Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 72)
— Ні! — відказав Мері. — Нічого думати про
— Діяти? Як? — запитав Піпін.
— Підняти Шир! — відповів Мері. — Зараз! Збудити цілий народ! Вони ненавидять усе це, ти ж бачиш: усі, крім хіба одного-двох негідників і жменьки дурнів, котрі хочуть бути важливими, проте геть не розуміють, що тут відбувається насправді. Ширським мешканцям так довго жилося затишно, що вони просто не знають, що робити. Потрібен лише сірник — і всі вони як один запалають. Служакам Боса про це відомо. Вони спробують розчавити нас і заглушити наш голос. У нас обмаль часу... Семе, можеш збігати до Домоселової садиби, якщо хочеш. Він головний у цій окрузі й найхоробріший. Ну ж бо! Я збираюся засурмити в роганський ріжок — нехай усі послухають музику, якої ніколи не чули раніше.
Вони поїхали назад до центру села. Там Сем повернув і помчав учвал вулицею, що вела на південь до Домоселів. Але не встиг він далеко від’їхати, як почув несподівано дзвінкий клич ріжка, що зірвався у небо. Клич той відлунив од далеких пагорба та полів і був такий переконливий, що Сем мало сам не розвернувся і не кинувся назад. А його поні став дибки і заіржав.
— Уперед, друже, вперед! — гукнув Сем. — Невдовзі ми повернемося.
Потім він почув, що Мері змінив тон сигналу, й угору вже полинув ріжковий клич Цапокраю, від якого забриніло повітря:
І позаду себе Сем уже чув гудіння голосів, гучний шум і гупання дверей, а попереду в мороці зблиснули вогні, загавкали пси, затупотіли прудкі ноги. Перш ніж він устиг дістатися до кінця вулиці, назустріч йому вже вибіг фермер Домосіл із трьома своїми хлопцями: юним Томом, Веселуном і Ніком. Вони мали сокири в руках і заступили йому дорогу.
— Ні, це не один із розбійників, — почув Сем фермерів голос. — Це гобіт, судячи з розмірів, але якось дивно одягнений. Агов! — гукнув він. — Хто ти, і що тут відбувається?
— Це Сем Грунич. Я повернувся.
Фермер Домосіл підійшов ближче і став розглядати його в сутінках.
— Отакої! — вигукнув він. — Голос у тебе той, та і обличчя не інакше, ніж було, Семе. Проте я проминув би тебе на вулиці через оце твоє вбрання. Здається, ти побував десь у чужинських землях. А ми боялися, що ти помер.
— Е, ні! — відказав Сем. — Ні я, ні пан Фродо. Він тут, і його друзі — теж. Оце й відбувається. Шир повстає. Ми збираємося витурити звідси цих розбійників разом із їхнім Босом. Починаємо негайно.
— Добре, ой добре! — вигукнув фермер Домосіл. — Отож, це нарешті почалось! У мене руки свербіли вже цілий рік, але приятелі не хотіли мені допомогти. А я ж мусив дбати про дружину і про Рузю. Для цих розбійників немає нічого святого. Ну, то ходімо, хлопці! Поріччя піднялося! Ми мусимо бути в осерді подій!
— А як же пані Домоселова та Рузя? — запитав Сем. — Їх небезпечно залишати вдома самих.
— З ними мій Нібс. Але якщо маєш настрій, то можеш піти і допомогти йому, — вишкірившись, сказам фермер Домосіл.
А тоді він і його сини побігли до села.
Сем поспішив до будинку. З широкого подвір’я сходи вели до великих округлих дверей, біля яких стояли пані Домоселова та Рузя, а перед ними — Нібс із вилами в руках.
— Це я! — закричав Сем, під’їжджаючи ближче. — Сем Грунич! Не намагайся мене проштрикнути, Нібсе. На мені все одно кольчуга.
І Сем зіскочив із поні та піднявся східцями. Троє гобітів лиш мовчки вирячилися на нього.
— Доброго вечора, пані Домоселова! — привітався він. — Привіт, Рузю!
— Привіт, Семе! — відказала Рузя. — Де ти був? Подейкували, що ти помер, але я чекала на тебе ще з весни. Ти не квапився, чи не так?
— Напевно, ні, — відповів Сем приголомшено. — Та отепер поспішаю. Ми оточуємо розбійників, і я мушу повертатися до пана Фродо. Проте я подумав, що повинен поглянути, як ведеться пані Домоселовій і тобі, Рузю.
— Нам ведеться добре, дякую, — відказала пані Домоселова. — Чи то пак велося би, якби не ці злодійкуваті розбійники.
— Ну, тоді йди собі! — сказала Рузя. — Якщо ти цілий цей час піклувався про пана Фродо, то як же тобі кидати його тепер, коли довкола стільки небезпек?
Цього Семові було вже занадто. Щоби відповісти Рузі, треба було говорити цілий тиждень поспіль чи, навпаки, мовчати. Тож він розвернувся і скочив на поні. Та щойно від’їхав, Рузя збігла східцями вниз.
— Ти гарно виглядаєш, Семе, — сказала вона. — Їдь-бо! Та будь обережний і повертайся просто сюди, як тільки владнаєш усе з розбійниками!
Приїхавши до друзів, Сем виявив, що повстало вже ціле село. Крім багатьох молодиків, тут зібралося понад сотню відважних гобітів зі сокирами та важкими молотами, з довгими ножами і чималими палицями, а у кількох були навіть мисливські луки. Ще більше селян надходило з віддалених садиб.
Дехто з мешканців розпалив велике багаття — просто щоб оживити все довкола, а також тому, що Бос забороняв навіть це. Насувалася ніч, вогонь горів дедалі яскравіше. Інші мешканці, за наказами Мері, встановлювали на дорогах загороди в усіх кінцях села. Коли ширифи прибули до нижньої брами, то оторопіли: проте, придивившись, що тут діється, більшість із них скинула свої пера та приєдналася до повстанців. Інші крадькома вшилися.
Сем застав Фродо та своїх друзів коло багаття за розмовою зі старим Томом Домоселом, а багато порічнянців з’юрмилося поблизу і приглядалося до них.
— Ну, який буде наш наступний хід? — запитав фермер Домосіл.
— Наразі не можу сказати, — відповів Фродо, — мені потрібно більше відомостей. Скільки загалом тих розбійників?
— Важко визначити, — відказав Домосіл. — Вони крутяться всюди, то приходять, то відходять. Іноді в хижах угорі на шляху до Гобітова їх буває з п’ятдесят, але вони розходяться звідти в усі кінці, щоб обкрадати нас — чи то пак «збирати крам», як вони це називають. Однак біля Начальства, як вони його кличуть, цих розбишак рідко буває менше, ніж двадцять. А він сидить у Торбиному Куті — чи сидів, бо вже давненько не показувався з нори. Його взагалі ніхто не бачив уже тиждень чи навіть і два, та служаки нікого туди і близько не підпускають.
— Але вони є не тільки в Гобітові? — запитав Піпін.
— На жаль, ні, — відказав Домосіл. — Чимало їх є і ген на півдні в Довгодолі та біля Сарн-Броду — так я чув; іще кільканадцять вештається в Лісовому Куті, а їхні хижі є також у Шляхостріччі. І не забуваймо про буцегарні, як вони їх називають: старі складські тунелі в Міхоритові, які розбійники перетворили на в’язниці для тих, хто повстає супроти них. Однак не думаю, що в Ширі їх набереться бодай три сотні разом узятих. Ми зможемо їх здолати, якщо діятимемо всі гуртом.
— А зброю вони мають? — запитав Мері.
— Батоги, ножі та палиці — цього досить для виконання їхньої брудної роботи. Принаймні це все, що вони наразі показували, — відказав Домосіл. — Але, мабуть, у них знайдеться й інша зброя, якщо дійде до бійки. Дехто має луки — це точно. Бо вони підстрелили одного-двох наших гобітів.
— От тобі й на, Фродо! — сказав Мері. — Я знав, що нам доведеться битися. Ну, що ж, убивати почали вони.
— Не зовсім так, — поправив його Домосіл. — Стріляли вони не перші. Стрілянину розпочали Туки. Розумієш, твій батько, пане Переґріне, — він від самого початку не мирився з Лото: казав, якщо комусь заманулося побавитись у проводиря в такі часи, то на це радше має право Ватаг Ширу, а не якийсь вискочка. І, коли Лото вирядив до нього своїх служак, Тук не змінив своєї думки. Тукам узагалі пощастило: вони мають глибокі нори в Зелених Пагорбах, Великі Сміали й усе таке, тож розбійники не годні до них дістатись, а Туки не пускають розбійників на свою землю. Якщо ті таки пролазять, то Туки полюють на них. Трьох пристрелили за шпигунство та грабіж. Після того розбійники стали жорстокіші. Й дуже пильно наглядають за Тукокраєм. Тепер ніхто не заходить туди і не виходить звідти.
— Молодці Туки! — скрикнув Піпін. — Але зараз дехто таки пробереться туди. Я — до Сміалів. Хто зі мною до Туківців?
І Піпін поїхав геть із півдюжиною молодиків на поні.
— Невдовзі побачимося! — гукнув він. — Туди тільки двадцять одна верста чи десь так, якщо через поля. Уранці я приведу сюди цілу армію Туків.
А Мері заграв ріжковий клич їм услід, коли гобіти вже зникали в дедалі темнішій ночі.
— Та все одно, — сказав Фродо тим, хто стояв поблизу, — краще обійтися без кровопролиття, і це стосується навіть розбійників. Хіба що в разі нагальної потреби, щоби не дозволити їм скривдити гобітів.
— Гаразд! — погодився Мері. — Проте зараз, гадаю, на нас щомиті може напасти банда розбійників із Гобітова. І вони не будуть просто собі плескати язиками. Ми поводитимемося стримано, проте повинні підготуватися до найгіршого. І я маю план.
— Дуже добре, — сказав Фродо. — Тож і влаштуй усе.
Тієї миті до них прибігли гобіти, котрих вислали в напрямку Гобітова.
— Розбійники йдуть! — закричали вони. — Двадцятеро чи й більше. А двоє подалися через наш край на захід.
— Тобто до Шляхостріччя, — зазначив Домосіл, — аби покликати підмогу. Що ж, туди й звідти — це десь двадцять три версти. Поки що нам не варто хвилюватися.