Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 77)
— Його не стало навіки, — белькотів Фродо, — тепер усе чорне та порожнє.
Проте напад минув, і коли двадцять першого березня Сем повернувся додому, Фродо вже одужав і нічого не розповів йому про це. Тим часом упорядкували Торбин Кут, і Мері та Піпін навідалися туди зі Струмкової Улоговини, перевізши усі старі меблі та речі, — тож невдовзі стара нора знову була майже такою, як завжди.
Щойно все стало на свої місця, Фродо сказав:
— Коли ти плануєш переїхати сюди, до мене, Семе?
Сем почувався трохи незручно.
— Можеш іще не перебиратися, якщо не хочеш, — правив далі Фродо. — Ти ж бо знаєш, що Батечко твій тут поблизу, і за ним гарно нагляне вдовиця Громиха.
— Річ не в тому, пане Фродо, — відказав Сем і густо почервонів.
— Ну, а в чому ж тоді?
— У Рузі, тобто в Ружі Домосіл, — відповів Сем. — Здається, їй узагалі не подобається, що я кудись ходжу. Бідолашне дівча, я з нею ні про що не говорив, тож і вона не могла мені нічого сказати. А не говорив я тому, що мав спершу переробити всю роботу. Та ось я поговорив, і вона сказала: «Ну, ти все одно змарнував рік, то навіщо чекати довше?» «Змарнував? — перепитав я.
— Я би так не сказав». Одначе я розумію, про що вона. І, можна сказати, розриваюся навпіл.
— Звісно, — сказав Фродо, — ти водночас хочеш і одружитись, і жити зі мною в Торбиному Куті? Ех, любий мій Семе, тут усе дуже легко! Одружуйся якнайшвидше — і переселяйтеся разом із Рузею сюди. У Торбиному Куті вдосталь місця для якої завгодно великої родини.
На тім і порішили. Сем Грунич одружився з Ружею Домосіл навесні 1420 року (той рік прославився ще й кількістю весіль), і вони оселились у Торбиному Куті. Якщо Сем вважав себе щасливцем, то Фродо був переконаний, що йому пощастило ще більше: за жодним гобітом у Ширі не доглядали так дбайливо. Після того як запланований ремонт завершився, Фродо провадим тихе життя, багато писав і переглядав нотатки. Він відмовився від посади заступника голови на Вільному Ярмарку того Середліття, тож старий любий Віл Білостоп іще сім років поспіль головував на бенкетах.
Мері та Піпін певний час жили разом у Струмковій Улоговині, тому між Цапокраєм і Торбиним Кутом почався жвавий рух. Двоє молодих Мандрівників добряче розворушили Шир своїми піснями, легендами, пишним одягом і вечірками. Їх називали «величавими», не маючи на увазі нічого поганого, бо серця всіх зігрівалися, коли гобіти бачили, як ці двоє їдуть кудись у своїх блискучих кольчугах, із чудовими щитами, сміючись і співаючи пісень про далекі краї. Хоча Мері та Піпін були великі й могутні, ні в чому іншому друзі не змінилися, хіба що й справді говорили піднесеною мовою та були такі радісні й веселі, як ніколи до того.
Фродо та Сем, однак, повернулися до своєї звичної одежі й тільки за нагальної потреби вдягали довгі сірі плащі з вишуканої тканини, які защіпалися під горлом прегарними брошками, та ще пан Фродо завжди носив білу коштовність на ланцюжку, який часто перебирав пальцями.
Усе було добре й заповідалося хіба що на покращення, а Сем був такий заклопотаний і такий радісний, яким і воліє бути гобіт. Ніщо не затьмарювало йому цей рік, окрім невиразної тривоги за свого пана. А Фродо тихцем усунувся від усіх ширських справ, і Семові боліло, коли він помічав, як мало шани виявляють до його друга в рідному краї. Мало хто знав чи хотів знати про його подвиги та пригоди: захоплення і повага перепадали головно панові Меріадоку та панові Переґріну, а ще (якби він тільки це знав!) самому Семові. Але восени раптом озвалася тінь колишніх гризот.
Одного вечора Сем увійшов до кабінету і побачив, що його пан має якийсь дивний вигляд. Фродо був дуже блідий, а його очі, здавалося, вдивляються у щось неймовірно далеке.
— Що сталося, пане Фродо? — запитав Сем.
— Мене поранили, — відповів той, — поранили, і рана ніколи по-справжньому не загоїться.
Він підвівся, і мана ніби зникла, і наступного дня Фродо вже був сам собою. Лише згодом Сем пригадав, що то було шосте жовтня: два роки тому цього дня в долині під Вершиною Вітрів було дуже темно.
Збігав час, настав 1421 рік. Фродо знову занедужав у березні, та, доклавши надзвичайних зусиль, приховав це, бо Сем і без нього мав удосталь клопотів. Двадцять п’ятого березня (і цю дату Сем відзначив) у Сема та Рузі народилася перша дитина.
— Ну, пане Фродо, — сказав він, — я зараз трохи збентежений. Ружа та я — ми, з твого дозволу, вирішили назвати нашого первістка Фродо, тільки-от халепа: це не
— Але ж, Семе, — відповів Фродо, — чому ти не хочеш скористатися нашим давнім звичаєм? Вибери їй квіткове ім’я, як-от Ружа. Половина дівчаток-немовлят у Ширі отримують такі ймення, тож що може бути ліпше?
— Напевно, ти маєш рацію, пане Фродо, — погодився Сем. — Я чув прекрасні ймення під час мандрів, але вони, либонь, надто пишні, щоби носити їх на щодень, так би мовити. Батечко каже: «Вибери коротке, тоді не перейматимешся, як його скоротити, перш ніж вимовити». Проте якщо це має бути квіткове ім’я, то до його довжини мені байдуже: це мусить бути гарна квітка, бо, розумієш, моя донечка вже вродлива, а потім стане ще красивішою.
Фродо хвилину поміркував.
— А що ти, Семе, скажеш про
— І знову ти правий, пане Фродо! — задоволено відповів Сем. — Це саме те, що я хотів.
Маленькій Еланор було майже шість місяців, і настала осінь 1421-го, коли Фродо покликав Сема до себе в кабінет.
— У четвер буде день народження Більбо, — сказав Фродо. — І він перевершить Старого Тука. Йому виповниться сто тридцять один!
— Атож! — відказав Сем. — Він у нас справжнє диво!
— Ну, Семе, — правив далі Фродо, — я хочу побачити Ружу і з’ясувати, чи зможе вона тебе відпустити, щоби ми разом вирушили в мандри. Звісно, ти зараз не можеш відлучатися з дому далеко чи надовго... — сказав він ледь насмішкувато.
— Ну, це добре, та не дуже, пане Фродо.
— Певно, що ні. Та не зважай. Можеш просто провести мене. Скажи Ружі, що ти не затримаєшся і повернешся за два тижні, не довше; і можеш вертати додому цілком безпечно.
— Хотів би я здолати з тобою увесь шлях до Рівендолу, пане Фродо, і побачити пана Більбо, — сказав Сем. — І все-таки єдине місце, де я по-справжньому хочу бути, — це тут. І ось я знову розриваюся навпіл.
— Бідолаха Сем! Гадаю, ти й справді так почуваєшся, — відказав Фродо. — Проте ти зцілишся. Ти створений цілісним і непохитним, тож таким і будеш.
Наступні день-два Фродо переглядав свої папери та записи разом зі Семом і передавав йому ключі. Фродо мав велику книгу з простою червоною обкладинкою; її великі сторінки майже всі були заповнені. На початку чимало листків було списано розгонистою рукою Більбо: та більшість усе-таки було змережано впевненим і рівним почерком Фродо. Увесь текст було розділено на глави, але «Глава 80» не була завершена, а після неї залишалося ще кілька порожніх сторінок. На титульному аркуші стояло багато назв, виписаних одна за одною так:
На цьому почерк Більбо завершувався, і Фродо дописав:
ПОРАЗКА
ВОЛОДАРЯ ПЕРСНІВ
І
ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ
(з погляду Малого Народу; спомини Більбо та Фродо зі Ширу, з додатками у вигляді розповідей їхніх друзів і вчень Мудрих)
А також витяги з «Книг премудростей»,
що їх переклав Більбо в Рівендолі.
— Ого, ти майже завершив її, пане Фродо! — вигукнув Сем. — Ну, й потрудився ти над нею, треба сказати.
— Власне, я цілком завершив її, Семе, — відповів Фродо. — А останні сторінки — для тебе.
Двадцять першого вересня вони разом вирушили в путь: Фродо верхи на своєму поні, який привіз його аж із Мінас-Тіріта і якого кликали тепер Бурлакою; і Сем на своєму улюбленому Білі. Був погожий золотий ранок, Сем не питав, куди вони їдуть, бо вважав, що знає і сам.
Гобіти виїхали на Дорогу біля Стога і подалися через пагорби до Лісового Кута, дозволивши поні самим обирати темп руху. Потім влаштували табір у Зелених Пагорбах і з настанням вечора двадцять другого вересня повільно спустилися до узлісся.
— Хіба це не те саме дерево, за яким ти ховався, коли Чорний Вершник з’явився вперше, га, пане Фродо! — сказав Сем, показуючи ліворуч. — Тепер це все нагадує сон.
Звечоріло, у східному небі мерехтіли зорі, коли двоє гобітів проминули понівечений дуб, звернули і продовжили спуск із пагорба між ліщинових заростей. Сем мовчав, заглибившись у спогади. Раптом він почув, що Фродо нишком наспівує про себе стару прогулянкову пісеньку, трохи змінивши там слова.
І ніби у відповідь аж ген унизу, з дороги, що виходила на долину, озвалися голоси: