Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 105)

Після Повалення Нуменору Елендил допровадив уцілілих ельфодрузів назад, на північно-західні береги Середзем’я. Там уже мешкало чимало людей, у тілі яких текла цілком або почасти нуменорська кров; але небагато з-поміж них пам’ятало ельфійську мову. Відтак усі стверджували, що дунедайнів од самого початку було значно менше, ніж людей нижчого роду, серед котрих жили та котрими правили ці могутні й мудрі володарі-довгожителі. У стосунках із іншими народами й у власних просторих королівствах вони послуговувалися спільною мовою, проте розвивали та збагачували її, запозичуючи слова з ельфійських мов.

У дні нуменорських королів такий ошляхетнений вестрон поширився цілим світом, його знали навіть їхні вороги; проте й дунедайни дедалі частіше розмовляли саме цією мовою. Тож у період Війни за Перстень ельфійську мову знала тільки дещиця мешканців Ґондору, й кількість їхня з дня на день зменшувалася. Знавці цих мов жили головно в Мінас-Тіріті й у сусідніх містах, а також на підпорядкованій території вельмож Дол-Амрота. Проте майже всі власні назви й топоніми у Ґондорі були ельфійськими за формою й значенням. Походження деяких огортала таємниця, але вони, без сумніву, дійшли з тих часів, коли кораблі нуменорців іще не підкорили Море: приміром, Умбар, Арнах і Ерех, а також назви гір Ейленах та Ріммон. Форлокґ теж належить до цього типу назв.

Більшість людей із північних околиць Західних Земель походила від едайнів Першої Епохи чи від споріднених із ними груп. Відтак мови їхні були близькі до а дунайської, а деякі зберегли подібність до спільної мови. Такими були й народи, які мешкали у верхніх долинах Андуїну, — беорнінґи та лісовики зі Західного Морок-лісу; і далі на північ і на схід — люди з Довгого Озера та з Долу. З теренів, які простяглися між Ірисовою Рікою та Візкаменем, походив народ, відомий як рогірими, Повелителі Коней. Вони розмовляли своєю предковічною мовою та, послуговуючись нею, дали нові назви майже всім місцям своєї нової країни; себе вони іменували еорлінґами, або Людьми з Вершницької Марки. Та володарі того народу добре знали спільну мову і говорили нею шляхетно — на кшталт своїх союзників у Ґондорі: бо вестрону в Ґондорі, звідки, власне, він і поширився, все ще був притаманний вишуканий і старовинний стиль.

Цілком відмінною мовою послуговувалися дикуни з Лісу Друадан. Інакшою чи хіба що віддалено спорідненою з вестроном була й мова смурноземців. То були рештки тих народів, котрі в минулі епохи мешкали в долинах Білих Гір. Мерці зі Смурного Капища належали до них. Але в період Темноліття інші народи переселилися до південних долин Імлистих Гір; а вже звідти декотрі з них перебралися на пустельні землі аж до Курганних Пагорбів на півночі. Це і були родоначальники людей із Брі: проте відбулося це задовго до того, як вони стали підданцями Північного Королівства Арнору та перейняли вестрон. Тільки у Смурних Землях люди цього роду не покинули власної давньої мови та звичаїв — загадковий народ, що ворогував із дунедайнами і ненавидів рогіримів.

З їхніх мов у цій книзі фігурує одне-єдине слово форґойли — так вони називали рогіримів (кажуть, це означало «соломоголові»). Натомість рогірими називали терени цих людей і їхніх мешканців Смурними Землями і смурноземцями, бо представники тих народів були смагляві й темноволосі: зв’язку між складником дун (смурно) в цих назвах і сіроельфійським словом Дŷн — «захід» — немає.

Про гобітів

Гобіти зі Ширу та з Брі на той час, імовірно, перейняли спільну мову вже понад тисячу років тому. Проте вживали її по-своєму, вільно та недбало, хоч окремі, більше освічені за інших, усе ще вміли, коли випадала така оказія, застосувати переваги нормативного варіанту цієї мови.

Писемних згадок про мову, рідну саме для гобітів, немає. У прадавні дні вони, здається, завжди пристосовували до своїх потреб мови людей, біля чи серед котрих мешкали. Тож, потрапивши до Еріадору, гобіти швидко перейняли спільну мову і до того часу, коли вони оселились у Брі, вже почали потроху забувати ту, якою користувалися раніше. А раніше гобіти, найімовірніше, послуговувалися мовою людей із верхів’їв Андуїну, спорідненою з мовою рогіримів; утім, південні стури, схоже, до того, як перебралися на північ до Ширу, розмовляли мовою, спорідненою з мовою смурноземців[88].

Усі ці переміщення в часи Фродо все ще можна було відстежити за певними слідами, які гобіти залишили в місцевих словах і в назвах, чимало з яких дуже нагадували ті, що побутували в мовах Долу чи Рогану. Найбільш вартими уваги в цьому аспекті були назви днів, місяців і пір року; кілька слів такого самого штибу (як-от метом та сміал) і надалі перебували в загальному вжитку, та більшість збереглася тільки в топонімах Брі та Ширу. Імена самих гобітів теж показові в цьому сенсі й походили з далекого минулого.

Гобітами називали себе й усіх своїх родичів мешканці Ширу. Тим часом люди називали їх півмірками, а ельфи — періаннатами. Звідки взялося слово гобіт, не пригадує майже ніхто. Здається, проте, що первісно блідошкіри називали так власостопів і стурів, а ще то була спрощена форма слова, повний варіант якого найкраще зберігся в Рогані: гольбитла — «норорий».

Про інші раси

Енти. Найдавнішою расою, що продовжувала існувати у Третю Епоху, були онодрими, або ениди. Ентами їх називали мовою Рогану. Ельдари познайомилися з ними ще у прадавні часи, і саме завдяки ельдарам енти здобули якщо не власну мову, то принаймні прагнення говорити. Мовлення їхнє було не схоже на жодне інше: повільне, дзвінке, густе, з безліччю повторів, загалом — велемовне, сформоване такою багатогранністю звучання голосних і тонових відмінностей, що навіть ельдарські хранителі премудрості не наважувалися відтворити цю мову на письмі. Енти спілкувалися нею лише між собою, та потреби втаємничувати її не виникало: ніхто інший просто не міг її вивчити.

Самі ж енти прекрасно відчували різні мови, швидко їх вивчали та ніколи не забували. Проте вони надавали перевагу ельдарським мовам, а найбільше любили стародавню високоельфійську. Відтак дивні слова та назви, що їх гобіти задокументували як почуті з уст Деревобородого й інших ентів, насправді є або просто ельфійськими, або фрагментами ельфійського мовлення, нанизаними докупи на ентівський манір[89]. Декотрі з цих слів — квенійські, як-от Тауреліломеа-тумбалеморна Тумбалетауреа Ломеанор, що можна дослівно відтворити як «Лісобагатотінно-глибокодолиночорне Глибокодолинолісозаросле Похмуроземелля», — говорячи це, Деревобородий мав на увазі приблизно таке: «У глибоких видолинках лісу запала чорна тінь». А декотрі з цих слів — синдарські, як-от Фанґорн («борода дерева») чи Фімбретіль («тонкий бук»).

Орки та чорномова. Орк — саме цей варіант назви роганською мовою інші народи вживали щодо цих огидних істот. Синдарською вона звучала орх. Без сумніву, чорномовське слово урук споріднене зі словом орк, хоча перше зазвичай означувало тільки кремезних орків-солдатів, котрі в час, про який ідеться в нашій розповіді, виступили з Мордору й Ісенґарда. Орків нижчого рангу передовсім самі урук-гаї називали снага — «раб».

Уперше орків виплодила Темна Сила Півночі ще у Прадавні Часи. Переказують, що власної мови вони не мали, проте вибирали певні слова та фрази з інших мов і перекручували їх на свій розсуд; вони, однак, спромоглися створити лише вульгарні жаргони, яких ледве вистачало для того, щоби задовольнити їхні потреби, якщо не йшлося про прокльони та лайку. Ці істоти, сповнені злоби та ненависті навіть до собі подібних, швидко утворили стільки варварських діалектів, скільки було груп чи племінних поселень, відтак орківська мова мало допомагала при спілкуванні між різними племенами.

Отак і сталося, що у Третю Епоху роди орків спільну мову знаходили між собою з допомогою вестрону; а чимало їхніх давніших племен, як, приміром, ті, котрі й далі мешкали на Півночі та в Імлистих Горах, узагалі віддавна послуговувалися вестроном як рідною мовою, хоча спотворили його так, що він ледве чи й відрізнявся за огидністю від орківської. Зокрема, в цьому жаргоні слово тарк — «людина з Ґондору» — було скороченою формою від таркіл — квенійського слова, яке у вестроні позначало нащадка нуменорців; дивись тут: ч. З, с. 280.

Вважають, що чорномову винайшов Саурон за часів Темноліття і що він прагнув зробити її спільною для всіх тих, хто йому служив, але не досяг цього. Проте саме з чорномови походить чимало слів, які у Третю Епоху були дуже поширені серед орків (наприклад, ґгâш — «вогонь»), але після першої поразки Саурона стародавню форму цієї мови забули всі, крім назґŷлів. Коли ж Саурон постав знову, чорномова вдруге стала мовою Барад-дŷра та мордорських капітанів. Напис на Персні було виконано саме стародавньою чорномовою, тоді як прокляття мордорських орків у ч. 2, с. 65 подано більш сучасним її варіантом, яким розмовляли солдати Темної Вежі, над котрими капітаном був Ґрішнах. Шаркŷ тією мовою означало старець.

Тролі. Слово троль уживали як переклад синдарського тороґ. Попервах, у далекій сутіні Прадавніх Часів, то були тупі та незграбні істоти, чия мова мало відрізнялася від мови звірів. Але Саурон замислив використати їх і тому навчив тієї дрібки знань, яку вони могли осягнути, а їхньому благому розуму додав підлості. Відтак тролі, наскільки могли, опанували орківську мову; а в Західних землях кам’яні тролі розмовляли спрощеною спільною мовою.