Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 88)
Араґорн спробував її розрадити, сказавши:
— Однак по той бік темряви може бути світло, і якщо це так, то я хотів би, щоби ти його побачила і зраділа.
Та Ґільрен відповіла тільки таким лінодом:
І Араґорн пішов геть із важким серцем. А Ґільрен померла перед наступною весною.
Тож наближалися роки Війни за Перстень, про яку більше розказано деінде: як було відкрито світові несподівані засоби для знищення Саурона та як сподівання без надії таки збулось. І сталося так, що в годину поразки Араґорн надійшов із моря, розгорнувши штандарт Арвен під час битви на Пеленнорських полях, і того дня його вперше вітали як короля. Тож урешті, коли з усім уже було покінчено, Араґорн посів спадок своїх прабатьків, отримав корону Ґондору та скіпетр Арнору й у час Середліття року Падіння Саурона взяв за руку Арвен Ундоміель і одружився з нею в місті Королів.
Відтак Третя Епоха завершилася перемогою та надією; проте чи не найболючішим із усіх страждань тієї Епохи було розставання Ельронда й Арвен, адже їх розділяли Море та судьба, незмінна навіть після кінця світу. Коли Величного Персня не стало, а Три Персні втратили свою силу, тоді Ельронд нарешті стомився і покинув Середзем’я, щоби ніколи вже не повернутись. Арвен же перетворилася на смертну жінку, та жереб її був таким, що померти їй судилося тільки тоді, коли вона втратить усе, що здобула.
Як Королева Ельфів і Людей, прожила вона з Араґорном сто двадцять років у славі великій та у блаженстві; проте врешті її Король відчув, що наближається старість і що тривалість днів його життя добігає кінця, хоч і якими довгими вони були. Тоді Араґорн сказав Арвен:
— Ось, нарешті, Володарко, моя Вечорова Зоре, найпрекрасніша у світі й найкоханіша, світ мій згасає. О, так! Ми набували, і ми витрачали, а тепер надходить пора розплати.
Арвен добре знала, до чого він хилить, і давно передбачила це, та все одно горе здолало її.
— Невже ти, Володарю, хочеш дочасно покинути твій народ, що живе за словом твоїм? — спитала вона.
— Не дочасно, — відказав він. — Адже якщо я не відійду тепер, то незабаром змушений буду відійти всупереч власній волі. Та й син наш, Ельдаріон, уже цілком готовий стати королем.
Відтак, діставшись до Усипальниці Королів на Мовчазній Вулиці, Араґорн уклався на довге ложе, давно приготоване для нього. На ньому він попрощався з Ельдаріоном і віддав у його руки крилату корону Ґондору та скіпетр Арнору, і тоді всі вийшли, крім Арвен, і вона стояла біля ложа його, самотня. І, попри мудрість свою та шляхетний родовід, вона не стрималась і благала його залишитися хоч на трохи. Дні життя ще не втомили її, тож Арвен пила тепер гіркоту смертності, яку вона обрала для себе.
— Володарко Ундоміель, — сказав Араґорн, — година ця справді тяжка, проте зачато її було ще того дня, коли ми зустрілися під білими березами в Ельрондовім саду, де нині вже ніхто не гуляє. А на пагорбі Керін-Амрот ми, відкинувши й Тінь, і Сутінки, прийняли цю судьбу. Порадься зі собою, кохана, і запитай себе, чи дійсно хотіла би ти, щоби я дочекався, поки всохну й упаду з високого свого трону немічним і недоумкуватим. Ні, володарко, я-бо останній із нуменорців і останній Король Прадавніх Часів, і мені не лише дарували життя, втричі довше за життя людей Середзем’я, але й, зласкавившись, дозволили піти, коли я того забажаю, і повернути дар. Отож, тепер я спатиму.
І кажу я все це не для того, щоб утішити тебе, бо біль такий годі вгамувати в колах світу. Останній вибір — за тобою: розкаятись і піти до Гаваней, понісши на Захід спогади про дні наші, проведені разом, які тоді будуть не більше, ніж вічнозеленими спогадами, або ж витримати до кінця Судьбу Людей.
— Ні, любий володарю, — відказала Арвен, — вибір зроблено давно. Немає такого корабля, який би відніс мене туди, я мушу витримати до кінця Судьбу Людей, байдуже, хочу того чи ні: втрату і тишу. Та ось що скажу я тобі, Королю Нуменорців: досі я не розуміла історії твого народу та його падіння. Я зневажала тих людей як підступних дурнів, а тепер нарешті жаль охопив мене. Бо якщо це і справді, як мовлять ельдари, дар Єдиного людям, то гірко приймати його.
— Так і мені здається, — сказав він. — Але не здаваймося й у час остаточного випробування: ми-бо віддавна зреклися Тіні та Персня. Печальними належить іти нам, але не у розпачі. Гляди-но! Ми не прив’язані до кіл світу, а поза ними існують не тільки спогади. Прощавай!
— Естелю! Естелю! — вигукнула Арвен, але, взявши руку коханої та поцілувавши її, він поринув у сон.
І тоді розкрилась у нім небачена краса, й усі, хто приходив опісля, дивилися на нього і дивувалися, бо бачили, що ніжність юності його, відвага зрілості й мудрість і велич схилу літ з’єдналися разом. І довго Араґорн пролежав отак — образ величі людських королів у немеркнучій славі — аж доки змінився світ.
Арвен же вийшла з Усипальниці, і світло в її очах згасло, і здалося її народові, що вона стала холодною та сірою, наче глибока зимова ніч, коли немає на небі жодної зірки. Потім Арвен попрощалася з Ельдаріоном, і з доньками, і з усіма, кого вона любила, і вийшла з міста Мінас-Тіріт, і рушила в землю Лорієн, і жила там самотою попід в’янучими деревами, доки настала зима. Ґаладріель відпливла на Захід, і Келеборна не стало, тож земля та була мовчазна.
Урешті, там, коли облітало листя з малорна, а весна ще не прийшла[34], Арвен лягла відпочити на Керін-Амроті, й там буде її зелена могила, доки не зміниться світ, а всі дні її життя цілком забули ті, хто прийшов опісля, й еланор, і ніфредил не квітнуть уже на схід од Моря.
Так закінчується сказання, що дійшло до нас з Півдня: і в книзі вже нічого не мовиться про давні дні, що настали після відходу Вечорової Зорі».
II
Еорлів дім
Еорл Юний був володарем людей із Еотеоду. Земля та лежить поблизу джерел Андуїну, між найдальшою грядою Імлистих Гір і найпівнічнішими частинами Морок-лісу. Еотеоди перебралися на ці терени в часи короля Еарніла II зі земель у долинах Андуїну, між Віз-каменем та Ірисовою Рікою, і народ той був близько споріднений із беорнінґами й людьми, котрі мешкали під західними склепіннями Морок-лісу. Еорлові прабатьки називали себе нащадками королів Рованіону, чиє володіння до нападу Примарних Вершників лежало по той бік Морок-лісу, тож вони вважали себе родичами тих королів Ґондору, котрі походили від Ельдакара. Найбільше їм були до вподоби рівнини, вони любили коней і зналися на всіх тонкощах конярства, проте в середній долині Андуїну мешкало в ті дні багато людей, до того ж тінь Дол-Ґульдура дедалі довшала; тож коли Еорлів народ почув про перемогу над Королем-Відьмаком, то рушив на пошуки просторих місць на Півночі, повівши за собою до східного боку Гір й рештки народу з Анґмару. У дні Леода, батька Еорла, народ отой розрісся і йому забракло місця в тім краю, де він жив.
У дві тисячі п’ятсот десятому році Третьої Епохи нова небезпека нависла над Ґондором. Велике військо диких людей із північного сходу, з Бурих Земель, пройшло Рованіоном і перетнуло Андуїн на плотах. Водночас, випадково чи зумисне, орки (вони до своєї війни з ґномами були дуже сильні) саме тоді зійшли з Гір. Нападники захопили Каленардон, тож Кіріон, Намісник Ґондору, послав на північ по допомогу, бо між людьми з Долини Андуїну та народом Ґондору була давня дружба. Проте на той час у долині Ріки людей було мало, та і ті були розпорошені й неохоче погоджувалися надавати навіть таку допомогу, на яку були спроможні. Нарешті до Еорла дійшли звістки про те, що Ґондор у скруті, й, хоча було вже, напевно, запізно, він вирушив туди з численним військом вершників.
І нагодився Еорл саме під час битви на луці Келебранту — так називалася зелена земля, що лежала між Срібножилою та Лім’ярою. Там над північною армією Ґондору нависла загроза знищення. Армія зазнала поразки на Пустирі, її було відрізано з півдня, а коли її відтісняли за Лім’яру, на неї ще й зненацька напало орківське військо, притиснувши ґондорців до берегів Андуїну. Обложені втратили будь-яку надію, аж ось із півночі несподівано над’їхали Вершники й ударили у гущу ворога. Тоді терези бойової удачі схилилися на інший бік, і ворогів, добиваючи, прогнали за Лім’яру. Еорл повів своїх людей навздогін за втікачами, і страх, що мчав попереду північних вершників, був такий великий, що нападники з Пустиря також у паніці кинулися навтьоки, і вершники далі переслідували їх на рівнинах Каленардону.
Народ, що жив на тих теренах, був нечисленним, відколи там пройшла Чума, а більшість із тих, хто вцілів після мору, повбивали дикуни-східняни. Відтак Кіріон, віддячуючись за допомогу, віддав Каленардон, що лежав поміж Андуїном та Ісеном, Еорлу і його народу; і вони послали гінців на північ, аби ті привезли їхніх жінок, дітей і майно, й осіли на тій землі, й дали їй нову назву — Марка Вершників, — а себе почали називати еорлінґами; проте в Ґондорі землю їхню називали Роганом, а народ її — рогіримами (себто володарями коней). Так Еорл став першим Королем Марки, й він обрав собі за житло зелений пагорб перед узніжжям Білих Гір, які утворювали південну межу його землі. Відтоді рогірими жили там як вільні люди зі своїми власними королями та законами, підтримуючи, проте, постійний союз із Ґондором.