Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 75)

Тед Пісковик сплюнув за мур:

— Тьху! Ти мене не зачепиш. Я друг Начальника. А от він тебе добряче зачепить, якщо не припиниш молоти дурниці.

— Не гайнуй слів на дурня, Семе! — втрутився Фродо. — Сподіваюся, ніхто інший із гобітів не став таким, як ото він. То була би найбільша з усіх шкод, що їх завдали ті служаки.

— Ти бридкий і нахабний, Пісковику, — озвався Мері. — Ще й відстав од життя. Ми піднімаємося на Пагорб, аби прогнати твого безцінного Начальника. Й уже подбали про його служак.

Тед замовк і лише витріщився на них: тієї ж миті він помітив загін, який, за знаком Мері, перейшов через міст. А тоді він метнувся назад до млина, вибіг звідти з ріжком у руці й подув у нього.

— Побережи дихання! — засміявся Мері. — Я маю ліпший.

Потім, здійнявши свій срібний ріжок, він засурмив у нього, і гучний поклик задзвенів довкола Пагорба, і з нір, і з повіток, і з хистких хатинок Гобітова йому відповіли гобіти, і висипали назовні, й із підбадьорливими криками та галасом подалися слідом за всім товариством дорогою до Торбиного Кута.

Наприкінці вулиці натовп спинився, а Фродо та його друзі пішли далі й нарешті дісталися до колись наймилішого їм місця. У саду було безліч хиж і повіток, а деякі з них стояли так близько до старих вікон, які виходили на захід, що геть відрізали їх од світла. Усюди валялися купи непотребу. Двері було обдерто, ланцюжок від дверного дзвіночка теліпався в повітрі, а сам дзвіночок втратив свій голос. На їхній стук ніхто не відгукнувся. Тож четверо друзів увійшли всередину. В оселі тхнуло, всюди панували бруд і безлад: здавалося, що тут уже довгенько ніхто не жив.

— Де ж ховається той мерзенний Лото? — запитав Мері.

Вони обнишпорили кожну кімнату, проте не знайшли нікого живого, крім пацюків і мишей. — Може, накажемо іншим обшукати повітки?

— Тут гірше, ніж у Мордорі! — сказав Сем. — По-своєму, звісно, проте набагато гірше. Так, наче сам Мордор, як то кажуть, прийшов до нас додому, бо це і є наш дім, і ми пам’ятаємо його таким, яким він був до знищення.

— Так, це Мордор, — погодився Фродо. — Це ще один із його злочинів. Саруман завжди виконував його роботу, навіть коли вважав, що працює на себе. Те саме стосується і тих, кого Саруман обдурив, як-от Лото.

Мері з жахом і відразою роззирнувся довкола.

— Ходімо звідси! — сказав він. — Якби я знав, скільки лиха він накоїв, то запхнув би свою торбину Саруманові в горлянку.

— Авжеж, авжеж! Але ти цього не зробив, тож я можу сказати тобі: ласкаво прошу додому.

На порозі стояв Саруман власною персоною, вгодований і задоволений на вигляд, а його очі аж палали від люті й захвату.

Фродо раптом осяяло.

— Шаркі! — скрикнув він.

А Саруман засміявся у відповідь.

— Тож вам знайоме це ім’я, чи не так? Цілий мій народ, гадаю, називав мене так в Ісенґарді. Напевно, на знак приязні[3]. Та ти, вочевидь, не сподівався побачити мене тут.

— Не сподівався, — відказав Фродо. — Проте міг би здогадатися. Дрібне паскудство: Ґандальф застерігав мене, що ти ще здатний на таке.

— Цілком здатний, — погодився Саруман, — і не лише на дрібне. Ви добряче мене насмішили, ви, гобітські паночки, коли їхали сюди в гурті могутніх людей, такі безпечні й такі горді своїми маленькими персонами. Ви думали, що чудово виплуталися з усього, можете просто собі повернутися назад і тихо-мирно жити у своєму краю. Саруманів дім можна перетворити на руїни, його самого витурити хтозна-куди, а от вашого дому ніхто не зачепить. Еге ж! Бо Ґандальф подбає про ваш добробут.

Саруман знову засміявся.

— Дзуськи! Коли той, хто був знаряддям у його руках, виконує своє завдання, Ґандальф покидає його. А ви їдете за ним хвостом, шкіритесь і балакаєте, долаючи вдвічі довшу відстань, аніж потрібно. «Ну, — подумав я, — якщо вони такі дурні, то я випереджу їх і провчу. Зуб за зуб». Наука моя була би для вас гіркішою, якби ви тільки дали мені трохи більше часу і людей. Та я все одно заподіяв цій землі чимало такого, що вам буде важко чи й неможливо виправити протягом усього вашого життя. Мені приємно буде згадувати це, гоячи свої образи.

— Ну, якщо це і є джерело твоєї втіхи, — відказав Фродо, — то мені тебе шкода. Тому що, боюся, це задоволення буде лише спогадом. Забирайся звідси негайно і ніколи не повертайся!

А сільські гобіти, побачивши, як Саруман виходив із халупи, одразу з’юрмилися біля дверей Торбиною Кута. Коли ж почули наказ Фродо, то сердито забурчали:

— Не відпускай його! Убий його! Він злочинець і вбивця! Убий його!

А Саруман окинув оком їхні ворожі обличчя й осміхнувся.

— Убий його! — передражнив він. — Убийте його, якщо вам на це стане духу, хоробрі мої гобіти!

Він виструнчився й утупився в них темним поглядом чорних очей.

— Ви ж не думаєте, що, втративши все своє майно, я втратив і свою силу! Хто нападе на мене, того я прокляну. І якщо моя кров заплямує Шир, то він зачахне й ніколи вже не відновиться.

Гобіти позадкували. Та Фродо крикнув:

— Не вірте йому! Він втратив усю свою силу, крім голосу, з допомогою якого він досі може залякати й одурити вас, якщо ви йому це дозволите. Проте я не хочу вбивати його. Марно відповідати помстою на помсту: це не залікує нічиїх ран. Забирайся, Сарумане, і якнайшвидше!

— Зміюко! Зміюко! — погукав тоді Саруман, і з сусідньої халупи з’явився Змієязикий, плазуючи, наче пес. — В дорогу, Зміюко! — скомандував Саруман. — Ці милі гобіти і їхні панки знову проганяють нас геть. Тож ходімо!

І чаклун повернувся, наче збирався піти, а Змієязикий посунув було за ним. Однак, коли Саруман порівнявся з Фродо, в його руці зблиснув ніж і він завдав блискавичного удару. Втім лезо ковзнуло по прихованій кольчузі й випало з руки. В цю мить дюжина гобітів зі Семом на чолі з криком кинулася на негідника, повалила його і притисла до землі. Сем вихопив меч.

— Ні, Семе! — крикнув Фродо. — Навіть зараз він не вартує того, щоб його вбивати. Саруман не поранив мене. Не хочу, щоби його прикінчили, навіть якщо він і такий лютий. Колись він був могутній і належав до шляхетного роду, на який ми не маємо права здіймати руку. Він зазнав поразки, зцілити його ми не можемо, та я виявлю щодо нього милосердя — в надії, що він це зцілення таки знайде.

Саруман підвівся і втупився у Фродо. І його очі мали дивний вираз: у них перемішалися подив, повага і ненависть.

— Ти виріс, півмірку, — мовив. — Так, ти помітно виріс. Ти мудрий і жорстокий. Ти позбавив мою помсту солодкості, й нині я покидаю Шир із гіркотою: я боржник твого милосердя. Але я ненавиджу і його, і тебе! Я піду й ніколи вже тебе не потривожу. Проте навіть не сподівайся, що я бажатиму тобі здоров’я та довгого життя. Тобі не судилося мати ні те, ні інше. Хоч не я в тому винен. Я лише провіщаю.

Сказавши це, Саруман подався геть, і гобіти розступились, аби він міг пройти: але всі вони й далі так міцно стискали зброю, що в них аж побіліли суглоби. А Змієязикий, мить повагавшись, кинувся наздоганяти свого пана.

— Змієязиче! — гукнув до нього Фродо. — Тобі не обов’язково йти за ним. Ти не заподіяв мені жодного зла. Поїж і відпочинь тут трохи, доки оклигаєш, а тоді зможеш іти на всі чотири сторони.

Змієязикий зупинився, озирнувся на Фродо, і здалося, наче він уже збирався залишитись. Але обернувся й Саруман.

— Жодного зла! — буркнув він. — Авжеж! А ночами він вештався довкола, тільки щоби милуватися зорями... Та, здається, хтось тут запитував, де ховається бідолаха Лото? Ти ж знаєш, Зміюко, чи не так? Може, розповіси їм?

Змієязикий від тих слів аж припав до землі й заскавулів:

— О, ні, ні!

— Тоді я розповім, — вів далі Саруман. — Зміюка убив вашого Боса, того маленького нещасливця, вашого милого дрібного Начальника. Чи не так, Зміюко? Зарізав уві сні, я гадаю. І, сподіваюся, закопав: утім, віднедавна, Зміюка був дуже голодний. Ні, ваш Зміюка насправді зовсім не добрий. Краще залиште його мені.

Від цих слів у червоних очах Змієязикого спалахнула дика ненависть.

— Це ти мені наказав, це ти мене змусив, — просичав він.

Саруман зареготав у відповідь:

— Ти завжди робитимеш те, що накаже Шаркі, чи не так, Зміюко? Тож нині він наказує тобі: йди слідом!

І Саруман, ударивши Змієязикого, який припав йому до ніг, в обличчя, повернувся та пішов. Але тієї миті щось дзенькнуло: Змієязикий раптом підвівся, вихопив захованого ножа і, гавкнувши як той пес, скочив Саруманові на спину, рвучко задер йому голову, різонув по горлянці і з вереском помчав вулицею вниз. Перш ніж Фродо схаменувся чи зміг вимовити бодай слово, тенькнули три гобітські луки і Змієязикий упав мертвий.

Ті, хто з’юрмився довкола Саруманового тіла, раптом злякано відсахнулися: над загиблим згустився сірий туман, мовби дим над багаттям, і, повільно піднімаючись високо-високо вгору, набув подоби розмитої, загорнутої в саван постаті, котра нависла над Пагорбом. Вона якийсь час погойдалась у повітрі, повернувшись на Захід, але звідти налетів холодний вітер, і постать змаліла, а потім, зітхнувши, розтанула в небі.

Фродо поглянув на мертве тіло з жалем і жахом, а воно тим часом зісохлося, ніби смерть торкнулася його вже давним-давно: перекошене обличчя перетворилося на обвислу шкіру моторошного черепа. Піднявши брудний плащ, що валявся поруч, Фродо накрив ним труп і відвернувся.