реклама
Бургер менюБургер меню

Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 93)

18

Та ось нарешті, волею випадку, Торін зустрівся з Ґандальфом, і зустріч та змінила долю Дарінового Дому й, окрім того, призвела до інших небуденних подій. У той час[51] Торін, повертаючись на захід із мандрівки, зупинився на нічліг у Брі. Був там і Ґандальф. Він прямував до Ширу, де не бував уже літ зо двадцять. Він був утомлений, і хотів бодай трохи перепочити.

Поміж інших гризот тривожні помисли чарівника займало загрозливе становище Півночі, адже він уже тоді знав, що Саурон планує війну і має намір, щойно збереться на силі, напасти на Рівенділ. Але чинити опір спробам Сходу знову заволодіти землями Анґмару та північними переходами в горах тепер могли тільки ґноми зі Залізного Кряжу. Адже потойбіч Кряжу лежало Драконове Пустище, а Драконом Саурон міг скористатися зі жахливим зиском. То як же згубити того Смоґа?

Саме коли Ґандальф сидів і міркував про це, перед ним постав Торін і мовив:

— Пане Ґандальфе, я знаю тебе лише з вигляду, та нині буду радий поговорити. Бо віднедавна ти часто зринав у моїх думках, ніби щось змушувало мене тебе розшукати. Тож я так і зробив би, якби знав, де тебе знайти.

Ґандальф здивовано глянув на ґнома.

— Дивно це, Торіне Дубощите, — сказав він. — Бо я також думав про тебе, і хоча йду до Ширу, проте в голові мені крутилося, що цей самий шлях приведе мене до твоїх чертогів.

— Можеш називати їх так, якщо хочеш, — відказав Торін. — Але насправді це тільки злиденні й тимчасові халупи, де ми перебиваємось у вигнанні. Та тебе радо зустріли би там, якби ти прийшов туди. Подейкують, що ти мудрий і знаєш більше за інших про те, що діється у світі: а в мене накопичилося багато думок, і я радо послухав би твоєї поради.

— І я прийду, — сказав Ґандальф, — бо, гадаю, ми, врешті, переймаємось однією бідою. Дракон із Еребору не йде мені з голови, і, думаю, Трорів правнук також про нього не забув.

Історію про те, чим завершилася їхня зустріч, розказано деінде: про дивний план, що його склав Ґандальф, аби допомогти Торінові, й про те, як Торін і його супутники вирушили зі Ширу на пошуки Самотньої Гори, і як виправа ця завершилася грандіозними непередбачуваними наслідками. Тут згадано лише те, що безпосередньо стосується Дарінового народу.

Дракона вбив Бард із Есґарота, проте в Долі зчинилася битва. Бо орки спустилися з Еребору, щойно дізнались про повернення ґномів, і очолював орків Больґ — син Азоґа, котрого вбив Даїн, коли був іще юним. У тій першій Битві за Діл Торіна Дубощита смертельно поранили, він помер, і його поховали в могилі попід Горою з Дорог-каменем на грудях. Полягли там і Філі та Кілі, сини його сестри. Проте Даїн Сталестоп, двоюрідний Торінів брат, котрий прийшов йому на допомогу зі Залізного Кряжу і був також його законним спадкоємцем, нарікся тоді Королем Даїном II, і Королівство під Горою було відновлено, як того й хотів Ґандальф. Даїн став величним і мудрим королем, ґноми за його правління процвітали та повернули собі колишню силу.

Пізнього літа того самого року (2941) Ґандальф урешті взяв гору над Саруманом, і Біла Рада прийняла рішення про напад на Дол-Ґульдур, і Саурон відступив і подався до Мордору, щоби там убезпечитися, як він гадав, од усіх своїх ворогів. Отож, коли врешті почалася Війна, основний удар припав на південний напрямок; але навіть так, із простягнутою вдалину правою рукою, Саурон міг би заподіяти багато зла на Півночі, якби Король Даїн і Король Бранд не стояли на його шляху, — так Ґандальф і розповідав згодом Фродо та Ґімлі, коли їм випало мешкати певний час разом у Мінас-Тіріті. Незадовго перед тим і до Ґондору долинули вісті про далекі події.

— Я оплакував Торінову загибель, — сказав Ґандальф, — а нині нам стало відомо, що Даїн теж загинув, знову воюючи в Долі, коли ж ми билися тут. Я назвав би це важкою втратою, якби не було радше дивом те, що він у такому поважному віці ще міг орудувати сокирою так потужно, як про те розповідають, і стояв над тілом Короля Бранда перед Брамою Еребору, доки запала темрява. Проте все могло би скластись інакше і набагато гірше. Коли згадуватимете про величну Битву на Пеленнорі, не забувайте і про битву в Долі та про звитягу Дарінового народу. Подумайте про те, що могло би трапитися: Драконів вогонь і дикунські мечі Еріадору, ніч у Рівендолі... Ґондор міг не мати Королеви. Тут, після перемоги, ми мали б очікувати на повернення до руїни і попелу. Проте цього вдалось уникнути — адже одного вечора наприкінці весни у Брі я зустрів Торіна Дубощита. Випадкова зустріч, як кажуть у Середземні.

Діс була донькою Траїна II. Вона — єдина жінка-ґном, яку згадано на ім’я в цих історіях. Ґімлі розповідав, що жінок серед ґномів не багато — ймовірно, менш як третина цілого народу. Жінки рідко полишають домівки, хіба що в разі надзвичайної потреби. Голосом, зовнішністю й одягом, якщо їм таки доводиться вирушати в мандри, вони такі схожі на ґномів-чоловіків, що очі та вуха інших народів не здатні їх розрізнити. Це дало підставу до появи серед людей безглуздої думки, ніби ґномів-жінок не існує взагалі й ґноми «ростуть просто з каміння».

Саме через невелику кількість жінок рід ґномів розростається повільно та раз у раз опиняється в небезпеці, коли позбувається затишних сховків. Адже ґноми можуть мати лишень одного чоловіка чи дружину за життя і дуже ревниві, як і стосовно всього, що їм належить. Власне, одружених ґномів у цьому народі менше, ніж третина, бо не всі жінки виходять заміж: декотрі жінки чоловіків не потребують, інші бажають тих, хто для них не доступний, і відтак не одружуються ні з ким. Щодо ґномів-чоловіків, то й багато хто з них також не бажає одружуватися, бо надто заклопотаний своїм ремеслом.

[52]

Ґімлі, син Ґлоїна, здобув славу як один із Дев’ятьох Мандрівників, котрі вирушили в путь із Перснем: він перебував у товаристві Короля Елессара впродовж цілої Війни. Ґімлі називали Ельфодругом через велику приязнь, яка поєднала його з Леґоласом, сином Короля Трандуїла, і через шану, яку цей ґном виявив до Володарки Ґаладріель.

Після Сауронової загибелі Ґімлі привів частину ґномівського народу з Еребору на південь і став Володарем Сяйливих Печер. Він і його народ створили чимало прекрасного в Рогані й у Ґондорі. Для Мінас-Тіріта вони викували брами з мітрилу та сталі навзамін тих, які розтрощив Король-Відьмак. Друг його, Леґолас, також привів на південь ельфів із Зеленолісся, і вони замешкали в Ітілієні, і край той знову став найчарівнішим з усіх Західних земель.

Коли Король Елессар попрощався з життям, Леґолас нарешті прислухався до поклику серця і поплив за Море.

Ось останній запис, зроблений у «Червоній книзі»

Чули ми розповідь про те, що Леґолас узяв Ґімлі, сина Ґлоїна, зі собою через їхню щиру дружбу — найщирішу, яка будь-коли поєднувала ельфа та ґнома. Якщо це правда, то вона викликає подив: невже ґном покине Середзем’я заради дружби, нехай і якої великої; невже ельдари приймуть його; невже Володарі Заходу це дозволять? Однак мовлять іще, що Ґімлі поплив за Море через бажання знову побачити вроду Ґаладріель; і, можливо, саме вона, могутня серед ельдарів, здобула для нього цю неймовірну ласку. Щось іще до цього додати годі.

Додаток Б

Літописання

(Хронологія Західних Земель)

Перша Епоха завершилася Величною Битвою, під час якої Воїнство Валінору знищило Танґородрім[53] і скинуло Морґота. Після того більшість нольдорів повернулася на Далекий Захід[54] і оселилася на Ерессеа, так що їхні поселення було видно з Валінору. Багато синдарів також відпливло за Море.

Друга Епоха завершилася першою поразкою Саурона, прислужника Морґота, і захопленням Єдиного Персня.

Третя Епоха добігла кінця під час Війни за Перстень; але вважають, що Четверта Епоха розпочалася допіру після від’їзду Повелителя Ельронда, коли настав час панування людей і занепаду всіх інших народів Середзем’я, «наділених даром мови»[55].

У Четверту Епоху попередні віки часто називали Прадавніми Часами; та дослівно вживати цю назву варто лише стосовно періоду, що передував вигнанню Морґота. Історії того часу до цих хронік не внесено.

Друга Епоха

Для людей Середзем’я то були похмурі роки, а для Нуменору — літа розкоші. Про події в Середземні збереглося зовсім мало записів, вони стислі, й дати в них часто неточні.

На початку епохи на цих теренах усе ще мешкали Високі Ельфи. Жили вони головно в Ліндоні на захід од Еред-Луїну; та, перш ніж було побудовано Барад-дŷр, чимало синдарів переселилося на схід, і декотрі з них заснували королівства у далеких лісах, де мешканцями тих королівств були переважно пралісні ельфи. Трандуїл, який королював на півночі Великого Зеленолісся, був одним із них. У Ліндоні на північ од Люну мешкав Ґіл-ґалад — останній нащадок нольдорських королів у вигнанні. Його вважали Верховним Королем Ельфів Заходу. У Ліндоні на південь од Люну певний час мешкав також і Келеборн, Тінґолів родич, чиєю дружиною була Ґаладріель, найвеличніша з-поміж ельфійок. Вона була сестрою Фінрода Фелаґунда, Друга Людей, який колись королював у Нарґотронді й віддав своє життя, щоб урятувати Берена, сина Барагіра.

Згодом декотрі ельфи подалися до Ереґіону, що лежав на схід од Імлистих Гір, неподалік од Західної брами Морії. Вони вчинили так, бо дізналися, що в Морії знайдено мітрил[56]. Нольдори були неперевершеними ремісниками і до ґномів ставилися не так вороже, як синдари, а дружба, яка виникла між Даріновим народом і ельфами-ковалями з Ереґіону, була найміцнішою з усіх, що будь-коли пов’язували ці дві раси. Володарем Ереґіону був Келебрімбор — найвидатніший серед усіх ремісників, один із нащадків Феанора.