд бачив багато речей і читав у багатьох серцях. Отож, одного дня на схилі року він закликав Араґорна до свого покою та мовив:

— Араґорне, Араторнів сину, Володарю Дунедайнів, послухай мене! Тебе чекає велична судьба: ти або вознесешся понад висоти, яких досягав будь-хто з твоїх прабатьків із часів Елендила, або ж зірвешся в темряву, забравши зі собою все, що залишилося від роду твого. Перед тобою стелиться багато літ випробувань. Ти не знайдеш дружини і жодної жінки не прив’яжеш до себе обітницею, поки не доведеш, що ти цього гідний.

Після цих слів Араґорн стривожився і сказав:

— Невже моя матір щось розповіла тобі?

— Ні, звісно, — відказав Ельронд. — Очі твої зрадили тебе. Та йдеться не лише про мою доньку. До певного часу ти не заручишся з жодним людським дитям. А щодо Арвен Прекрасної, Володарки Імладріса та Лорієну, Вечорової Зорі її народу, то рід її величніший, аніж твій, і вона вже так довго прожила на світі, що ти поруч із нею тільки гінкий паросток поряд із юною березою, яка бачила багато літ. Вона надто високо стоїть над тобою. Так, гадаю, здається і їй самій. Але навіть якби було інакше і серце моєї доньки потяглося до тебе, то мене однаково гнітила би відведена нам судьба.

— Що ж то за судьба? — запитав Араґорн.

— Ось яка вона: доки я мешкатиму тут, Арвен житиме юна, як усі ельдари, — відповів Ельронд, — а коли я відпливу, моя донька попливе зі мною, якщо таким буде її вибір.

— Розумію, — сказав Араґорн, — я-бо звернув погляд на скарб не менш дорогий, аніж Тінґолів, що його колись зажадав собі Берен. Така моя доля.

Тоді раптом на нього зійшло прозріння, властиве його народові, й він мовив:

— Але ж Господарю Ельронде! Роки вашого перебування тут уже добігають кінця, і невдовзі діти ваші постануть перед вибором: попрощатись або з вами, або зі Середзем’ям.

— Правда твоя, — сказав Ельронд. — Невдовзі — за нашим часовідліком, хоча людських років збіжить за той період чимало, — так і буде. Та перед Арвен, моєю улюбленицею, вибір не стоятиме, якщо ти, Араґорне, Араторнів сину, не станеш між нами і не спричиниш для одного з нас: для мене чи для себе — гіркої розлуки поза межею світу. Наразі ти ще не відаєш, чого прагнеш од мене.

Він зітхнув і по короткій миті, печально глянувши на юнака, продовжив:

— Роки принесуть те, що мають принести. Ми не згадуватимемо про це, доки чимало їх збіжить. Дні темнішають, і багато зла жде нас попереду.

Тоді Араґорн по-синівському попрощався з Ельрондом, а наступного дня поклонився матері та розпрощався з цілим Ельрондовим домом і з Арвен, а сам подався у нетрі. Майже тридцять років трудився він там, додаючи свою лепту до борні зі Сауроном; потоваришував із Ґандальфом Мудрим і перебрав од нього багато знань. Разом із Ґандальфом здійснив він не одну небезпечну подорож, але з плином років Араґорн дедалі частіше мандрував сам. Важкими та довгими були його шляхи, він став похмурим на вигляд, і лише зрідка на його вустах з’являлася посмішка; проте людям Араґорн здавався гідним пошани, як король у вигнанні, коли не приховував своєї справжньої натури. А мандрував він, ховаючись під різними масками, і здобув славу під різними іменами. Служив він у війську рогіримів і бився на боці Володаря Ґондору на суходолі та на морі. Проте якось у час перемоги Араґорн зник, і люди Заходу не знали про нього нічого, бо пішов він одинцем далеко на Схід і глибоко на Південь, досліджуючи серця людей — лихих і добрих — та розкриваючи змови й підступи Сауронових поплічників.

Отак спадкоємець Ісільдура став, зрештою, найвитривалішим серед сущих людей, вправним у всіх їхніх ремеслах і просвіченим у знаннях, але був значніший за них, адже володів ельфійською мудрістю, а в очах його пломеніло світло, яке, коли воно вже запалювалося, мало хто міг витримати. Араґорнове обличчя було сумним і суворим, бо на ньому лежав відбиток судьби, та у глибинах його серця завжди жевріла надія, що іноді породжувала веселощі, як-от камінь породжує джерело.

І коли Араґорнові було сорок і дев’ять років, він від вернувся від небезпек на темних підступах до Мордору, де тепер знову господарював Саурон, плодячи зло. Ісільдурів спадкоємець втомився і хотів піти до Рівендолу, щоби перепочити там бодай трохи перед мандрівкою в далекі країни; і на шляху туди він наблизився до кордонів Лорієну, й Володарка Ґаладріель пустила його на терени заповітної землі.

Араґорн не знав, що Арвен теж була там, знову на певний час оселившись із материним народом. Вона ледве чи й змінилася, бо смертні роки обминали її, проте обличчя її посуворішало, а сміх ельфійської діви чули тепер нечасто. Тим часом Араґорн саме досяг розквіту розуму й тіла, і Ґаладріель наказала йому скинути зношений одяг, і вбрала його у срібно-білі шати й у плащ сірої ельфійської барви, і дала діадему зі сяйливою коштовністю на чоло. Тоді він постав кращим за будь-якого людського короля і радше нагадував ельфійського володаря з Островів Заходу. І ото вперше Арвен угледіла його після довгої розлуки, і, коли він ішов, наближаючись до неї, попід деревами Карас-Ґаладона, увитий золотими квітками, вона зробила свій вибір, і судьбу її було визначено.

Згодом вони аж чверть року гуляли разом луками Лотлорієну, доки настав час йому вирушати в дорогу. Тож увечері Середліття Араґорн, Араторнів син, і Арвен, донька Ельронда, піднялися на прегарний пагорб Керін-Амрот, що стояв посеред тієї землі, й ішли вони босі по невмирущих травах, і до ніг їм хилилися еланор та ніфредил. Там, на тому пагорбі, вони подивилися на схід — на Тінь, і на захід — на Сутінки, і промовили клятву, і звеселились.

І Арвен сказала:

— Тінь темна, проте серце моє радіє, бо тобі, Естелю, судилося бути серед великих, чия відвага знищить її.

Та Араґорн відповів:

— На жаль! Я не можу передбачити цього, і те, як воно відбудеться, теж приховано від мене. Проте надія твоя дає і мені надію. І Тінь я цілком відкидаю. Та, панно, і Сутінки не для мене, адже я смертний; тож якщо ти, Вечорова Зоре, пристанеш до мене, муситимеш також зректися Сутінків.

І стояла вона непорушно, мов біле дерево, дивлячись на Захід, і нарешті мовила:

— Я пристану до тебе, Дунадане, й відвернуся від Сутінків. А все-таки там лежить земля мого народу, там сподіваний дім усіх моїх родичів.

Адже Арвен дуже любила батька.

Коли Ельронд дізнався про вибір своєї доньки, він промовчав, хоча серце його тужило і нелегко було йому прийняти судьбу, яка віддавна його лякала. Та коли Араґорн знову прийшов до Рівендолу, Ельронд покликав його до себе і сказав:

— Сину мій, надходять роки, коли надія змарніє, а що буде після них — я не можу побачити. Тепер між нами пролягла тінь. Можливо, так було призначено, щоби через мою втрату відновилося королювання людей. Тому, хоч я і люблю тебе, кажу тобі: Арвен Ундоміель не знехтує гідністю свого життя заради меншої цілі. Вона не стане нареченою жодного чоловіка, нижчого за становищем, аніж Король Ґондору й Арнору. Бо тоді мені навіть наша перемога принесе лише смуток і розлуку, а тобі — радість надії лиш на певний час. На жаль, сину мій! Боюся я, що Судьба Людей, урешті-решт, може здатись Арвен занадто важкою.

Опісля ця розмова ніби продовжувала розділяти Ельронда й Араґорна, хоча вони вже не говорили про майбуття; а згодом Араґорн знову повернувся до небезпек і трудів. А тим часом, поки світ темнів і страх спадав на Середзем’я, бо Саурон зростав на силі й Барад-дŷр дедалі вищав і міцнішав, Арвен залишалась у Рівендолі й, коли Араґорн блукав світами, стежила за ним подумки: плекаючи надію, вона виготовила для нього величний і гідний короля штандарт — такий, якого не побоїться розгорнути лише той, хто заявляє про своє право влади над нуменорцями та право на спадок Елендила.

Збігло кілька літ, Ґільрен попрощалася з Ельрондом, і повернулася до свого народу в Еріадорі, й жила там самотньо: нечасто випадало їй знову побачити сина, бо він багато років провів у далеких краях. Але одного разу, коли Араґорн повернувся на Північ, він прийшов до матері, й у час чергового розставання вона сказала йому:

— Це — останнє наше прощання, Естелю, сину мій. Турботи зістарили мене, як і будь-кого з нижчих людей: і тепер, коли темрява нашого часу, що збирається над Середзем’ям, підступає чимраз ближче, я не маю снаги зустрітися з нею. Невдовзі я звідси піду.