Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 70)

— Та ну вас! — озвався Піпін, позіхнувши. — Усе це занадто стомливо для мене вночі. Ми маємо їжу в торбах. Просто дайте нам кімнату, де можна прилягти. І в ній буде ліпше, ніж у багатьох місцях, які я бачив.

Але гобіти біля брами все одно почувалися незручно — вочевидь, вони так чи так порушували якісь правила. Втім суперечити таким владним мандрівникам при повному озброєнні, двоє з котрих були навдивовижу великі та дужі на вигляд, ніхто не наважувався. Тож Фродо наказав, аби браму знову замкнули. Поки довкола вешталися розбійники, виставляти сторожу було й справді розважливим рішенням. Потому четверо супутників подалися до гобітської вартівні й розташувалися там якомога зручніше. Місце те було порожнє та огидне, з поганеньким каміном, у якому не можна було розпалити порядного вогню. У верхніх кімнатах стояли маленькі ряди твердих ліжок, а на кожній стіні висіли табличка і список Правил. Піпін одразу позривав їх. Пива тут не було, їжі — обмаль, але, доклавши ту, яку принесли мандрівники, всі гобіти влаштували непогану учту, а Піпін порушив 4-те Правило, кинувши у вогонь завтрашній оберемок хмизу.

— Ну, а як щодо того, щоби перекурити, доки ви розповідатимете нам, що відбувається в Ширі? — запитав він.

— Зараз у нас немає люлькового зілля, — відповів Гоб, — а якщо і є, то тільки для служак Боса. Усі наші запаси, здається, вичерпано. Та ми чули, що цілі вози, навантажені зіллям, котилися старою дорогою з Південної Чверті кудись через Сарн-Брід. То було наприкінці минулого року — після того, як вас тут не стало. Проте все це робилось і раніше, тільки нишком і потроху. Той Лото...

— Ану заткайся, Гобе Сіннику! — скрикнуло кілька інших гобітів. — Ти знаєш, що нам заборонено провадити такі розмови. Бос дізнається — й усім нам добряче перепаде.

— Він би ні про що не дізнався, якби дехто з вас не шпигував, — запально відрізав Гоб.

— Гаразд, гаразд! — утрутився Сем. — Годі. Нічого не хочу чути. Ніхто нас не привітав, немає пива, немає курива, зате є безліч правил і орківські балачки натомість. Я сподівався тут відпочити, а тепер бачу, що в нас знову повно роботи і клопотів. Тож поспімо і забудьмо їх до ранку!

Новий ширський Бос, очевидячки, вмів дізнаватися новини. Від Мосту до Торбиного Кута було добрих шістдесят верст, але хтось таки здолав їх, причому вельми швидко. Так Фродо та його друзів невдовзі було викрито.

Вони ні про що достеменно між собою не домовлялися, та все одно кожен подумав, що спершу слід податися до Струмкової Улоговини і трохи відпочити. Проте, побачивши, що діється в них на батьківщині, мандрівники вирішили йти просто до Гобітова. Тож наступного дня четверо друзів вийшли на Дорогу і неквапно почимчикували вперед. Вітер ущух, але небо було сіре. Земля здавалася дуже сумною і занедбаною; ну, зрештою, було вже перше листопада — настала пізня осінь. Але довкола було незвично багато пожеж, дим здіймався з різних куточків краю. Велика димова хмара вгорі линула в напрямку Лісового Кута.

Коли запав вечір, подорожні наблизилися до Жаболотина — села, що примістилося просто на Дорозі за тридцять три версти від Мосту. Там вони хотіли перебути ніч: у Жаболотині був гарний заїзд — «Плавуча колода». Підійшовши до східного краю села, гобіти наштовхнулися на загороду з великою табличкою з написом: «ШЛЯХУ НЕМАЄ», — а за нею стояла чимала компанія ширифів із палицями у руках та пір’їнами в капелюхах. Цей загін мав одночасно поважний і дуже наляканий вигляд.

— До чого все це? — запитав Фродо, відчуваючи, що от-от засміється.

— До того, до чого треба, пане Торбине, — відказав очільник ширифів, гобіт із двома перами в капелюсі. — Вас заарештовано за Незаконний Перетин Брами, за Зривання Правил, за Напад на Прибрамну Сторожу, за Порушення Кордонів, за Спання в Ширських Оселях без Дозволу, за Об’їдання Вартових.

— А ще за що? — запитав Фродо.

— Для початку досить і цього, — кинув у відповідь ватажок ширифів.

— Я можу додати ще кілька злочинів, якщо вам цікаво, — озвався тоді Сем. — За обзивання вашого Боса, за бажання натовкти його припухлу пику, за думку про те, що ви, ширифи, дуже схожі на блазнів.

— Ну, все, пане, цитьте. Бос наказав, аби ви йшли мовчки. Ми маємо відвести вас до Поріччя, а тоді передати слугам Боса; і коли він розгляне вашу справу, тоді й побалакаєте собі. Проте, якщо ви не хочете сидіти в буцегарні довше, ніж належить, я би на вашому місці притримав язика.

Та за мить ширифи вже не знали, куди себе подіти, бо Фродо та його супутники зайшлися голосним реготом.

— Не будь дурилом! — сказав Фродо. — Я піду туди, куди схочу і коли вважатиму за потрібне. Наразі я збираюсь у справах до Торбиного Кута, але, якщо ви хочете піти зі мною, що ж, ласкаво прошу.

— Гаразд, пане Торбине, — відказав очільник, відштовхуючи загороду. — Та не забувай, що я тебе заарештував.

— Не забуду, — запевнив його Фродо. — Ніколи. Та можу тобі пробачити. Утім, сьогодні я не піду далі, тож буду тобі вельми вдячний, якщо ти зволиш провести мене до «Плавучої колоди».

— Я не можу цього зробити, пане Торбине. Заїзд зачинено. Зате на дальньому краю села є дім ширифів. Я відведу тебе туди.

— Добре, — сказав Фродо. — Іди вперед, а ми рушимо слідом.

Коли Сем роздивився всіх ширифів із голови до п’ят, то помітив серед них одного знайомого.

— Агов, ходи-но сюди, Робіне Дрібноноре! — погукав він. — Хочу тобі дещо сказати.

Боягузливо зиркнувши на очільника, котрий здавався розгніваним, але не наважився втручатися, шириф Дрібнонір відстав од своїх і закрокував поряд зі Семом, який зіскочив зі свого поні.

— Послухай-но, друже Робіне! — сказав Сем. — Ти народився в Гобітові, тож тобі мало би стати клепки не лізти в усі ці справи з арештом пана Фродо. І цікаво знати, навіщо зачинили тутешній заїзд?

— Їх усіх тепер зачинено, — відповів Робін. — Бос ненавидить пиво. Принаймні так усе почалося. Та, гадаю, всеньке пиво просто випивають його служаки. А йому не подобається, коли мешканці кудись ходять, тому якщо вони хочуть чи їм потрібно кудись податися, то спершу вони мусять зайти в дім ширифів і пояснити, які в них справи і де.

— Тобі має бути соромно за те, що ти встряг у це безглуздя, — сказав Сем. — Ти завжди полюбляв сидіти в заїзді, а не валандатися надворі. Тож ти частенько зазирав досередини, навіть коли був при виконанні.

— Ох, Семе, хай би і далі так було... Та не суди мене надто суворо. Що я міг удіяти? Ти ж пам’ятаєш, чому я пішов у ширифи сім років тому, перш ніж усе це почалося? Ширифство — то була нагода гуляти цілим краєм, зустрічати різний народ, вивідувати новини та місця, де було добре пиво. Тепер усе інакше.

— Але ж ти можеш покинути роботу, перестати бути ширифом, якщо це вже не гідне діло, — зауважив Сем.

— Нам не дозволено, — відповів Робін.

— Якщо я ще бодай раз почую це «не дозволено», — відказав Сем, — то візьму і розізлюся.

— Не можу навіть висловити, як мені буде прикро це бачити, — стишивши голос, сказав Робін. — Якби ми розлютились усі разом, то змогли би щось удіяти... То все ті кляті служаки, Семе, служаки Боса. Він посилає їх усюди, і, якщо хтось із нас, із маленького народу, стає на захист своїх прав, вони відразу волочать його до буцегарні. Вони забрали старого Галушку, старого Віла Білостопа, нашого голову, і ще багатьох. А віднедавна стало ще гірше... Тепер вони б’ють тих, кого забирають.

— То навіщо ти виконуєш за них їхню роботу? — сердито запитав Сем. — Хто послав тебе до Жаболотина?

— Ніхто. Ми були тут, у великому домі ширифів. Ми — себто Перший Загін Східної Чверті. Кажуть, тепер у нашому краю сотні ширифів, але з цими новими правилами їх треба ще більше. Здебільшого ширифами стають проти волі, та не всі. Навіть у Ширі є такі, котрим подобається втручатись у чужі справи і багато пащекувати. Проте найгірше ось що: дехто з нас шпигує на користь Боса та його служак.

— Тю! То ось як ви довідалися про нас, еге ж?

— Авжеж. Нам не дозволено відсилати листів, але ці негідники використовують колишню Екстренну Вістову Службу й утримують спеціальних бігунів у різних точках Ширу. Один бігун минулої ночі прибув із Білоровів із «таємним посланням», а другий поніс його звідси далі. А сьогодні пополудні надійшла відповідь, у якій було сказано, що вас треба заарештувати й відвезти до Поріччя, а не просто до буцегарні. Вочевидь, Бос хоче негайно вас бачити.

— Він не буде таким запальним, коли пан Фродо з ним покінчить, — завершив розмову Сем.

Жаболотинський дім ширифів був такий самий незугарний, як і той, що біля Мосту. Він мав лише два поверхи, але такі самі вузькі вікна, і був збудований із гидкої тьмяної цегли, до того ж погано покладеної. Усередині було волого і безрадісно, а вечерю подали на довгому голому столі, якого не чистили вже, певно, кілька тижнів. Однак їжа й не заслуговувала кращої стільниці. Тож мандрівники радо покинули це місце. До Поріччя було приблизно двадцять сім верст, і вони вирушили туди о десятій годині ранку. Могли би рушити і раніше, проте їх потішало те, як зволікання надто очевидно дратувало очільника ширифів. Західний вітер змінився північним, похолодніло, зате ущух дощ.

Кавалькада, що вийшла з села, була доволі кумедною, хоча тих кілька мешканців, котрі наважилися поспостерігати за підйомом мандрівників, не були цілком певні, чи можна їм сміятися. Дванадцятеро ширифів мали бути конвоєм для «в’язнів», але Мері змусив їх крокувати попереду, тож Фродо та його друзі їхали слідом за своїми конвоїрами. Й Мері, Піпін і Сем спокійнісінько собі трюхикали, сміючись, балакаючи та співаючи, а ширифи тупцяли вперед, напускаючи на себе суворість і поважність. Однак Фродо був мовчазний і здавався дуже сумним та задуманим.