Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 73)
І Мері побіг кудись віддавати накази. Фермер Домосіл очистив вулицю, порозганявши всіх по домівках, окрім кількох літніх гобітів, котрі мали сяку-таку зброю. Довго їм чекати не довелося. Вже незабаром почулися гучні голоси та гупання важких ніг. Й ось увесь розбійницький набрід з’явився на дорозі. Побачивши загороду, розреготалися. Вони не могли навіть уявити собі, що в цій маленькій країні хтось наважиться повстати супроти двадцятьох людей.
Гобіти відчинили загороду й відступили.
— Дякуємо! — пирснули служаки. — А тепер біжіть-но додому, до ліжок, доки вас не відшмагали.
І подалися вулицею, горлаючи:
— Гасіть вогні! Розлазьтеся по норах і не витикайтеся звідти! Або ми заберемо п’ятдесят гобітів до буцегарень на цілий рік. Розлазьтеся! Начальнику вривається терпець.
Утім, ніхто не зважав на їхні накази: щойно розбійники пройшли, гобіти тихцем зачинили загороду і рушили слідом за ними. Коли ж ці служаки дісталися до багаття, там стояв лише фермер Домосіл і грів руки.
— Хто ти, і що це ти робиш? — запитав ватажок розбійників.
Фермер Домосіл повільно глянув на нього і відповів:
— Я збирався запитати те саме в тебе. Це — не твоя земля, і ти тут небажаний гість.
— А ти — бажаний, — гаркнув ватажок. — Ти нам потрібен. Узяти його, хлопці! Буцегарня за ним плаче, та спершу змусьте його замовкнути!
Розбійники зробили крок уперед і завмерли як укопані, бо довкола них здійнялося ревище голосів і до них, нарешті, дійшло, що фермер Домосіл тут аж ніяк не один. Їх оточили. У темряві на краю світла від багаття колом стояли гобіти, виринувши просто з мороку. Їх було не менше як сотня, й усі тримали напоготові сяку-таку зброю.
Вперед виступив Мері.
— Ми вже зустрічалися, — звернувся він до ватажка, — і я застерігав тебе не потикатися сюди вдруге. Повторюю своє застереження: ти стоїш на світлі, й у тебе ціляться лучники. Якщо зачепиш бодай пальцем цього фермера, то помреш на місці. Складіть усю вашу зброю на землю!
Ватажок роззирнувся. Він потрапив у пастку, але не злякався, бо мав біля себе двадцятеро друзяк. Бідака надто погано знав гобітів, аби усвідомлювати всю небезпеку. Тож нерозважно вирішив битися, вважаючи, що прорватися буде легко!
— Атакуйте, хлопці! — крикнув він. — Всипте їм добряче!
Затиснувши в лівиці довгого ножа, з палицею в правиці ватажок кинувся на лави гобітів, намагаючись прокласти собі шлях назад до Гобітова. Він вирішив завдати потужного удару саме Мері, який стояв з його боку. Але в цю ж мить упав мертвий, пронизаний чотирма стрілами.
Цього вистачило для решти. Вони здалися. Їх роззброїли, зв’язали разом і відвели до порожньої халупи, яку вони самі й збудували, а вже там кожному міцно скрутили руки та ноги й замкнули під вартою. Мертвого ватажка відтягнули геть і поховали.
— Щось аж надто легко це в нас вийшло, хіба ні? — запитав Домосіл. — Я ж казав, що ми зможемо їх здолати. Потрібен був тільки клич. Ти прийшов дуже вчасно, пане Мері.
— Але в нас іще повно роботи, — відказав Мері.
— Якщо ти правильно порахував, то ми не впоралися навіть із третиною тих голодранців. Але вже темно. Думаю, наступний удар почекає до ранку. Тоді ми навідаємося до Боса.
— Чому не вже? — запитав Сем. — Адже зараз тільки трохи по шостій. А я хочу побачити свого старого. Не знаєш, що з ним, пане Домоселе?
— Йому не вельми добре, але й не вельми погано, Семе, — відказав фермер. — Торбинівський Узвіз розкопали, і це завдало йому дошкульного удару. Тепер він в одному з тих нових домів, що їх збудували служаки Боса, ще коли робили бодай щось, окрім підпалів і грабунку: десь за півтори версти вище від Поріччя. Твій старий заходить до мене, щойно випадає така нагода, і, здається, його годують ліпше, ніж декого з інших горопах. Звісно, все це — проти
— Дуже тобі дякую, пане Домоселе, я ніколи цього не забуду, — мовив Сем. — Але я таки хочу його побачити. Той Начальник і Шаркі, якщо вірити тому, що про них розповідають, можуть іще до ранку щось утнути.
— Гаразд, Семе, — сказав Домосіл. — Візьми собі одного чи двох молодців, і підіть та приведіть його до мого дому. Вам не треба проходити поблизу старого села Гобітова за Річкою. Мій Веселун знає дорогу.
Сем пішов. А Мері організував на ніч варту довкола села та сторожу біля загород. Потому він і Фродо пішли до фермера Домосела. Вони сиділи з родиною в теплій кухні, й Домосели поставили кілька ввічливих запитань щодо їхніх мандрів, однак ледве чи слухали відповіді: їх більше цікавили події в Ширі.
— Усе почалося з Прищика, як ми його називаємо, — сказав фермер Домосіл, — і почалося чи не відразу після того, як ти поїхав, пане Фродо. Він мав кумедні думки, той Прищик. Здавалося, він хотів усе привласнити, а потім ще й командувати іншими. І невдовзі з’ясувалося, що він уже має стільки всього, скільки йому було явно забагато, а він постійно гріб усе більше й більше, хоча звідки брав на те гроші, було таємницею: млини, молотарні та заїзди, садиби та листкові плантації. Гадаю, він придбав млин Пісковика ще до того, як переїхав у Торбин Кут... Звісно, все це почалося з величезних маєтків у Південній Чверті, які залишив Лото у спадок його батько, а ще він начебто тихцем продавав кудись дуже багато найкращого люлькового зілля — два чи й три роки поспіль. Але наприкінці минулого року Прищик почав вивозити зі Ширу безліч речей, а не тільки листок. Ми вже потроху злидарювали, до того ж насувалася зима. Мешканці були злі, та Прищик знав, як їм відповісти. Сюди припхалося багато людей, здебільшого розбійників, із великими возами: одні, щоб відвезти наше добро на південь, а інші — щоб тут осісти. Згодом прийшли ще люди. І доки ми второпали, в яку халепу втрапили, їх уже надто розвелося і тут, і там, і по цілому Ширу: вони валили дерева, копали та будували собі хижі й будинки — такі, які були до смаку їм. Спершу Прищик платив за відібране майно та відшкодовував збитки, проте невдовзі розбійники почали керувати всім самі й брати все, що заманеться... Тоді ми мали трохи клопоту, проте, певно, ще мало. Старий голова Віл подався до Торбиного Кута, щоби висловити своє невдоволення, але так і не повернувся звідти. Розбійники впіймали його і замкнули в норі у Міхоритові — він і досі там. А згодом — це було незабаром після Нового року, — тому що голови вже не було, Прищик проголосив себе Босом ширифів, себто просто Босом, і почав чинити все, що лише хотів, а той, хто ставав «зухвалим», як вони це називають, повторював долю Біла. Тож наше життя дедалі гіршало. Зілля для нас уже не було — тільки для служак, вони позачиняли всі заїзди, й усього, крім Правил, ставало щораз менше, хіба що мешканці встигали заховати якусь дрібку свого майна, перш ніж розбійники приходили збирати данину «задля справедливого розподілу». Це означало, що вони мали їжу, а ми — ні, за винятком тих скупих пайків, на які можна було розжитись у домах ширифів і які ледве чи можна було перетравити. Кепсько тут було. Та суцільна руїна почалася, відколи прийшов Шаркі.
— Хто такий той Шаркі? — запитав Мері. — Я чув, як один із розбійників згадував про нього.
— Здається, найбільший розбишака з їхнього кодла, — відповів Домосіл. — То було після збору минулорічного врожаю, можливо, наприкінці вересня — тоді ми вперше почули про нього. Ми ніколи його не бачили, та він десь у Торбиному Куті, й зараз, гадаю, саме він є справжнім Босом. Усі розбійники виконують те, що він наказує, а він переважно велить лише грабувати, палити і нищити, а тепер-от дійшло й до вбивства. І ніхто вже навіть не називає це поганим. Вони зрізають дерева і покидають їх гнити, руйнують оселі й нічого не будують натомість... Візьмімо хоча б і млин Пісковика. Прищик зніс його майже відразу після того, як переселився до Торбиного Кута. Потім привів набрід брудних людців, аби збудувати більший млин і вщерть напхати його колесами та чужоземними механізмами. Це тішило тільки того дурня Теда, та він працює на служак і чистить колеса, замість того щоб, як і його батько колись, бути справжнім мірошником і самому собі паном. Прищикові залежало на тому, щоб молоти якнайбільше та якнайшвидше, — так він принаймні казав. Він спорудив й інші млини на кшталт оцього. Проте, щоби молоти, спершу треба мати, що молоти, а для нових млинів роботи було не більше, ніж для старих. Однак, відколи з’явився Шаркі, млини взагалі перестали молоти зерно. Вони постійно гудуть і бухають димом та смородом, і в Гобітові тепер неспокійно навіть уночі. А ще вони зумисно виливають різний непотріб: ці млини забруднили всі низовини Річки, і їхні гидотні стоки вже підбираються до Брендівинної. Якщо хтось хоче перетворити Шир на пустелю, то він просувається у правильному напрямку. Не думаю, що за всім цим стоїть отой бевзь Прищик. Це — Шаркі, я цілком певен.
— Це правда! — втрутився Юний Том. — У Прищика навіть забрали його стару мамку, Лобелію, а він же так її любив, як нікого у світі. Дехто зі старожилів Гобітова, подейкують, бачив це. Вона йшла вулицею зі своєю старою парасолькою. А назустріч їй сунуло кілька розбійників із великим возом. «Куди це ви вибралися?» — запитала вона. «До Торбиного Кута», — відповіли ті. «Навіщо?» — знову запитала вона. «Щоб спорудити кілька хиж для Шаркі», — відповіли ті. «А хто вам до зволив?» — запитала вона. «Шаркі, — відказали ті. — Тому забирайся з дороги, стара шкапо!» «Я вам покажу Шаркі! Ах, ви бридкі злодійкуваті розбійники!» — закричала вона, схопила парасолю і замахнулася просто на їхнього ватажка, вдвічі більшого за неї... Тож її й за брали. Поволокли до буцегарні, і це в її літа! Вони за брали й інших, за котрими ми сумуємо значно дужче. Але того, що стара Лобелія показала крутіший норов, аніж більшість із нас, ніхто не заперечить.