Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 86)
Ставши Намісником (2984), Денетор проявив себе як правитель владолюбний тож усіма справами він керував сам. Мало говорив, вислуховував поради, та чинив по-своєму. Одружився пізно (2976), взявши за дружину Фіндуїлас, доньку Адрагіла з Дол-Амрота. То була панна незрівнянної вроди, з лагідним серцем: але не минуло і дванадцяти років їхнього подружнього життя, як вона померла. Денетор любив її — по-своєму, та сильніше, ніж будь-кого іншого, за винятком старшого сина, котрого вона йому народила. Проте людям здавалося, що Фіндуїлас зів’яла в місті, яке пильно охороняли, наче та квітка, зрощена на землі приморських долин і висаджена на голій скелі. Тінь зі сходу сповнювала її жахом, і вона щоразу звертала погляд на південь — до моря, за яким сумувала.
Після смерті дружини Денетор став іще похмурішим і більш мовчазним. Він довго сидів на самоті у своїй вежі, поринувши у глибоку задуму, переконаний, що наступ Мордору випаде на його долю. Згодом дехто припускав, що, потребуючи знання та водночас залишаючись гордим і покладаючись на силу власної волі, Денетор наважився зазирнути в
Саме так здобув Денетор подиву гідне знання про те, що відбувається в його володінні та далеко поза його межами, і це знання вражало людей; але він купив його дорогою ціною, адже боротьба зі Сауроновою волею передчасно зістарила зухвальця. Відтак Денеторова гордість невпинно зростала, а разом із нею і відчай, тож згодом він почав убачати в усіх вчинках того часу тільки боротьбу між Володарем Білої Вежі та Володарем Барад-дŷра і перестав довіряти будь-кому, хто чинив опір Сауронові, та не перебував на службі в самого Денетора.
Наближався час Війни за Перстень, і Денеторові сини змужніли. Боромир, на п’ять років старший за свого брата, був батьковим улюбленцем, — і лицем, і гордістю він дуже нагадував батька, та в усьому іншому мав із ним мало спільного. Боромир найбільше успадкував од давньої породи Короля Еарнура: не бажав одружуватися, бо любив тільки зброю; був безстрашним і дужим, але до знань не прагнув, і цікавили його тільки легенди про давні битви. Фарамир, молодший, був схожий на брата ззовні, та не за духом. Він, як і батько, легко розгадував серця людей, однак те, що він відчитував там, спонукало його радше до жалю, ніж до зневаги. Цей юнак був лагідним у поводженні, тягнувся до знань і до музики, й через те на ту пору багато хто вважав, що хоробрістю він поступається Боромирові. Насправді ж брати різнилися хіба тим, що молодший не любив безпідставно зайвий раз ризикувати заради слави. Фарамир радо вітав Ґандальфа, коли тому випадало іноді бувати в Місті, а ще якомога старанніше вчився в нього мудрості: цим, як і багато чим іншим, він накликав на себе батькову неласку.
Попри те, брати щиро любили один одного, і так повелося ще з дитинства, коли Боромир був помічником і захисником Фарамира. Відтоді між ними не постало ні заздрості, ні суперництва — ні через батькову прихильність, ані через людську похвалу. Фарамирові здавалося, що жоден ґондорець не зрівняється з Боромиром, спадкоємцем Денетора, Капітаном Білої Вежі, й Боромир думав так само. Та випробування довели цілком інше. Але ж про те, що трапилося з ними трьома під час Війни за Перстень, чимало сказано деінде. Опісля Війни дні Правління Намісників добігли кінця, адже повернувся спадкоємець Ісільдура й Анаріона, династію королів було відновлено і стяг із Білим Деревом знову замайорів над Вежею Ектеліона».
v
Тут наведено частину сказання про Араґорна й Арвен
«Арадор був прадідом Короля. Син його, Араторн, палко прагнув одружитися з Ґільрен Прекрасною, донькою Діргела, який сам був Аранартовим нащадком. Діргел виступив проти цього шлюбу, бо Ґільрен була ще юною та не досягла того віку, коли жінки дунедайнів зазвичай виходили заміж.
— Авжеж, — сказав він, — Араторн — чоловік суворий та зрілий і стане на чолі своїх людей раніше, ніж вони того сподіваються; проте, незважаючи на це, серце моє віщує, що житиме він недовго.
Однак Іворвен, його дружина, котра також була провидицею, відповіла:
— Тоді слід поквапитися! Дні темнішають перед бурею, величні події грядуть. Якщо ці двоє поберуться зараз, то для нашого народу, можливо, народиться надія, а якщо ні — то їй не судилося збутися, доки триватиме ця епоха.
І сталося так, що, коли Араторн і Ґільрен прожили у шлюбі тільки один рік, Арадора викрали гірські тролі з Холодногорів, що на північ од Рівендолу, й убили: тож Аратор став Проводирем Дунедайнів. Наступного року Ґільрен народила йому сина, і нарекли вони його Араґорном. Але Араґорнові виповнилося щойно два роки, коли Араторн разом із Ельрондовими синами виїхав на битву супроти орків і загинув од орківської стріли, яка поцілила йому в око: так збулося віщування, бо він і справді прожив недовго як на вік дунедайнів, адже мав тільки шістдесят літ.
Потім Араґорна, який був тепер Ісільдуровим Спадкоємцем, а також його матір забрали в дім Ельронда, й Ельронд замінив хлопчикові батька і полюбив його, наче рідного сина. От лише називали малого Естель, що означає „надія“, а справжні його ім’я та родовід тримали в таємниці — за Ельрондовим наказом: бо Мудрі вже тоді знали, що Ворог розшукує Ісільдурового Спадкоємця, якщо той іще топче ряст на землі.
Коли Естелеві виповнилося двадцять, одного разу він повернувся до Рівендолу після славетних діянь у товаристві Ельрондових синів, і Ельронд подивився на нього і звеселився, бо побачив, що юнак гарний і шляхетний і що змужніє він рано, хоча тілом та духом іще зростатиме і зростатиме. Відтак того дня Ельронд назвав його справжнім ім’ям, і розповів йому, хто він є та чий син, і показав йому родинні реліквії його дому.
— Ось перстень Барагіра, — сказав він, — давній знак наших родинних зв’язків; ось також уламки Нарсіла. Ним ти ще можеш здійснити чимало славетних діянь, я-бо передрікаю, що тривалість життя твого буде більшою за відміряну людям, якщо з тобою не трапиться лиха та якщо ти здолаєш випробування. Тільки випробовування те буде важке і довге. Скіпетр Аннумінаса залишиться у мене, бо тобі ще потрібно його заслужити.
Наступного дня о порі заходу сонця Араґорн сам-один походжав лісом, і серце його піднеслось, і він співав, бо його переповнювала надія, а світ здавався йому прекрасним. Аж раптом, співаючи, юнак помітив діву, котра ступала зеленим моріжком поміж білих стовбурів беріз; і спинився, вражений, гадаючи, що він забрів у сон чи, може, отримав дар ельфійських менестрелів, котрі вміли влаштувати так, аби те, про що вони співали, поставло перед очима слухачів.
Бо співав Араґорн ту частину „Балади про Лутієн“, у якій розповідається про зустріч Лутієн і Берена в лісі Нельдорет. І — о диво! — ось Лутієн ішла перед його очима в Рівендолі, вбрана у срібно-блакитний плащ, прекрасна, мов сутінки в Ельфійському Домі: волосся її розкуйовдив раптовий вітер, а чоло прикрашали коштовності, які сяяли, неначе зорі.
Якусь мить Араґорн мовчки придивлявся до неї, а потому, злякавшись, що вона промине його й він уже ніколи її не побачить, окликнув діву, гукнувши: „Тінувіель! Тінувіель!“ — як і Берен колись у Прадавні Часи.
Тоді вона обернулася, й усміхнулась, і сказала:
— Хто ти? І чому кличеш мене цим ім’ям?
І він відповів:
— Бо я вважаю, що ти справді Лутієн Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти не вона, то дуже на неї подібна.
— Так багато хто каже, — поважно відповіла діва. — Проте це її ім’я, а не моє. Утім, можливо, судьба моя та її судьба не такі вже й різні. Але хто ж ти?
— Естелем називали мене, — відказав він, — але насправді я Араґорн, Араторнів син, Ісільдурів Спадкоємець, Володар Дунедайнів, — і, кажучи це, юнак відчув, що високий його рід, належністю до якого так пишалося його серце, мало важив і не означав нічого порівняно з її гідністю і привабою.
Та діва всміхнулася весело і сказала:
— Тоді ми доводимось одне одному далекою родиною. Адже я Арвен, Ельрондова донька, а ще мене називають Ундоміель.
— Нерідко буває так, — мовив Араґорн, — що в часи небезпек люди ховають найбільші скарби. І все-таки Ельронд і твої брати здивували мене, бо, хоч я і жив у цім домі з дитинства, про тебе не чув ані слова. Як же це так, що раніше ми не зустрічались? Адже батько не тримав тебе замкненою в королівській скарбниці?
— Ні, — відказала вона і звела погляд на Гори, що височіли на сході. — Тривалий час я мешкала у краю материного роду, в далекому Лотлорієні, й лише нещодавно повернулася, щоби знову навідати батька. Уже багато літ не гуляла я Імладрісом.
Тоді Араґорн здивувався, бо вона здалася йому лише трохи старшою за нього, а він прожив у Середземні не дуже багато років. Але Арвен зазирнула в його очі й сказала:
— Не дивуйся! Адже Ельрондових дітей наділено життям ельдарів.
Араґорн був приголомшений: він-бо угледів у її очах ельфійське світло та правічну мудрість і відтоді покохав Арвен Ундоміель, доньку Ельронда.
Наступними днями Араґорн був вельми неговіркий, і мати його збагнула, що з ним коїться щось дивне, й, урешті, він поступився перед зливою її запитань і розповів про ту зустріч у сутінках поміж дерев.