Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 76)

— Нарешті й Саруманові настав кінець, — сказав Сем. — Поганий кінець, й ліпше б я його не бачив, але щасливої йому дороги!

— Еге ж, і сподіваюся, що це остаточний кінець Війни, — додав Мері.

— І я сподіваюся, — погодився Фродо й зітхнув. — Останній удар. Але я і припустити не міг, що його буде завдано тут, біля самих дверей Торбиного Кута! І у своїх надіях, і у своїх страхах цього я очікував найменше!

— А я не називав би це кінцем, адже спершу треба дати лад усьому тутешньому неподобству, — понуро буркнув Сем. — На це знадобиться багато часу та праці.

Розділ 9

Сірі гавані

ля того, щоб усе впорядкувати, і справді довелося докласти чимало зусиль, але на це знадобилося значно менше часу, ніж гадав Сем. Наступного дня після битви Фродо поїхав до Міхоритова і випустив з буцегарень усіх в’язнів. Одним із перших він звільнив бідолаху Фредеґара Виприна, який був сам не схожий на себе, бо дуже схуд. Його схопили, коли розбійники викурили групу повстанців на чолі з Фетті з криївки в Борсучанах, за пагорбами Страшківців.

— Ліпше би ти пішов тоді з нами, бідолашний старий Фредеґаре! — сказав Піпін, коли вони винесли його, бо він був надто слабкий, аби йти самотужки.

Той розплющив одне око і спробував із вдячності посміхнутися.

— Хто цей молодий велетень із гучним голосом? — прошепотів. — Це ж не малюк Піпін? Якого розміру тепер твій капелюх?

Наступною була Лобелія. Горопашна істота здавалася старезною і худющою, коли її випустили з темної та вузької камери, проте наполягла, щоби їй дозволили шкандибати на власних двох. Її радо вітали, а коли вона з’явилась, опершись на руку Фродо і не випускаючи парасольки, зустріли такими оплесками й підбадьорливими вигуками, що Лобелія була вельми зворушена і навіть розплакалася: раніше тут її ніколи не любили. Проте новина про смерть Лото так її вразила, що вона не захотіла повертатися до Торбиного Кута. Вона віддала його Фродо і подалася до Тугопасків із Твердонорів.

Коли ця бідолаха померла наступної весни — їй, зрештою, було понад сто літ, — Фродо був здивований і дуже розчулений: вона залишила рештки своїх грошей і статків Лото саме йому, щоби він допомагав гобітам, котрі втратили житло в усій цій халепі. Так завершилася їхня ворожнеча.

Старий Віл Білостоп пробув у буцегарнях довше за інших, і, хоча до нього ставилися, можливо, не так жорстоко, як до решти, його довелося добряче відгодувати, перш ніж він став схожий на колишнього Голову: тож Фродо погодився бути його заступником, доки пан Білостоп знову набуде відповідної форми. Єдине, що Фродо зробив на посаді заступника голови, — це зменшив кількість ширифів і приставив їх до виконання належних їм функцій. Виловити останніх розбійників доручили Мері та Піпінові, й вони швидко впоралися з цим завданням. Південні банди, почувши про Порічнянську Битву, втекли зі ширської землі й майже не чинили опору Ватагові. А ще до кінця року групку уцілілих розбійників оточили в лісах і тих, хто здався, витурили за кордони краю.

Тим часом роботи з відновлення Ширу невпинно тривали, і Сем був дуже заклопотаний. Гобіти вміють трудитися, наче бджоли, якщо мають для того настрій і потребу. Тож тоді до роботи взялися тисячі охочих рук: від маленьких, але спритних рученят хлопчаків і дівчаток до спрацьованих і загрубілих рук дідусів і бабусь. Ще до Різдвяна од колишніх ширифських осель не залишилося цегли на цеглі, як і від усього того, що збудували «служаки Шаркі»; а цеглу використали для відбудови багатьох старих нір, зробивши їх ще просторішими та сухішими. У сховках розбійників — у повітках, на фермах і в покинутих норах, а особливо в тунелях Міхоритова й у старих кар’єрах Страшківців, — було знайдено чималі запаси всілякого краму, харчів і пива: тож на Різдвян того року веселощів було більше, аніж будь-хто сподівався.

Та перше, що зробили в Ширі — навіть раніше, ніж знищили новий млин, — то очистили Пагорб і Торбин Кут, а також відновили Торбинів Узвіз. Передню частину нової піщаної ритвини засипали, зрівнявши з землею, і перетворили на великий затишний сад, а у зверненій на південь поверхні Пагорба прорили нові нори, обклавши їх цеглою. Батечко Грунич знов оселився там: у хатині під номером три. І він часто повторював, не дбаючи про те, хто його чує:

— Немає лиха без добра, я це завжди казав. І добре те, що закінчується ще ліпше!

І певний час серед гобітів точилася суперечка, як же назвати новий узвіз. Одні пропонували назву Сади Брані, а інші — Кращі Сміали. Але згодом, згідно з розважливою гобітською традицією, його назвали просто — Новий Узвіз. Та в Поріччі його довгенько ще жартома згадували як Шарків Кут.

Винищення дерев було однією з найважчих гобітських втрат і шкод, заподіяних їм, бо, за наказом Шаркі, дерева бездумно позрізали в цілому Ширі. Сема це засмучувало чи не найдужче. Бодай тому, що цю рану належало загоювати дуже довго, й тільки його правнуки, думав Сем, зможуть побачити Шир таким, яким він має бути.

Тоді раптом одного дня — адже Сем тижнями був надто заклопотаний, аби міркувати про свої пригоди, — він згадав про подарунок Ґаладріель. Витяг скриньку, показав її іншим Мандрівникам (так усі тепер називали чотирьох друзів) і запитав їхньої поради.

— А я все думав, коли ж ти про неї згадаєш, — сказав Фродо. — Відчиняй!

Усередині скриньки був сірий пил, м’який і дрібний, у якому лежало зерня, схоже на горіх у срібній шкаралупі.

— Ну, і що мені з цим робити? — запитав Сем.

— Підкинь його в повітря у вітряний день — хай буде, що буде! — озвався Піпін.

— А де? — запитав Сем.

— Вибери собі одну ділянку як розсадник і подивися, що там діятиметься з рослинами, — порадив Мері.

— Я певен, що Володарка не хотіла б, аби я приберіг це тільки для свого саду, коли довкола стільки постраждалих, — сказав Сем.

— Добряче подумай чи то пак помізкуй, Семе, — мовив Фродо, — а тоді використай подарунок так, аби він допоміг у твоїй роботі й удосконалив її. Використовуй пил ощадливо. Тут його, вочевидь, не багато, тож, гадаю, кожна пилинка коштовна.

І Сем висадив нові саджанці в тих місцях, де росли його особливо гарні чи улюблені дерева, які знищили розбійники, а потім поклав по зернині коштовного пилу в ґрунт біля коренів кожного з них. Трудячись отак, він обійшов цілий Шир, але якщо і звернув виняткову увагу на Гобітів і на Поріччя, то ніхто його за це не звинуватив. Зрештою, Сем виявив, що в нього ще залишилося трохи пилу, тож він подався до Тричвертного Каменя, який лежав найближче до центру Ширу, й підкинув пил у повітря, поблагословивши його. А маленький срібний горішок Сем посадив на Полі для Вечірок, де колись росло могутнє дерево, і гобітові було страшенно цікаво, що з того горішка виросте. Цілу зиму він був терплячим і стримувався, щоби не ходити довкола того місця колами, вичікуючи, що ж станеться.

Весна перевершила найшаленіші Семові сподівання. Його саджанці випустили бруньки і почали рости так, ніби час квапився та хотів, аби один рік здався їм двадцятьма. На Полі для Вечірок із землі вибилося чудове деревце зі срібною корою та довгим листям і вже у квітні зацвіло. То був справжній малорн — диво дивне для всіх сусідів. З роками, коли дерево стало справді витонченим і красивим, про нього дізнались усі народи, які долали чималі відстані, щоби побачити його — єдиний малорн на захід од Гір і на схід од Моря, до того ж найгарніший у світі.

Утім, 1420 рік узагалі був дивовижний. Не лише завдяки чудовому сонячному світлу та запашному дощу (і світла, і дощу було саме стільки, скільки потрібно, й у належний час), а й дечому незвичайному: почуттю насичення та росту, проблискам неймовірної краси, яку годі було пояснити самим лише смертним літом, що спалахує і гасне в Середземні. Всі діти, народжені чи зачаті того року — а таких було багатенько, — були вдатними на вроду та сильними, й більшість із них мала густе золотаве волосся, що раніше серед гобітів траплялося нечасто. Плодів було стільки, що молоді гобіти ледь не купались у полуницях із вершками; а згодом сиділи попід сливами та їли, доки перед ними виростали цілі пагорки кісточок, схожі на маленькі піраміди, або ж у них починали боліти щелепи, — тоді вони йшли собі далі. Ніхто не хворів, усі були задоволені: крім тих, кому доводилося підстригати траву.

У Південній Чверті дозрівали вина, й урожай «листка» просто вражав; а збіжжя вродило так щедро, що в день Урожаю всі комори були заповнені вщерть. Ячмінь у Північній Чверті був такий добірний, що пиво 1420-го пам’ятали ще довго, й воно навіть стало приказкою. Власне, пізніші покоління гобітів частенько чули, як старий дідуган у корчмі, вицмуливши добрячу гальбу заслуженого елю, ставив свій кухоль на стіл і зітхав:

— Ех! То було точнісінько, як у 1420-му!

Сем разом із Фродо спершу зупинився у Домоселів, та, коли добудували Новий Узвіз, перебрався до батька. До всіх інших турбот він іще був дуже заклопотаний, керуючи розчищенням Торбиного Кута, проте частенько їздив у різні куточки Ширу в лісничих справах. Тож трапилося так, що на початку березня Сема не було вдома й він не знав, що Фродо занедужав. Тринадцятого дня того місяця фермер Домосіл застав Фродо в ліжку: хворий стискав білу коштовність, що висіла на ланцюжку в нього на шиї, й ніби марив.