З гобітськими іменами перекладач, наскільки те було можливо, чинив так само. Своїх доньок гобіти зазвичай іменували назвами квітів чи коштовностей. А хлопчикам узагалі давали імена, які не мали жодного значення в буденній мові: зрештою, такі імена мали і деякі жінки. Приклади цих імен — Більбо, Бунґо, Поло, Лото, Танта та ін. Між ними та відомими нам або ж поширеними у нас іменами може бути неуникна, проте випадкова подібність: як-от Ото, Ніна, Дроґо, Дора, Кора та ін. Ці імена збережено, хоча й українізовано їх зі змінами закінчень, бо в гобітських іменах закінчення а вважалося чоловічим, а о та е — жіночими.
У декотрих давніх родинах, особливо блідошкірів за походженням, як-от Туки та Виприни, було заведено давати дітям пишнозвучні імена. Тому що більшість із них узяті, здається, з тих легенд про минулі часи, які стосувались і людей, і гобітів, і чимало з цих імен, хоча й були беззмістовними для самих гобітів, дуже нагадували імена людей із Долини Андуїну, чи Долу, чи Марки, то перекладач перетворив їх на ті старовинні ймення, надавши їм франкського чи ґотського звучання — адже в такій формі ми досі вживаємо їх або натрапляємо на них в історичній літературі. У такий спосіб було зроблено спробу зберегти часто дуже кумедну невідповідність між іменами та прізвищами, яку й самі гобіти прекрасно усвідомлювали. Імена «класичного» походження перекладач використовував рідко, бо найближчим еквівалентом латини та греки для ширської говірки були ельфійські мови, а їх гобіти зрідка використовували для називання. Адже мало хто з них узагалі знав «мови королів», як вони їх називали.
Та імена цапокрайців відрізнялися від решти власних назв Ширу. Мешканці Мокви та їхні земляки обабіч Брендівинної були, як уже зазначалося, з багатьох поглядів дуже особливими. Без сумніву, саме з колишньої мови південних стурів перейшла до них у спадок більшість цих дуже дивних назв. Їх зазвичай залишено без змін, бо, хоча вони тепер здаються нам незвичними, й у ті дні вони були незвичними теж. Їх передано так, що за стилем — принаймні так може здатися — вони віддалено нагадують кельтські.
Тому що вцілілі пережитки давньої мови стурів і брійців чимось нагадували кельтські елементи в англійській культурі, перекладач подеколи імітував це. Відтак Брі, Архет і Хет-ліс створено за взірцем британського називання, і цей вибір ґрунтувався на сенсі слів: брі — «пагорб», хет — «ліс». Але з імен лишень одне змінено відповідно до цього принципу. Ім’я Меріадок обрано навмисне, щоби допасувати його до пестливого ймення цього персонажа — «Мері», тобто «радісний, веселий» вестронською, хоча насправді воно мало би бути «Калі» — скороченням цапокрайського імені Калімак, значення якого тепер годі з’ясувати.
У своїх перетвореннях перекладач не використовував імен гебрейського походження чи подібних до них. Жоден елемент гобітських назв не зіставний із цим елементом знайомих нам імен. Короткі ймення, як-от Сем, Том, Тім, Мет, були поширеними скороченнями суто гобітських імен на кшталт Томба, Тольма, Мата й інших. А от Сема та його батька Гема насправді звали Бан і Ран. Повні ж варіанти їхніх імен звучали ось як: Баназгр і Рануґад — первісно то були прізвиська, які означали «недоумкуватий, простакуватий» і «домар»; але, попри те, що ці слова вийшли зі щоденного вжитку, вони збереглися як традиційні ймення в деяких родинах. Тому тут і є спроба зберегти цю їхню властивість, вживаючи імена Семвайз і Гемфаст — осучаснені версії давніх імен Samwís і Hámfcest, які мають практично те саме значення.
Зайшовши аж так далеко в намаганнях осучаснити і зробити зрозумілими мову й імена гобітів, перекладач збагнув, що не може на цьому спинитися. Йому здалося, що людські мови, споріднені з вестроном, варто передавати наближеними до українських відповідниками. Відтак роганську мову було уподібнено до призабутої нами давньої говірки, бо вона була споріднена й із спільною мовою (віддалено), й із колишньою мовою північних гобітів (дуже близько), її можна порівняти з архаїчним вестроном. У кількох місцях «Червоної книги» зазначено, що коли гобіти чули роганську говірку, то вловлювали багато знайомих слів і відчували, що мова ця наближена до їхньої власної, тож було би нерозважно надавати задокументованим іменам і словам рогіримів цілком інакшого звучання.
У декількох випадках перекладач осучаснив форму та написання роганських топонімів, як-от Смурне Капище, Сніготоки; проте, наслідуючи гобітів, не робив цього за певною системою. Гобіти ж змінювали ці назви, якщо відчували в їхніх складниках подібність до відомих їм слів чи якщо ці назви нагадували топоніми Ширу; та багато чого вони залишали незмінним, як залишено й тут, як-от Едорас — «двори». Керуючись цією спонукою, перекладач осучаснив також і кілька власних імен, як-от Тіньогрив і Змієязикий[91].
Таке уподібнення дало змогу вигідно показати особливі локальні гобітські слова північного походження, їм надано такої форми, якої могли би набути й давні слова, якби вони дійшли до наших днів. Зокрема, слово метом мало би викликати в пам’яті давнє mathm, а гобітське слово kast («метати, кидати»), отже, демонструвати спорідненість із суто рогіримським відповідником kastu. Подібно smial (чи smile) — «нора» — є спорідненою формою для слів, похідних від smygel і добре унаочнює стосунок гобітського tran («критися») до рогіримського trahan («криївка»). Імена Смеаґол і Деаґол постали таким самим робом і є відповідниками імен Трагальд («той, що закопується, заривається») та Нагальд («потайний»), на які натрапляємо в північних говірках.
Ще північнішу мову Долу в цій книзі представлено лише іменами ґномів, котрі походили з того краю, а отже, послуговувалися мовою тамтешніх людей, прибираючи собі «зовнішні» імена тією мовою. Можна помітити, що в цій книзі, як і в «Гобіті», вживано форму ґноми, хоча словники кажуть нам, що правильно це слово пишеться гноми. Та ми вже не говоримо про ґномів так само часто, як говоримо про людей, а людські спогади виявилися не достатньо чіпкими для того, щоби втримати окреме слово для позначення раси, яку нині згадують хіба що в народних казках, де збереглася бодай тінь правди, чи щонайбільше в позбавлених будь-якого сенсу оповідках, де цих істот перетворено на об’єкт для насмішок. Однак у Третю Епоху де-не-де все ще можна було догледіти спалахи їхніх давніх характеру та сили, пригаслі хіба зовсім трохи; адже це — нащадки науґримів Прадавніх Часів, у чиїх серцях досі палає віковічний вогонь Ауле Коваля, жевріє попіл тривалого протиборства з ельфами та в чиїх руках досі живе неперевершене вміння працювати з каменем.
Щоби наголосити на цьому, перекладач і наважився вживати форму гноми, а ще, мабуть, аби хоч трохи відмежувати їх од безглуздих казочок пізніших часів. Похідне від цієї форми слово використано в назві Ґномівський Чертог, аби відтворити назву Морія спільною мовою: Фурунарґіан. Це слово означало «ґномівська копальня», проте було вже застарілим. Але «Морія» — слово ельфійське, до того ж дане без любові: адже ельдари, хоч і могли за потреби, під час запеклих війн із Темною Силою та його прислужниками, будувати собі підземні фортеці, проте ніколи не мешкали б у таких оселях із власної волі. Вони любили зелену землю та небесні світила, тож Морія їхньою мовою означає «Чорна Безодня». А от самі ґноми називали її — і принаймні цю назву не тримали в таємниці — Кгазад-дŷм, Дім Кгазадів: такою назвою ґноми величали свій народ, і такою вона була, відколи Ауле дав її тим, кого створив у глибинах часу.
Слово ельфи було вжито як переклад назв квенди, «ті, що говорять», — високоельфійська назва цілого їхнього роду, й ельдари — назва Трьох Родів, які пішли на пошуки Невмирущого Краю та добулися туди на початку Днів (за винятком синдарів). Давнє це слово було насправді єдиним можливим і водночас гарно пасувало до тих спогадів про цей народ, які збереглися серед людей, або ж до витворів людського розуму, що виявилися не такими вже й далекими від істини. Проте слово це «змаліло», і тепер для багатьох воно позначає собою щось гарненьке чи неповажне, настільки не схоже на квендів давнини, наскільки метелики не схожі на меткого сокола, попри те, що жоден із квендів ніколи не мав на тілі крил, адже то було би так само неприродно для них, як і для людей. То був високий і прекрасний народ, старші Діти світу, й ельдари поміж них були королями, котрим тепер не залишилося місця на землі: Народ Великої Мандрівки, Зоряний Народ. Ельфи були рославими, мали світлу шкіру та сірі очі, хоча волосся на їхніх головах було чорне, якщо не брати до уваги золоточолого дому Фінарфіна[92]; а в голосах їхніх уміщалося більше мелодій, аніж у всіх смертних голосах, які лунають зараз. Вони були відважні, проте історія тих, хто повернувся у вигнання на терени Середзем’я, печальна; і хоч у давно відшумілі дні їхні шляхи перетнулися зі шляхами Отців Людей, долі їхні не тотожні. Час правління ельфів давно минув, і нині вони мешкають поза колами світу й ніколи не повернуться.
Заувага щодо трьох назв:
«гобіт», «Грунич» та «Брендівинна»
Слово гобіт — авторський винахід. У вестроні, коли згадували про цей народ, якщо згадували взагалі, вживали слово банакіл — «півмірок». Але населення Ширу та Брі послуговувалося словом кудук, яке годі відшукати деінде. Меріадок, однак, засвідчує, що Король Рогану дійсно вживав слово кŷд-дŷкан — «той, що живе в норі». Тому що, як уже було зазначено, гобіти колись розмовляли близькоспорідненою з рогіримською мовою, й видається можливим, що слово кудук було спрощеною формою кŷд-дŷкан. Це останнє перекладач, із огляду на вже розтлумачені міркування, передав як гольбитла, а гобіт — слово, що цілком може слугувати спрощеною формою гольбитла, якби таке слово існувало в нашій стародавній мові.
