Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 89)
Про багатьох володарів і воїнів, про багатьох прекрасних і відважних жінок згадують пісні Рогану, і тих пісень досі не забули на Півночі. Фрумґар — ось як, повідають, звали одного з ватажків, котрий очолював народ еотеодів. Про сина його, Фрама, розповідають, що то він убив Скату — великого дракона з Еред-Мітріну, й відтоді тамтешня земля на тривалий час звільнилася від довгочервів. Так Фрам здобув величезне багатство, проте посварився з Гномами, котрі також собі претендували на скарб Скати. Фрам не відступив їм жодної монетки, пославши натомість зуб Скати, вправлений у намисто, зі словами: «Ці коштовності не пасують для ваших скарбниць, бо таке важко здобути». Дехто стверджує, що за цю образу ґноми вбили Фрама. Між еотеодами та Гномами було мало любові.
Леодом звали Еорлового батька. Він приручав диких коней, адже їх тоді було в цій землі багато. Якось Леод упіймав білого жеребця, і той швидко виріс на дужого, красивого та гордого коня. Жодна людина не могла його приручити. Коли Леод ризикнув сісти на нього верхи, кінь поніс його і нарешті скинув, і Леод ударився головою об камінь і так знайшов свою смерть. Тоді йому виповнилося було тільки сорок і два роки, а син його був лишень шістнадцятилітнім юнаком.
Еорл заприсягся помститися за батька. Він довго вистежував того коня і нарешті побачив його, й Еорлові супутники сподівалися, що він спробує підійти на відстань пострілу з лука і вбити тварину. Та коли вони наблизилися до коня, Еорл підвівся і викрикнув гучним голосом:
— Ходи-но сюди, Чоловіковбивце, й отримай нове ім’я!
На подив товаришів, кінь поглянув на Еорла, і підійшов, і став перед ним, і Еорл мовив:
— Феларофом я нарікаю тебе. Ти любив свободу, і за це я тебе не звинувачую. Але ти заборгував мені велику виру, тож позбудешся свободи та служитимеш мені, доки твого життя.
Після цього Еорл сів на коня верхи, і Фелароф підкорився: Еорл поїхав на ньому додому без стремен і вудила — так він і їздив на тому коні відтоді й довіку. Кінь розумів усе, що говорили люди, хоч і не дозволяв нікому, крім Еорла, їздити на собі. Саме на Феларофі поїхав Еорл на луку Келебранту, бо той кінь і його нащадки були довгожителями: жили стільки само, скільки живуть люди. Цих тварин називали
Серед королів, котрі правили Маркою між Еорлом і Теоденом, найвідомішим є Гельм Молоторукий. То був похмурий воїн неймовірної сили. І жив у той самий час чоловік на ім’я Фрека, який заявив, ніби є нащадком Короля Фреавайна, хоча, як розповідають люди, в ньому текло багато смурноземської крові, ще й волосся він мав темне. І став той чоловік багатим та впливовим, бо воло дів розлогими землями обабіч Адорну[35]. Поблизу джерела цієї ріки він спорудив собі укріплення і мало зважав на короля. Гельм не довіряв Фреці, проте кликав його до себе на наради; і той приходив — тоді, коли це приносило йому втіху.
І от на одну із нарад Фрека приїхав у гурті багатьох своїх людей і попросив руки Гельмової доньки для свого сина Вульфа. Та Гельм сказав:
— Ти, бачу, став великим, відколи востаннє бував тут, але, гадаю, здебільшого тому, що розтовстів.
І присутніх розсмішили його слова, бо Фрека таки був широким у попереку.
Тоді Фрека розлютився, і зневажив короля, і сказав насамкінець:
— Старі королі, котрі відмовляються від міцної патериці, можуть упасти навколішки.
А Гельм відповів на це:
— Ходімо! Шлюб твого сина — це дрібниця. Гельм і Фрека поговорять про нього згодом. Тим часом король і його радники мають вирішити нагальні справи.
Коли нарада завершилася, Гельм підвівся і поклав свою дужу руку Фреці на плече зі словами:
— Король не допустить гризні у своєму домі, та й надворі людина почувається вільніше, — і примусив Фреку вийти поперед нього з Едораса в поле.
А людям Фреки, котрі надійшли, він сказав:
— Ідіть собі! Нам не потрібні слухачі. Ми балакатимемо тільки про особисте. Поговоріть собі тим часом із моїми людьми!
І ті роззирнулись і побачили, що люди короля та його друзі значно численніші за них, і відступили.
— Слухай, смурноземцю, — мовив тоді король, — ти матимеш до діла тільки з Гельмом, до того ж — беззбройним. Але ти вже сказав забагато, тож настала моя черга говорити. Фреко, твоя дурість зрівнялася за величиною з твоїм животом. Кажеш мені про патерицю? Однак якщо Гельмові не до вподоби кручена патериця, якою у нього поціляють, то він ламає її. Отак!
І король завдав Фреці такого удару кулаком, що той без тями упав на спину й невдовзі помер.
Відтак Гельм оголосив Фрекового сина та його найближчих родичів королівськими ворогами, й вони утекли, бо Гельм одразу вирядив до західних кордонів багатьох вершників.
Через чотири роки (2758) Роган спіткало велике лихо, а з Ґондору годі було чекати допомоги, бо і його атакували три корсарські флотилії, тож на всіх узбережжях тривала війна. У той самий час на Роган знову напали зі Сходу, і смурноземці, скориставшись нагодою, переправилися через Ісен і спустилися з боку Ісенґарда. Незабаром стало зрозуміло, що їх очолює Вульф. І військова міць їхня була надзвичайно велика, бо до смурноземців долучилися вороги Ґондору, котрі висадились у гирлах Лефнуї та Ісену.
Рогірими зазнали поразки, і землю їхню було спустошено: ті, кого не вбили та не перетворили на рабів, утекли до гірських долин. Гельма змусили відступити від Переправ на Ісені зі значними втратами, й він заховався за стінами Горнбурґа та в ущелині позад нього (її згодом назвуть Гельмовим Яром). Там супротивники взяли його в облогу. Вульф захопив Едорас і, сівши в Медусельді, на рік себе королем. Там Галет, Гельмів син, останній із усіх, поліг, захищаючи двері хоромів.
Незабаром настала Довга Зима, і Роган майже на п’яті, місяців укрили сніги (листопад-березень 2758-2759). І рогірими, і їхні вороги вельми потерпали від лютої холоднечі та від нестачі їжі, адже все це тривало довше, ніж зазвичай. У Гельмовому Яру після Різдвяна почався великий голод, і гнаний відчаєм і всупереч королівській пораді, Гама — молодший син Гельма — вивів людей із Яру на пошуки харчу, проте бідолахи загубились у снігах. Гельм знавіснів і змарнів од голоду та від горя: і сам лише страх перед ним заміняв собою силу багатьох солдатів під час захисту Горнбурґа. Він сам-один, загорнувшись у біле, робив вилазки в табори ворогів і боровся з ними, наче сніговий троль, і багатьох убив голіруч. Адже люди вірили: якщо сам він був беззбройний, то й жодна зброя не могла його вразити. Смурноземці казали, ніби Гельм, якщо не знаходив ніякої поживи, поїдав людей. Ця легенда довго жила у Смурнозем’ї. Гельм мав велику сурму, і невдовзі всі збагнули, що то він перед виходом за стіни фортеці так сурмив у неї, що аж її луна відбилась у Яру: і тоді ворогів його охоплював непереборний переляк, і замість того, щоби зібратися гуртом, упіймати його та вбити, вони втікали до Падолу.
Але одного вечора люди почули сурму, проте Гельм не повернувся. Вранці на небі зблиснуло сонце, вперше за довгі дні, й вони побачили білу постать, що непорушно стояла на Греблі, але жоден зі смурноземців не наважився підійти близько. То стояв Гельм, мертвий, мов камінь, але коліна його не підігнулися. Й люди казали, що і згодом іноді чули, як сурмить його сурма, та що привид Гельма блукав між ворогів Рогану, залякуючи їх до смерті.
Невдовзі зима відступила. Тоді Фреалаф, син Гільди, Гельмової сестри, вийшов зі Смурного Капища, куди втекло багато людей, і з невеликим загоном відчайдухів зненацька захопив у Медусельді Вульфа й убив його, і став правити в Едорасі. Зійшли сніги і настали великі повені, й долина Ентави перетворилася на розлогу твань. Східні завойовники повмирали або ж відступили, та й із Ґондору нарешті наспіла допомога — дорогами зі сходу й зі заходу від гір. Й ще до закінчення року (2759) смурноземців прогнали геть із тієї землі, навіть із Ісенґарда; і Фреалаф став королем.
Гельма доправили з Горнбурґа й поклали на вічний спочинок у дев’ятому кургані. Білий
Війна, голод, брак свійської худоби та коней — усе це критично зменшило чисельність рогіримів, тож їм пощастило, що впродовж багатьох років над ними не нависала жодна серйозна небезпека, бо відновили вони свою колишню міць аж за часів Короля Фольквайна.
У дні королювання Фреалафа в Рогані з’явився Саруман, із дарунками та пишними вихваляннями відваги рогіримів. Усі вважали його бажаним гостем. Незабаром він оселився в Ісенґарді. На це Берен, Намісник Ґондору, дав йому дозвіл, адже Ґондор і надалі вважав фортецю Ісенґард частиною свого володіння, а не територією Рогану. Берен також віддав Саруманові на збереження ключі від Ортанка. У ту вежу не здатен був увійти, як і зашкодити їй, жоден ворог.
Отак Саруман і почав поводитися як володар людей: бо попервах він правував Ісенґардом як заступник Намісника та сторож вежі. Проте і Фреалаф не менше за Берена радів із цього, бо був упевнений, що Ісенґард — у руках вірного друга. Саруман довго вдавав зі себе приятеля, втім, можливо, спершу і справді був ним. То вже згодом у людей не залишилося сумнівів, що Саруман прийшов до Ісенґарда лише з надією знайти там Камінь і з намірами утвердити свою владу. Безперечно, з часу останньої Білої Ради (2953) його задуми щодо Рогану були лихими, хоча він і приховував їх. Отже, Саруман за володів Ісенґардом і взявся перетворювати його на місце прихованої сили і страху — на таке місце, яке могло би зрівнятися з Барад-дŷром. Друзів і слуг він вибирав із-поміж усіх тих, хто ненавидів Ґондор та Роган, не гребуючи ні людьми, ні істотами значно гіршими за них.