Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 71)
Останнім, кого вони проминули, був статечний старий гобіт, котрий підрізав живопліт.
— Здоровенькі були, здоровенькі! — хихикнув він. — Ну, і хто тут кого заарештував?
Тож двоє ширифів негайно вийшли зі строю і рушили до старого.
— Гей, ватажку! — гукнув Мері. — Накажи своїм хлопцям повернутися на місця, і хутко, якщо не хочеш, аби я їх уколошкав!
І ті двоє гобітів, скорившись суворому наказу ватажка, неохоче попленталися назад.
— Ну, рушай! — скомандував Мері, й мандрівники раптом збагнули, що їхні поні могли йти швидко настільки, щоби добряче гнати поперед себе ширифів: ті бігли щодуху.
Вийшло сонце, і, незважаючи на холодний вітер, бідолахи невдовзі захекалися та спітніли.
Біля Тричвертного Каменя ширифи здалися. Подорожні здолали майже двадцять одну версту, зробивши тільки одну зупинку — опівдні. Зараз була вже третя година. Усі зголодніли, ширифам боліли ноги, і вони вже не могли йти далі в такому темпі.
— Ну, можете собі відстати, як хочете! — сказав Мері. — А ми поїхали вперед.
— Бувай, друже Робіне! — гукнув Сем. — Я почекаю тебе біля «Зеленого дракона», якщо ти ще не забув, де це. Не гайся в дорозі!
— Ви порушуєте правила арешту. Ось що ви робите, — з докором сказав очільник ширифів, — і я за це не відповідатиму.
— Ми порушимо ще чимало всіляких правил і не просимо вас відповідати за це, — кинув у відповідь Піпін. — Щасти вам!
Мандрівники попростували далі й, коли сонце покотилося до Білих Схилів далеко на західному горизонті, наблизилися до широкого Порічнянського Ставу, а там уперше були болісно приголомшені. То був рідний край Фродо та Сема, і, як виявилося, вони любили його понад усі інші місця на світі. Тепер тут бракувало багатьох знайомих будинків. Деякі з них, здається, згоріли. Симпатичний ряд старих гобітських нір у Прибережній кручі з північного боку Ставу спорожнів, а невеличкі сади, які колись збігали від них до самого краю води, поросли бур’янами. А ще гіршим було те, що з боку Ставу, де Дорога тяглася біля самого берега, постала ціла низка нових огидних будинків. Раніше там росла смуга дерев. Їх усіх не стало. І коли двоє друзів з острахом глянули вздовж дороги вгору — в бік Торбиного Кута, — то побачили здалеку високий цегляний комин. З нього у вечірнє повітря бухали клуби чорного диму.
Сем оскаженів.
— Я їду простісінько туди, пане Фродо! — гукнув він. — Я мушу подивитися, що там діється. Я хочу знайти свого Батечка.
— Спершу ми повинні дізнатись, у що ми влипли, Семе, — сказав Мері. — Гадаю, що той
Та в Поріччі всі оселі й нори було зачинено, і їх ніхто не привітав. Друзів це здивувало, та незабаром вони з’ясували, чому це так. Діставшись до «Зеленого дракона» — останньої будівлі з боку Гобітова, яка тепер стояла порожня та з розбитими вікнами, гобіти з тривогою помітили шістьох великих і лихих на вигляд чоловіків, котрі сперлися на стіну заїзду: вони мали розкосі очі та землисті обличчя.
— Схожі на нашого дружка, Біла Папоротняка з Брі, — сказав Сем.
— І ще на багатьох із тих, котрих я бачив в Ісенґарді, — пробурмотів Мері.
У розбійників були палиці в руках і ріжки при поясі, та іншої зброї вони не мали, чи принаймні її не було видно. Коли ж подорожні під’їхали, то чужинці відійшли від стіни й рушили на дорогу, перегородивши їм шлях.
— Куди це ви, по-вашому, їдете? — запитав один, найбільший і найлихіший із вигляду злочинець. — Далі вам шляху немає. І де ж це ваші дорогенькі ширифи?
— Чемно чимчикують позаду, — відказав Мері. — Здається, їм трохи болять ноги. Ми пообіцяли їх тут зачекати.
— Тьху, і що я казав? — гаркнув розбійник своїм посіпакам. — Я ж казав Шаркі: нічого довіряти тим дрібним дурням. Треба було послати когось із наших хлопців.
— Даруйте, а що би від того змінилося? — зауважив Мері. — Ми в цій країні не звикли до бандитів, але знаємо, як з ними поводитися.
— Бандитів, кажеш? — сказав тоді чоловік. — То он як ти заговорив, га? Ану проси вибачення, бо інакше ми тебе до цього змусимо. Ви, малюки, стаєте надто зухвалими. Не дуже покладайтеся на добре серце Начальства. Бо вже прийшов Шаркі, й Начальство робитиме все, що Шаркі накаже.
— І що ж він накаже? — спокійно запитав Фродо.
— Цій країні потрібно прокинутися, їй потрібно дотримуватися Правил, — сказав розбійник, — і Шаркі збирається це зробити, і буде жорстоким, якщо ви його змусите до цього. Вам потрібне велике Начальство. І ви його отримаєте ще до кінця року, якщо хтось бодай щось устругне. Тоді вас раз і назавжди навчать, як треба жити, мізерний щурячий народцю.
— Звичайно. Я радий був довідатися про ваші плани, — відказав Фродо. — І тепер піду погукаю пана Лото, бо, можливо, і йому буде цікаво про них дізнатися.
Розбійник засміявся.
— Лото! Він усе прекрасно знає. Не хвилюйся. Він зробить усе, що накаже Шаркі. Бо, якщо начальство завдає клопоту, його можна змінити, хіба ні? А якщо мізерний народ пхатиметься туди, куди не слід, то ми зможемо вберегти його від бешкетів. Допетрав?
— Так, допетрав, — відповів Фродо. — Все, крім одного. Мені здається, що ви тут відстали від часу та від новин. Відколи ви пішли з півдня, багато змінилося. Ваша пора і пора інших злочинців закінчилася. Темна Вежа впала, в Ґондорі тепер є Король. Ісенґард зруйновано, а твій дорогоцінний господар старцює тепер у нетрях.
Чоловік вирячився на нього і зареготав.
— Старцює у нетрях! — передражнив він. — Ой, та невже? Дзявкай, дзявкай, мій маленький крикливий пустодзвоне! Але твоє гавкотіння не вижене мене з цієї ласої маленької країни, де ви й так надто довго жирували. А, — він клацнув пальцями перед носом у Фродо, — королівські посланці! Так я їх! Коли побачу бодай одного, то, може, і зверну на нього увагу.
Піпінові цього було вже занадто. Думки його полинули назад, до Кормалленської луки, а тут якийсь косоокий негідник називає Персненосця «маленьким крикливим пустодзвоном»! Тож Піпін скинув плаща, і меч його засяяв, вихопившись із піхов, а срібно-чорний стрій Ґондору замерехтів, коли гобіт рушив уперед.
— Я посланець Короля, — мовив він. — Ти розмовляєш із другом Короля, вельми славним у всіх західних землях. Ти розбійник і дурень. Стань навколішки на дорозі й проси прощення, або ж я проштрикну тебе цим убивцею троля!
Меч виблискував у промінні спадного сонця. А Мері та Сем і собі вихопили мечі та під’їхали вперед, аби підтримати Піпіна. Проте Фродо навіть не поворухнувся. Та розбійники відступили. Залякувати селян у Брі, тримати в покорі збентежених гобітів — така була їхня робота. А безстрашні гобіти з блискучими мечами та рішучими обличчями стали для них неабияким сюрпризом. До того ж у голосах цих новоприбулих дзвеніли нотки, яких вони ніколи раніше не чули. Розбійники аж похололи від страху.
— Геть! — наказав їм Мері. — Бо якщо ви ще раз потривожите це село, то дуже пошкодуєте.
Троє гобітів наступали далі, тож розбійники розвернулись і кинулися навтьоки, помчавши вгору Дорогою до Гобітова: але, біжачи, вони сурмили в ріжки.
— Ну, ми повернулися майже вчасно, — зауважив Мері.
— Ага, майже вчасно. Проте запізно принаймні для того, щоб урятувати Лото, — сказав Фродо. — Жалюгідний дурень, однак мені його шкода.
— Урятувати Лото? Це ще як? — перепитав Піпін.
— Можливо, ти хотів сказати: знищити його?
— Здається, Піпіне, ти не цілком розумієш, що саме тут відбувається, — сказав Фродо. — Лото ніколи не хотів, аби все сталося так, як сталося. Він був нещасним дурнем і нарешті втрапив у власну пастку. Розбійники взяли гору, вони грабують, відбирають і залякують, керують усім, як їм заманеться, чи нищать усе, прикриваючись його ім’ям. Або вже і не прикриваючись. Гадаю, він тепер у Торбиному Куті ніхто інший, як в’язень, і дуже наляканий. Ми таки мусимо спробувати врятувати його.
— Щось я геть заплутався! — відказав Піпін. — Це — найменш очікуване з усіх можливих завершень нашої подорожі: я змушений битися з грабіжниками-напіворками в самому серці Ширу, щоб урятувати Лото Прищика!
— Битися? — перепитав Фродо. — Що ж, гадаю, може дійти і до цього. Та запам’ятай: тут не повинно скоїтися гобітовбивство, навіть якщо йдеться про гобітів, котрі переметнулися на чужий бік. Тобто по-справжньому переметнулись, а не просто слухаються наказів розбійників, боячись їх. Жоден гобіт у Ширі ніколи не вбив іншого навмисно, тож цього не буде і зараз. Краще взагалі нікого не вбивати, якщо нам пощастить. Стримуйте свої пориви та руки до останнього можливого моменту!
— Якщо цих розбійників багато, — сказав Мері, — то бійка, безперечно, буде. Ти не врятуєш Лото чи Шир тільки своїм приголомшеним сумним виглядом, любий мій Фродо.
— Ні, — додав Піпін, — удруге ми вже їх так легко не налякаємо. Цих ми захопили зненацька. Та, коли вони зберуться разом і їх побільшає, вони стануть значно сміливіші. Нам треба подумати про сховок на цю ніч. Зрештою, нас лише четверо, хоча ми й озброєні.
— У мене є ідея, — озвався Сем. — Ходімо до старого Тома Домосела на Південній Вулиці! Він завжди був хоробрим гобітом. І в нього є багато хлопчисьок, із котрими я приятелював.