Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 91)

Після того як закінчилася Перша Епоха, владу і багатство Кгазад-дŷму було примножено: їх збагатили багато народів і різноманітних знань та ремесел, коли стародавні міста Ноґрод і Белеґост у Синіх Горах було знищено під час поруйнування Танґородріму. Влада Морії перетривала Темноліття і Сауронове панування, бо, хоч Ереґіон було зруйновано і брами Морії — замкнено, чертоги Кгазад-дŷму були надто глибокими та міцними, а народ, що жив у них, — надто численним і відважним, аби Саурон міг завоювати їх іззовні. Відтак багатства їхнього тривалий час не торкалися руки чужинців — попри те, що ґномівський народ почав занепадати.

І сталося так, що в середині Третьої Епохи на престол зійшов уже шостий ґном на ім’я Дарін. Влада Саурона, прислужника Морґота, в той час знову зростала у світі, хоча наразі не було відомо, що то за Тінь у Лісі позирає у бік Морії. Заворушилось усе лихе. Гноми ж на ту пору вкопалися глибоко в землю, шукаючи попід Баразінбаром мітрил — безцінний метал, який із кожним роком дедалі важче було видобувати[41]. Так вони і пробудили жахливу істоту[42], котра, втікши з Танґородріму, лежала у сховку біля основ землі з часу приходу Воїнства Заходу, — Бальроґа Морґота. І він убив Даріна, а через рік — Наїна І, його сина: тоді слава Морії потьмяніла і народ її чи то вимер, чи втік.

Більшість тих, хто втік, торувала свій шлях на Північ, і Траїн І, Наїнів син, дістався до Еребору, Самотньої Гори, поблизу східних склепінь Морок-лісу, і там він розпочав нові труди, ставши Королем під Горою. В Ереборі він знайшов велику коштовність — Дорог-камінь, Серце Гори[43]. Однак Торін І, його син, вирішив переселитись і пішов на далеку Північ, до Сірих Гір, де на той час зібралася більшість Дарінового народу, бо гори ті були багатими та мало розробленими. Але там, у пустках на пониззі, жили дракони, які по багатьох роках знову стали сильними, і розмножились, і пішли війною на ґномів, і нищили їхні творіння. Тож, урешті, Даїн І разом зі своїм другим сином, Фрором, поліг при дверях власного чертогу, бо їх убив велетенський крижаний дракон.

Невдовзі після цього більшість Дарінового народу покинула Сірі Гори. Ґрор, Даїнів син, із багатьма послідовниками подався до Залізного Кряжу, але Трор, спадкоємець Даїна, разом із Боріном, братом свого батька, а також рештками народу повернувся до Еребору. Трор повернув Дорог-камінь до Величного Чертогу Траїна, й він та його народ процвітали й жили у багатстві, потоваришувавши з усіма людьми, котрі жили поблизу, адже ґноми з Еребору виготовляли не лише дивовижні й прекрасні речі, а й дуже коштовні зброю та обладунки: і між ними та їхніми родичами зі Залізного Кряжу точилася жвава торгівля рудою. Відтак північани, котрі жили між Кельдуїном (Бистрицею) та Карненом (Червоноводою), стали сильними, відтіснивши всіх своїх ворогів зі Сходу: і Гноми жили в достатку, й у Чертогах Еребору лунали пісні та відбувалися гучні бенкети[44].

І от про багатство Еребору поширилися чутки, і розлетілися навсібіч, і дійшли до вух драконів, і, врешті, Смоґ Золотий, найбільший із усіх тогочасних драконів, здійнявся в повітря, без попередження напав на Короля Трора та спустився на Гору, бухаючи полум’ям. Невдовзі ціле те королівство було знищено, а місто в Долі поблизу — зруйновано і сплюндровано; а Смоґ увійшов до Величного Чертогу й уклався там на ложі з золота.

Багато хто з Трорового роду врятувався під час пограбування та спалення, й останніми з усіх через таємні двері покинули чертоги сам Трор і син його Траїн II. Вони пішли на південь разом із родиною[45] і довго мандрували, не знаходячи домівки. Пішов із ними й невеликий загін їхніх родичів і вірних послідовників.

Багато років опісля Трор, уже постарілий, бідний і зневірений, передав синові Траїну один із найбільших скарбів, який досі ще належав йому, — останній зі Семи Перснів, — а тоді пішов кудись із єдиним супутником, котрого звали Нар. Про Перстень той батько сказав Траїнові у мить прощання:

— Це може стати основою твого процвітання, та хто-зна... І все-таки лише золото примножує золото.

— Чи не думаєш ти про повернення до Еребору? — запитав Траїн.

— Не в моєму віці, — сказав Трор. — А помститися за нас Смоґові я заповідаю тобі і твоїм синам. Самого мене втомили бідність і зневага людей. Я піду і погляну, що вдасться знайти дорогою.

І він не сказав, куди піде.

Трор, імовірно, був уже трохи несповна розуму через поважний вік, і через невдачі, й через довгі роздуми про розкіш Морії у дні його праотців; чи, можливо, то Перстень, ставши на бік зла після того, як прокинувся його господар, доводив його до нестями та нищив ізсередини. Зі Смурних Земель, де він тоді мешкав, Трор і Нар пішли на північ, подолали Перехід через Червоноріг і спустилися до Азанульбізару.

Коли Трор дістався до Морії, Браму було відчинено. Нар благав його поводитись обережно, та він не зважив на слова супутника і гордо ввійшов досередини як спадкоємець, котрий повернувся у свої володіння. Та назад Трор не вийшов. Нар багато днів чекав на нього поблизу Брами, не забуваючи про обережність. Одного дня він почув голосний крик і рев сурми, а потому сходами долі скотилося тіло. Злякавшись, що то Трор, Нар почав крадькома наближатися до нього, коли це почув голос із-за брами:

— Підходь, підходь, бороданю! Ми тебе бачимо. Та сьогодні не бійся нас. Ти будеш нашим посланцем.

Нар підійшов і з’ясував, що то і справді було тіло Трора, тільки відрубана голова долілиць лежала поруч. Нар став навколішки й почув орківський сміх між тіней, і голос сказав:

— Коли жебраки не ждуть біля дверей, а лізуть досередини і крадуть, то їх жде таке. Якщо хтось із твого народу ще раз поткне сюди свою бороду, з ним зроблять те саме. Іди і скажи їм це! А якщо його родина хоче знати, хто тепер тут король, — то ім’я написано в нього на обличчі. Я написав його! Я вбив його! Я тут господар!

Тоді Нар перевернув одрубану голову, побачив на Троровому чолі вирізані ґномівські руни і зміг прочитати ім’я: АЗОҐ. Ім’я те закарбувалось у його серці, а згодом — у серцях усіх ґномів. Нар схилився, щоб узяти голову, проте голос Азоґа[46] сказав:

— Кинь її! Забирайся геть! Ось тобі плата, бородатий жебраче.

І невелика торбинка гепнулась об Нара. У ній було кілька дрібних монет.

Плачучи, Нар спускався Срібножилою, а дорогою один раз озирнувся і побачив, що орки вийшли з брами, й рубають Тророве тіло, й кидають його шматки чорним воронам.

Таку оповідь приніс Нар Траїнові, а той, наплакавшись і переставши рвати на собі бороду, замовк. Сім днів сидів він отак, не зронивши ні слова. Тоді підвівся і сказав:

— Таке годі стерпіти!

То був початок війни ґномів і орків, довгої та смертельної, яка точилася головно під землею.

Траїн одразу ж розіслав вісників із цією новиною на північ, на схід і на захід: але минуло аж три роки, перш ніж ґноми спромоглися зібратися на силі. Дарінів народ зібрав усі свої війська, до яких долучилися військові формування, які надійшли від Домів інших Отців: адже така зневага до спадкоємця Найстаршого з їхньої раси сповнила їх люттю. Коли всі приготування було завершено, Гноми атакували та розграбували одну по одній усі орківські фортеці, які тільки вдалося знайти від Ґундабаду до Ірисової Ріки. Обидві сторони були безжальними, смерть і жорстокість супроводжували й темряву, і світло. Та Гноми перемогли, бо були сильнішими, і їхня зброя не мала собі рівні, а гнів їхній палав вогнем, коли вони полювали на Азоґа в кожній щілині попід горою.

Зрештою, всі орки, котрі втекли від Гномів, зібрались у Морії, а військо Гномів, переслідуючи їх, дісталося до Азанульбізару. То була розлога долина, що простяглася між краями гірського хребта довкола озера Кгелед-зâрам і віддавна належала до королівства Кгазад-дŷм. Коли Гноми побачили браму своєї стародавньої оселі на схилі пагорба, то викрикнули клич, який громом розлігся в долині. Та на схилах понад ними зібралося велике військо, а з брами висипало безліч орків, котрих Азоґ притримував до крайньої потреби.

Попервах фортуна відвернулася від Гномів, адже відбувалося те похмурого зимового дня, коли не було сонця, й орки виявилися непохитними та численнішими за супротивників, займаючи до того ж вигідніші позиції. Так розпочалася Битва при Азанульбізарі (чи Нандугіріоні — ельфійською мовою), згадуючи про яку орки досі здригаються, а Гноми плачуть. Перший наступ Траїнового авангарду було відбито, й він відступив із утратами: Траїна загнали до лісу з високими деревами, які в той час іще росли поблизу Кгелед-зâраму. Там загинули син його Фрерін, і родич Фундін, і чимало інших, а Траїна і Торіна було поранено[47]. В інших місцях гуща битви перекочувалася то в один бік, то в інший, забираючи багато життів, аж доки народ зі Залізного Кряжу переламав її перебіг. Надійшовши на поле бою пізно, зате свіжими, добре озброєні воїни Наїна, Ґрорового сина, постинали орків і пробилися до самого порогу Морії, вигукуючи: «Азоґ! Азоґ!» — і рубаючи кирками всіх, хто опинявся в них на шляху.

Тоді Наїн став перед Брамою і крикнув гучним голосом:

— Азоґу! Якщо ти тут, то виходь! Чи забави в долині надто жорстокі для тебе?

Після цього Азоґ вийшов, і був то здоровенний орк із величезною, захищеною залізним убором головою, та однаково і спритний, і дужий. З ним вийшло ще багато подібних до нього бійців його особистої охорони, й, коли вони оточили Наїнів загін, Азоґ повернувся до Наїна і сказав: