Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 85)
В останні роки правління Денетора І з Мордору вперше виступило плем’я уруків — надзвичайно сильних чорних орків, — і у 2475 році вони сплюндрували Ітілієп та захопили Осґіліат. Син Денетора, Боромир (на його честь згодом було наречено Боромира, одного з Дев’яти Мандрівників), завдав їм поразки та відвоював Ітілієн; однак Осґіліат було зруйновано остаточно, а його величний камінний міст запався. Жоден народ уже не жив там. Боромир був могутнім капітаном, котрого боявся сам Король-Відьмак. Він був шляхетний і гарний з лиця, воїн, сильний і духом, і тілом, але під час війни зазнай морґульської рани, яка вкоротила йому вік: біль ізсушив лицаря, й він помер через дванадцять років після батькової смерті.
Опісля почалося тривале правління Кіріона. Він бун пильний і обережний, але влада та можливості Ґондору змаліли, тож йому зоставалося хіба що захищати кордони королівства від ворогів (чи від тієї сили, що ними верховодила) та від їхніх ретельно спланованих нападів, яким годі було перешкодити. Корсари напосіли на його узбережжя, та найбільша небезпека загрожувала Кіріонові з півночі. На ту пору в розлогих землях Рованіону, між Морок-лісом і Бистрицею, замешкав лютий народ, що цілковито перебував під владою тіні Дол-Ґульдура. Ті люди часто, просуваючись лісом, здійснювали розбійницькі набіги, і долина Андуїну на південь од Ірисової Ріки зазнала великого спустошення. Цих бальхотів дедалі більшало — до них долучалися споріднені племена зі сходу, — а народ Каленардону занепадав. Але Кіріон твердо поклав собі втримати лінію Андуїну.
«Передбачаючи шалений наступ ворогів, Кіріон послав на північ по допомогу, та було вже надто пізно. Того року (2510) бальхоти, збудувавши багато великих човнів і плотів на східних берегах Андуїну, зібралися на Ріці й розбили захисників Ґондору. А ту армію, що надходила з півдня, відрізали від решти сил і змусили відступити на північ через Лім’яру, де на неї зненацька наскочила зграя орків із Гір і притисла її до берегів Андуїну. Тоді з півночі прийшла несподівана підмога: в Ґондорі вперше залунали сурми рогіримів. То наспів Еорл Юний зі своїми вершниками і розгромив недругів, знищивши всіх до останнього на полях Каленардону. За це Кіріон подарував ту землю Еорлові, а той натомість присягнув Кіріонові Клятвою Еорла, у якій ішлося про дружню підтримку Ґондору в разі скрути чи в разі вимоги його Володарів».
У дні Берена, дев’ятнадцятого Намісника, над Ґондором нависла ще грізніша небезпека. На його узбережжя насувалися могутньою силою три величезні довго споряджувані флоти з Умбару та Гараду: вороги висаджувались у багатьох місцях, починаючи аж із далекої півночі — десь поблизу гирла Ісену. У той самий час рогірими відбивали напад із заходу та сходу, проте їхню землю було захоплено, а самих їх витіснено в долини Білих Гір. Того року (2758) холодом і густими снігопадами, принесеними з Півночі та зі Сходу, розпочалася Довга Зима, яка тривала майже п’ять повних місяців. Під час тієї війни загинули Гельм із Рогану та обидва його сини; в Еріадорі й у Рогані панували злигодні та смерть. А от у Ґондорі, на південь од гір, ситуація була трохи ліпша, і ще до початку весни Береґонд, Беренів син, спромігся подолати завойовників і негайно спорядив поміч до Рогану. Береґонд був найвеличнішим капітаном Ґондору з часів Боромира, і, коли (2763) він посів батьків престол, Ґондор почав відновлювати колишню силу. Проте рани, яких зазнав Роган, загоювалися повільно. Тому Берен і виявив гостинність до Сарумана, віддавши йому ключі від Ортанка, і, починаючи з того року (2759), Саруман мешкав в Ісенґарді.
У Береґондові дні (2793-2799) в Імлистих Горах тривала Війна Гномів і Орків, однак про неї на півдні було відомо лише з чуток, доки орки, тікаючи з Нандугіріона, спробували перетнути Роган і облаштуватись у Білих Горах. Чимало літ у долинах точилася боротьба, перш ніж цю небезпеку було остаточно подолано.
Коли помер Белектор II, двадцять перший Намісник, то з ним померло й Біле Дерево Мінас-Тіріта, яке, проте, не спромігшись відшукати жодного його саджанця, залишили стояти «до повернення Короля».
У дні Туріна II вороги Ґондору знову заворушились; адже Саурон укотре зріс на силі й уже наближався день його повстання. Ціле населення Ітілієну — крім найбільш витривалих його мешканців, — рятуючись од навали мордорських орків, покинуло той край і перебралося через Андуїн на захід. Саме Турін збудував в Ітілієні таємні сховки для своїх солдатів, і його вартові найдовше протримались у Геннет-Аннуні. А ще, щоби захистити Анорієн, він укріпив острів Кайр-Андрос[32]. Однак основна небезпека загрожувала йому з півдня: гарадрими зайняли Південний Ґондор, а вздовж Поросу безугавно точилася боротьба. Коли Ітілієн захлинався від навали завойовників, Король Фольквайн Роганський дотримав Клятви Еорла і сплатив його борг за Береґондову допомогу, пославши чимало своїх людей до Ґондору. З їхньою допомогою Турін переміг при переправі через Порос; але в тій битві загинули обоє Фольквайнових синів. Вершники поховали їх згідно зі звичаями свого народу, поклавши загиблих в одну могилу, бо вони були близнюками. Довго простояв той курган —
Туріна змінив на престолі Турґон, але про час його правління згадують головно лише те, що за два роки до його смерті знову з’явився Саурон, і показався відкрито, і вступив у Мордор, який довго готували до його появи. Тоді було наново зведено Барад-дŷр, і в Судній Горі спалахнув вогонь, і останні мешканці Ітілієну втекли звідти далеко-далеко. А після Турґонової смерті Саруман привласнив Ісенґард і укріпив його.
«Ектеліон II, син Турґона, був мудрим володарем. Скориставшись тією силою, яку залишив йому в спадок його попередник, він узявся зміцнювати своє володіння, щоби захиститися від нападу з боку Мордору. Намісник закликав усіх достойних підданців, близьких і далеких, ставати до нього на службу; а тим, хто показував себе як особливо гідний довіри, він дарував титули та нагороди. Чимало з того, що зробили в той час, було здійснено за порадою та при підтримці величного капітана, котрого Ектеліон любив понад усіх. Ґондорці називали капітана Торонґілом, Орлом зі Зорі, бо був то чоловік спритний і гострозорий: однак ніхто не знав ані його справжнього імені, ні того, в якому краю він народився. До Ектеліона він прийшов із Рогану, де раніше служив Королю Тенґелові, хоч і не належав до рогіримів. Капітан той був в очах людей неперевершеним командиром на суходолі та на морі, проте пішов у морок, із якого вийшов, перш ніж Ектеліонові дні добігли кінця.
Торонґіл часто переконував Ектеліона, що сила повстанців в Умбарі є значною загрозою для Ґондору та небезпекою для його південних феодів, яка може виявитися смертельною, якщо Саурон розпочне відкриту війну. Тож капітан, домігшись нарешті дозволу Намісника, зібрав невеликий флот і поночі, нежданий, дістався до Умбару, спалив там дуже багато корсарських кораблів і під час битви на причалах власноручно переміг Капітана Гавані, а потому повів свій флот назад, зазнавши якнайменших утрат. Однак після повернення до Пеларґіра Торонґіл, здивувавши та прикро вразивши своїх людей, не поїхав до Мінас-Тіріта, де на нього чекала би гучна слава.
Натомість він передав Ектеліонові прощальне послання, де було сказано: „Нині, володарю, кличуть мене до звитяги інші завдання, тож мине чимало часу та чимало небезпек буде подолано, перш ніж я повернуся до Ґондору, якщо так велітиме мені доля“. І хоча ніхто не знав, ані що за завдання постали перед ним, ані на чий поклик він відгукується, проте всі люди знали, куди пішов величний капітан. Бо він узяв човна і переправився через Андуїн, а там попрощався зі своїми соратниками й пішов далі сам-один; і коли Торонґіла бачили востаннє, обличчя його було звернено до Гір Тіні.
Відхід Намісникового радника спричинив збентеження в Місті, всі вважали це величезною втратою, і тільки Денетор — Ектеліонів син, котрий на ту пору досягнув уже цілком зрілого віку, щоби посісти престол Намісника, що він і зробив через чотири роки після батькової смерті, — вважав інакше.
Денетор II був мужем гордим, високим, відважним і нагадував короля більше, ніж будь-хто інший у Ґондорі за багато людських поколінь; а ще він був мудрим, далекоглядним і вельми вченим. Правду кажучи, Денетор так нагадував Торонґіла, наче був його близьким родичем, але все-таки в людських серцях і у батьковому ставленні він посідав лише друге місце, поступаючись чужинцеві. У той час багато хто думав, що Торонґіл пішов, аби той, хто був йому рівнею, не став його паном, хоча насправді сам Торонґіл ніколи не прагнув вивищитися над Денетором і вважав себе ніким іншим, як тільки слугою його батька. Лише в одному різнилися їхні поради Намісникові: Торонґіл часто застерігав Ектеліона не покладатися на Сарумана Білого в Ісенґарді, а натомість виявити гостинність до Ґандальфа Сірого. Та Денетор і Ґандальф не почували приязні один до одного й по завершенні Ектеліонових днів правління Сірого Пілігрима не вельми охоче вітали в Мінас-Тіріті. Тому згодом, коли все стало явним, багато хто припустив, що Денетор, маючи гострий розум і бачачи далі та глибше, ніж його сучасники, відгадав, ким насправді був отой чужинець Торонґіл, і підозрював, що він разом із Мітрандіром задумав скинути його з престолу.