У мовах на кшталт вестрону, де схожі на наші ч, дж, ш приголосні[81] були часто вживаними, для їх позначення зазвичай послуговувалися III рядом; і тоді IV ряд використовували для передання на письмі стандартної к-серії (кальматема). У квеньї, якій, окрім кальматеми, були притаманні й палатальна (тьєльпетема), і лабіальна (квессетема) серії, палатальні звуки передавали Феаноровим діакритичним знаком, що означав «наступний й» (зазвичай це була підбуквена крапка), тоді як IV ряд застосовували на позначення кв-серії.
У межах цих узагальнених правил ужитку літер можна було також виокремити кілька основних співвідношень. Стандартні літери зі ступеня 1 застосовувано для позначення «проривних приголосних звуків»: т, п, к тощо. Подвоєння дуги вказувало на участь «голосу»: відтак якщо 1, 2, 3, 4 = т, п, ч, к (або т, п, к, кв), тоді 5, 6, 7, 8 = д, б, дж, ґ (або д, б, ґ, ґв). Підвищення основи вказувало на те, що приголосний перетворювався на «спірант»: отже, зважаючи на згадані вище характеристики ступеня, 1 ступінь 3 (9-12) = т, ф, ш, ч (або т, ф, кг, кгв/гв), а ступінь 4 (13-16) = д, в, ж, ґг (або б, б, ґг, ґгв/в).
Первісна Феанорова система також мала ступінь із подовженими основами, і подовження те можна було позначати або вгорі, або внизу. Такі основи вживали зазвичай на позначення придихових приголосних (наприклад, т+г, п+г, к+г), але за потреби вони могли репрезентувати й інші варіанти звуків. У тих мовах Третьої Епохи, які послуговувалися цим шрифтом, вони не були потрібні; та форми подовжених основ були вельми поширеними варіаціями (найвиразніше це помітно щодо ступеня 1) ступенів 3 і 4.
Ступінь 5 (17-20) зазвичай застосовували на позначення назальних приголосних: зокрема, 17 і 18 найчастіше позначали відповідно н та м. Згідно з означеним вище принципом, ступінь 6 повинен був передавати оглушені носові звуки; але тому що такі звуки (для прикладу їх можна прирівняти до валійського nh чи до давньоанглійського hn) у мовах, про які нам ідеться, траплялися дуже рідко, ступінь 6 (21-24) вживали на позначення найслабших, або «напівголосних», приголосних у кожній зі серій. Він складався з найменших і найпростіших форм первісних літер. Відтак 21 доволі часто вживали на позначення слабкого (невібрантного) р, що первісно був поширений у квеньї та в системі тієї мови вважався найслабшим приголосним серед тинкотем; 22 широко вживали на позначення в; коли III ряд використовували на позначення приголосних палатальної серії, то 23 зазвичай уживали на позначення й[82].Тому що деякі приголосні зі ступеня 4 мали тенденцію вимовлятися як слабкі та наближатися чи зливатися з відповідними приголосними ступеня 6 (як про це йшлося вище), багато з цих літер утратило свою чітку функцію в ельдарських мовах; і саме з них здебільшого походять ті літери, які згодом почали вживати на позначення голосних.
Заувага
Стандартне передання на письмі мови квенья відрізняється від описаного вище. Ступінь 2 застосовували для позначення нд, мб, нґ, нґв, і всі ці звуки були часто вживаними, адже б, ґ, ґв існували тільки в такому поєднанні, тоді як на позначення рд, лд вживали спеціальні літери 26, 28 (для позначення лв, а не лŷ багато мовців, особливо ельфів, уживало лб — на письмі це передавали з допомогою комбінації 27+6, бо поєднання лмб було неможливим). Подібно до цього ступінь 4 вживали на позначення надзвичайно поширених звукосполучень нт, мп, нк, нкв, адже в мові квенья не було д, ґг, ґгв, а на позначення в застосовували літеру 22. Дивись назви квенійських літер тут: ч. З, с. 661-664.
Додаткові літери. № 27 був універсальним знаком на позначення л. № 25 (за походженням — видозміна 21) позначав «повний» вібрантний р. №№ 26,28 були їхніми видозмінами. Їх досить часто вживали на позначення приглушених варіантів р (рг) і л (лг) відповідно. А от у квеньї їх використовували на позначення рд і лд. 29 відтворював с, а 31 (із подвійним завитком) — з у тих мовах, де цей звук був необхідним. Інвертовані форми, 31 і 32, хоча їх і могли вживати як окремі знаки, для зручності написання використовували тільки як варіації 29 і 31, тобто здебільшого їх писали разом із накладеним техтаром.
№ 33 за походженням був різновидом літери, що позначала іншу (слабшу) форму 11; у Третю Епоху його найчастіше використовували на позначення г. 34 вживали (якщо вживали взагалі) головно на позначення приглушеного варіанта в (гв). 35 і 36, якщо їх вживали на позначення приголосних, зазвичай передавали й та в відповідно.
Голосні звуки здебільшого передавали техтарами, які розташовували вгорі над приголосним. У таких мовах, як квенья, де більшість слів закінчувалася на голосний, техту ставили над попереднім приголосним; у мовах на кшталт синдарської, де більшість слів закінчувалася приголосним, її ставили над наступним приголосним. Якщо у слові не було приголосного в належній позиції, то техту ставили над «коротким носієм», що найчастіше мав вигляд безкрапкового і. Справжніх техтарів, які в різних мовах уживали як знаки на позначення голосних, безліч. Найбільш поширені, які зазвичай використовували для передання е, і, а, о, у (різноманітних), показано в наведених прикладах. Три крапки, що їх найчастіше використовували для позначення а у формальному письмі, у скорописах набували різних стилів, часто вживали щось на кшталт циркумфлекса[83]. Одна крапка й «акут» часто позначали і та е (втім, у певних видах письма вони ж позначали е та і). Завитки вживали для позначення о та у. У написі на Персні завиток, розімкнутий праворуч, передає у; на титульній сторінці він же позначає о, а завиток, розімкнутий ліворуч, — у. Перевагу надавали завитку, розімкнутому праворуч, а його вжиток залежав од потреб мови: у чорномові, наприклад, звук о був рідкісним.
Довгі голосні зазвичай позначали, розташовуючи техту на «довгому носії», який найчастіше мав вигляд безкрапкового j. Але довготу звука могла позначати і подвоєна техта. Рідше її передавали також із допомогою завитків чи подеколи й «акута». Дві крапки найчастіше вживали на позначення наступного й.
Напис на Західній брамі Морії є прикладом так званого «повного письма», де голосні звуки передано окремими літерами. У ньому показано всі літери, що їх уживали на позначення голосних у синдарській мові. Слід наголосити на вживанні № 30 для позначення голосного і, а також передання дифтонгів через техту для позначення наступного й понад голосною літерою. У цьому варіанті знаками для передання наступного в (потрібного для позначення звукосполучень ау, ав) були у-завиток чи його видозміна ~. Та дифтонги досить часто писали повністю, ніби у транскрипції. У такому разі довжину голосного позначали «акутом», який називали андайт — «довгий знак».
Як уже було зазначено, крім техтарів, були ще й інші знаки, покликані скоротити процес письма, і вони головно передавали найпоширеніші комбінації приголосних, що відкидало потребу писати їх повністю. Приміром, такт (знак, схожий на іспанську тильду) в позиції над приголосним часто вказував на те, що йому передують носові звуки того самого ряду (як у нт, мп чи нк); одначе той самий знак під приголосним здебільшого вказував на те, що цей приголосний довгий або подвоєний. Приєднаний до дуги гачок, спрямований униз, уживали на позначення наступного с, особливо в комбінаціях тс, нс, кс, яким надавали перевагу в мові квенья.
Звісно, про адекватний «вид письма» для відтворення української не може бути й мови. Проте певний фонетичний еквівалент можна було би розробити, ґрунтуючись на Феаноровій системі. Короткий приклад на титульній сторінці не є спробою унаочнити це. Він радше демонструє можливий результат творчого процесу когось із ґондорців, котрий вагався між значеннями літер, прийнятими в його «виді письма», і традиційним українським правописом. Легко помітити, що крапку внизу (один із методів позначення слабкого редукованого голосного) вжито тут для передання ненаголошеного і (в англомовному варіанті її ж використано у слові here на позначення німого кінцевого е; при переданні англомовних написів, the, of і of the виражається скороченнями: подовжені dh та v, а також літера з нижньою рискою).
Назви літер. У всіх видах письма кожна літера та кожен знак мали свої назви; та назви ці було допасовано до фонетичного вжитку (чи вони описували фонетичний узус) конкретного знака в кожному окремому виді письма. Проте часто, особливо під час опису літер в інших способах письма, виникала потреба дати літері назву саме як літері — зважаючи на її форму. З цією метою у квеньї зазвичай послуговувалися «повними назвами» літер, навіть якщо йшлося суто про їхній ужиток у самій квеньї. Кожна «повна назва» була словом, яке реально існувало в цій мові й містило потрібну літеру. По змозі вона повинна була передавати перший звук цього слова; якщо ж звук чи звукосполучення в такій позиції були неможливі, то вони мусили йти відразу за початковим голосним. Ось назви поданих у таблиці літер: 1) тинко — «метал», парма — «книжка», кальма — «світоч», квессе — «батько»; 2) андо — «брама», умбар — «доля», анґа — «залізо», анґве — «павутиння»; 3) шуле (суле) — «дух», формен — «північ», гарма — «скарб» (або ж ага — «лють»), гвесша — «легіт»; 4) анто — «рот», ампа — «гак», анка — «щелепи», унке — «порожнина»; 5) нумен — «захід», Мальта — «золото», нольдо (давніше — нґольдо) — один із родів нольдорів, нвальме (давніше — нґвальме) — «мýка»; 6) оре — «серце» (внутрішній розум), вала — «божественна сила», анна — «дарунок», вілья — «повітря», «небо» (давніше — в’їлья); ромен — «схід», арда — «простір», «територія», ламбе — «язик», альда — «дерево»; сильме — «зоряне світло», сильме нукверна (обернене с), аре — «сонячне світло» (або ессе — «ім’я»), аре нукверна; г’ярмен — «південь», гвеста синдаринва, янта — «міст», уре — «спека». Певні варіації згаданих назв виникли у зв’язку з тим, що існували й інші, раніші, назви, які побутували у квеньї до того, як вона зазнала змін у вимові Вигнанців. Зокрема, літера № 11 називалася гарма, коли передавала спірант х у всіх позиціях, але коли цей звук став приглушеним варіантом г[84] у початковій позиції (хоча залишився х у середній), щодо нього було вжито назву ага. Аре первісно була азе, проте, коли з злився із 21, цей знак почали використовувати на позначення дуже поширеного у квеньї сс і назвали його ессе. Гвеста синдаринва, або «сіроельфійське гв», названо так тому, що у квеньї 12-та літера позначала звукосполучення гв, а окремих знаків для передання хв і гв ця мова не потребувала. Найбільш знаними й уживаними були назви літер 17 — н, 33 — г’я, 25 — р, 10 — ф: нумен, г’ярмен, ромен, формен = «захід», «південь», «схід», «північ» (порівняй: синдарські дŷн чи аннŷн, гарад, рŷн чи амрŷн, фород). Ці літери вказували на напрямки: Зх., Пд., Сх., Пн. — навіть у тих мовах, які послуговувались іншою термінологією. У Західних землях їх називали саме в такому порядку, починаючи з і стоячи обличчям до заходу; г’ярмен та формен узагалі означали «територія ліворуч» і «територія праворуч» (протилежно до позначення такого розташування у багатьох людських мовах).
