ii
Керти
Кертас Дерон первісно було призначено лише для передання звуків синдарської мови. Найстарішими кертами були №№ 1, 2, 5, 6; 8, 9, 12; 18, 19, 22; 29, 31; 35, 36; 39, 42, 46, 50; і керта, що варіювала між 13 і 15. Значення надавали літерам не систематично. №№ 39, 42, 46, 50 були голосними та залишилися ними в усіх подальших доопрацюваннях. №№ 13,15 вживали на позначення г або с, а 35, відповідно, позначав с або г. Цю тенденцію — вагання щодо надання літері значення с чи г — спостерігаємо й у пізніших комплектах шрифтів. У тих символах, які складалися з «основи» та «гілки», 1-31, якщо додавали ще одну (лишень одну) гілку, то її розміщували праворуч. Обернений варіант теж траплявся досить часто, проте не мав фонетичного значення.
Давні форми цього вдосконаленого та розширеного кертасу набули назви Анґертас Дерон, адже поправив і реорганізував старі керти, як вважають, Дерон. Однак головні нововведення: запровадження двох нових рядів 13-17 і 23-28 — найімовірніше, винайшли нольдори з Ереґіону, бо ці знаки вживали на позначення звуків, непритаманних синдарській мові.
У реорганізації Анґертасу вдається помітити кілька основних (вочевидь, натхненних Феаноровою системою) принципів: 1) додавання риски до гілки вказувало на участь голосу; 2) обернена керта вказувала на появу «спіранта»; 3) розміщення двох гілок обабіч основи вказувало на участь голосу та назальність. Принципів цих дотримувалися послідовно, з єдиним винятком. Синдарська (архаїчна) мова потребувала знака для передання спірантам (або носового в), а тому що цього найлегше було досягти, використавши обернений знак для м, то оберненому № 6 надали значення м, а от № 5 — значення гв.
№ 36, який, теоретично, означав з, вживали в синдарському чи квенійському правописах на позначення сс, — порівняй: Феаноровий 31. № 39 вживали на позначення і або й; 34 і 35 вживали на позначення с; а 38 — на позначення поширеної послідовності нд, хоча між ним і дентальними звуками не було очевидної формальної спорідненості.
У «Таблиці значень» ті символи, які розташовані ліворуч і розділені з допомогою знака, набувають значення давнішого Анґертасу. А ті, які розташовані праворуч, передають значення ґномівського Анґертас Морія[85]. Відомо, що ґноми Морії запровадили кілька несистематичних змін значень, а також кілька нових керт: 37, 40, 41, 53, 55, 56. Зміни у просторовому розташуванні літер переважно були зумовлені двома причинами: 1) зміною значень 34, 35, 54 відповідно до г, г’ (чистий або гортанний початок слова з голосного, що виник у кгуздульській мові) та с; 2) вихід із ужитку №№ 14, 16, які ґноми заміняли на 29 і 30. Також можна простежити послідовний ужиток 12 для р, винайдення 53 для н (і переплутування цього знака з № 22); вживання 17 для з, його узгодження з 54 у значенні с, послідовний ужиток 36 для довгого носового н і появу нової керти 37 для нґ. Нові символи 55, 56 за походженням були половинчастими формами № 46, і їх вживали на позначення голосних на кшталт подовженого а та короткого е, які були поширені у ґномівській мові й у вестроні. Слабкі та непомітні, вони часто редукувалися до простої риски без основи. Такий варіант Анґертас Морія репрезентують надмогильні написи.
Ґноми з Еребору послуговувалися подальшими видозмінами цієї системи, відомими як вид письма Еребору та наведеними у Книзі Мазарбула. Основними його рисами були: вживання 43 як з; 17 — як кс; винайдення двох нових керт, 57 і 58, для пс і тс. Вони відновили в ужитку 14,16 на позначення й, ж; проте вживали 29, 30 для ґ, ґг чи просто як варіанти 19, 21. Цих особливостей не показано в таблиці — за винятком специфічних ереборських керт 57, 58.
Додаток Е
I
Мови та народи у третю епоху
Мова, яку в цій історії передано українською, — це вестрон, або «спільна мова» Західних земель Середзем’я в період Третьої Епохи. Упродовж того часового проміжку вона стала рідною мовою практично для всіх народів, які вміли розмовляти (крім ельфів) і мешкали на теренах давніх королівств Арнору та Ґондору — себто вздовж усіх узбереж од Умбара й на північ до Затоки Форохель і вглиб континенту аж до Імлистих Гір та Ефель-Дуату. Вона побутувала також і на півночі, вгору за течією Андуїну, охопивши території на захід од Ріки та на схід од гір аж до Ірисових Луків.
У період Війни за Перстень наприкінці епохи ареал її поширення як природної мови не змінився, хоча значну частину Еріадору на той час уже було спустошено, а на берегах Андуїну між Ірисовою Рікою та Рауросом мешкало зовсім мало людей.
У Лісі Друадан в Анорієні все ще переховувалися нечисленні стародавні дикуни; а між пагорбів Смурних Земель можна було натрапити на рештки давнього народу — колишніх мешканців просторих теренів Ґондору. І ті, й інші незмінно послуговувалися власними мовами; тим часом на рівнинах Рогану в ту пору жив північний народ — рогірими, котрі прийшли на цю землю приблизно п’ять сотень років тому. Проте навіть ті народи, які не відступились од власних мов, для спілкування з іншими послуговувалися вестроном як другою мовою. Це стосувалося й ельфів, причому не лише тих, котрі мешкали в Арнорі та Ґондорі, але й усюди в долинах Андуїну та на схід, аж до дальніх меж Морок-лісу. Навіть серед дикунів і смурноземців, котрі уникали чужинців, траплялися такі, що розмовляли вестроном, хоч і неоковирно.
Про ельфів
Колись давно, у Прадавні Часи, ельфи розділилися на дві основні групи: Західні ельфи (ельдари) та Східні ельфи. До останньої належала більшість ельфійських мешканців Морок-лісу та Лорієну; однак їхніх мов у цій історії не відтворено, бо всі ельфійські назви та слова в ній ужито в ельдарській формі[86].
З ельдарських мов у цій книзі фігурують дві: високоельфійська, або квенья, та сіроельфійська, або синдарська. Високоельфійська — це стародавня мова Ельдамару, що розкинувся по той бік Моря, й перша відтворена на письмі. Вона перестала бути тією мовою, котру, як то кажуть, усмоктують із молоком матері, й перетворилася на щось на кшталт «ельфійської латини», бо не втратила свого значення як мова церемоній і сховище могутніх знань та пісень для Високих ельфів, котрі пішли у вигнання, повернувшись до Середзем’я наприкінці Першої Епохи.
Сіроельфійська мова за походженням близька до квеньї, адже вона теж була мовою тих ельдарів, котрі, діставшись до берегів Середзем’я, не переправилися через Море, а оселилися на узбережжях країни під назвою Белеріанд. І правив ними Король Тінґол Сірий Плащ із Доріату, й у тривалих сутінках мова їхня змінилася під впливом мінливості смертних земель і відчужилася від мови ельдарів із-поза Моря.
Вигнанці, котрі мешкали в оточенні значно чисельніших за себе Сірих ельфів, призвичаїлися вживати на щодень синдарську мову; відтак саме вона є мовою тих ельфів і ельфійських володарів, котрі ввійшли в цю історію. Адже всі вони ельдарського племені, навіть якщо народи, якими вони правили, належали до нижчих ельфійських родів. Найшляхетнішою серед ельфійських вельмож була Володарка Ґаладріель із королівського дому Фінарфіна, сестра Фінрода Фелаґунда, Короля Нарґотронду. У серцях Вигнанців туга за Морем звучала вічним неспокоєм, який годі було заглушити; в серцях Сірих ельфів вона дрімала, та коли прокидалася, то вгамувати її вже було неможливо.
Про людей
Вестрон був людською мовою, що збагатилась і пом’якшала завдяки ельфійському впливу. За походженням це була мова тих людей, котрих ельфи називали атани чи едайни, «Отці Людей», і до котрих належали головно три Доми Ельфодрузів, які потрапили на захід од Белеріанду в Першу Епоху та допомагали ельдарам під час Війни за Величні Коштовності супроти Темної Сили Півночі.
Після знищення Темної Сили, під час якого значні території Белеріанду було затоплено або зруйновано, ельфодрузів винагородили, дозволивши їм разом із ельдарами відплисти за Море на захід. Але тому що їм не вільно було ступати на терени Невмирущого Краю, для едайнів створили окремий острів, розташований найдалі на заході із усіх смертних земель. І назвали той острів Нуменор (Вестернес). Отож, більшість ельфодрузів одпливла й оселилася в Нуменорі, й досягла там величі та могутності, і стали нуменорці славетними мореплавцями і володарями численних кораблів. Прекрасні були вони з лиця та високі, а життя їхнє було втричі довшим за життя людей зі Середзем’я. Такими були вони, Королі Людей, котрих ельфи називали дунедайнами.
З-поміж усіх людських родів лише дунедайни знали та розмовляли ельфійською мовою: адже батьки їхні вивчили синдарську і передали її в спадок своїм дітям як частину традиції, що ледве чи й змінилася з плином років. Мудреці їхні вивчили також і високоельфійську квенью й цінували її понад решту мов, саме з її слів утворивши назви багатьох місць слави та шаноби й імена багатьох осіб королівської крові та великої ваги[87].
Проте здебільшого рідною мовою нуменорців була їхня предковічна людська мова — адунайська, до якої згодом, у дні погорди, повернулися королі та володарі, відмовившись од ельфійської, якою натомість продовжувала послуговуватися жменька людей, котрі не зрадили давньої дружби з ельдарами. У період розквіту нуменорці заснували чимало фортів і гаваней на західних узбережжях Середзем’я, куди допливали своїми кораблями. Однією з основних їхніх гаваней був Пеларґір поблизу гирла Андуїну. Там розмовляли адунайською, і, змішавшись із безліччю слів із мов нижчих людських родів, вона перетворилася на спільну мову, яка звідтіля поширилась уздовж узбереж серед усіх, хто мав хоч якісь зв’язки з Вестернесом.
