Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 102)

Довгі голосні зазвичай позначено знаком наголосу, як, наприклад, у деяких різновидах Феанорового письма. У синдарській мові односкладові слова мають над подовженою голосною циркумфлекс і вимовляються особливо подовжено[76]; таке спостерігаємо у слові dûn порівняно з Dúnadan. В інших мовах, як-от в адунайській чи у ґномівській, циркумфлекс нічого спеціального не позначає та вживається, просто щоби виокремити ці мови як чужинські (подібну ситуацію маємо і з практикою вживання k).

Кінцевий е не є німим і не вживається, як в англійській мові, лише на позначення довжини. Відтак оцей кінцевий є часто (проте не всюди) передається на письмі як ë (є — українською).

Звукосполучення er, ir, ur (наприкінці слова чи перед приголосним) вимовляються не як в англійських словах fern, fir чи fur, а як у звукосполученнях air, eer, oor; тобто українською — еар, ір, ур.

У мові квенья звукосполучення иі, оі, аі та іи, еи, аи є дифтонгами (вимовляються як один склад: у, о, а та і, е, а відповідно). Решта пар голосних — двоскладові. Це часто відображено на письмі: ëа (Еä), ëо, оë (еа (Еа), ео, ое — українською).

У синдарській мові дифтонги позначаються ае, аі, еі, ое, иі та аи. Інші звукосполучення не є дифтонгами. Кінцевий аи пишеться як aw відповідно до англійської традиції, та цей дифтонг не чужий для Феанорової орфографії.

Усі ці дифтонги[77] були «спадні», себто наголос у них падав на перший елемент, і складалися вони з поєднання простих голосних. Відтак аі, еі, оі, иі слід вимовляти як відповідні голосні в англійському rye (не в ray), grey, boy, ruin (українською це звучатиме як ай, ей, ой, уї); а аи (aw) — як у loud, how, а не в laud, haw (ay та ав українською).

Англійською мовою важко цілком адекватно відтворити ае, ое, еи; проте українською ае, ое можна вимовляти як аї, ої.

Наголос

Місце наголосу (чи «акценту») в словах не позначено, бо в ельдарських мовах це місце визначала форма слова. У двоскладових словах практично в усіх випадках наголошеним є перший склад. У довших словах наголос падає на передостанній склад, якщо він містить довгий голосний, дифтонг або голосний, за яким ідуть два (чи більше) приголосні. Якщо ж за коротким голосним у передостанньому складі (як це буває часто) йде лише один чи немає жодного приголосного, наголос падає на попередній, тобто третій від кінця, склад. Саме така форма слова переважає в ельдарських мовах, особливо у квеньї.

У поданих нижче прикладах наголошений голосний виділено великою літерою: islldur, Orome, erEssëa, fËanor, ancAlima, elentÁri, dEnethor, periAnnath, ecthElion, pelArgir, sillvren (ісільдур, Ороме, epEccea, фЕанор, анкАліма, елентАрі, дЕнетор, періАннат, ектЕліон, пелАрґір, сіліврен). Слова на кшталт elentÁri — елентАрі («королева-зоря»), де голосними є é, á, ó, рідко трапляються в мові квенья, хіба (як у цьому випадку) якщо вони є складними словами; звичнішими для квеньї є голосні í, ú, як в andÚne — андУне («захід сонця», «захід»). Натомість цих звуків немає в синдарській мові, хіба що лишень у складних словах. Слід зазначити, що синдарські dh, th, ch передають один приголосний і в первісних шрифтах їх позначали єдиною літерою.

Примітка

У назвах, які походять із відмінних од ельдарських мов, літери зберігають перелічені вище особливості, якщо іншого не було зазначено. Винятком є лише ґномівська мова. Їй не притаманні звуки, які передаються на письмі з допомогою th і ch (kh), бо th і kh є придиховими, тобто за звуками t і к чути h[78], приблизно як в англійських словах backhand, outhouse.

Z у тих випадках, де він таки трапляється, нагадує англійський z. Gh у чорномові й у мові орків передає «задній спірант» (споріднений із g так само, як dh — із d): як у ghâsh та agh — ґгâш, аґг.

«Зовнішні» чи «олюднені» ґномівські назви набули північних форм, але властивості літер залишилися незмінними. Це стосується й роганських власних назв і топонімів (у тих випадках, коли їх не осучаснили), з тією лише відмінністю, що тут éа та éо є дифтонгами, які можна передати через звукосполучення еа в англійському bear і ео — в Theobald (еа та ео українською); у переважно є видозміною звука и. Осучаснені форми легко вирізнити, і їх слід вимовляти як українські. Це здебільшого топоніми: Смурне Капище (бо Dúnharg); винятками є лише імена Тіньогрив і Змієязикий.

II

Правопис

Усі шрифти й літери, що їх використовували у Третю Епоху, мали в основі ельдарське коріння та були на той час уже дуже давніми. Вони досягли стадії цілковитого абеткового розвитку, та в ужитку побутували і ще старіші форми шрифтів, у яких лише приголосні позначали повноцінними літерами.

Абетки були двох основних і незалежних за походженням типів: текґвари, або тûви, що доречно перекладати як «літери»; та кертари, або керти, що варто перекладати як «руни». Тенґвари було призначено для писання пензлем чи пером, а прямокутні форми написів при їхньому використанні завдячували своєю появою рукописним формам. Кертари було призначено та використовувано головно для видряпування чи викарбовування написів.

Тенґвари — давніші; їх розробили нольдори — найвправніший у таких справах ельдарський рід — іще задовго до свого вигнання. Найдавнішими ельдарськими літерами — тенґварами Руміла — в Середземні не послуговувалися. Пізніші літери — тенґвари Феанора — були здебільшого його власним винаходом, хоча де в чому він таки скористався Руміловими літерами. Вигнанці-нольдори принесли їх у Середзем’я, завдяки чому з ними познайомилися едайни та нуменорці. У Третю Епоху ареал поширення цих літер майже збігався з тією територією, де побутувала і спільна мова.

Керти вперше у Белеріанді винайшли синдари, тривалий час використовуючи їх лише для написання імен або стислих хронік на деревині чи на камені. Таке походження зумовило їхню кутасту форму, що дуже нагадувала форму рун, відомих у наш час, хоча відрізнялася від останніх деталями, а літери мали цілком інакше розташування. Простіша та давніша форма кертів у Другу Епоху поширилась у східному напрямку і стала надбанням багатьох народів: людей і Гномів, навіть орків, — кожен із яких змінив її відповідно до своїх потреб і згідно зі своїми уміннями чи їхньою відсутністю. Одну з таких простих форм продовжували використовувати люди з Долу, а подібну до неї — рогірими.

Проте у Белеріанді ще до закінчення Першої Епохи керти — почасти під впливом нольдорських тенґварів — було перероблено й удосконалено. Найбагатша та найбільш упорядкована форма керт була відома як Деронова абетка, бо, згідно з ельфійським переказом, вважали, що їх винайшов Дерон — менестрель і хранитель премудрості при Королі Тінґолі з Доріату. Ельдари не розробили справжніх скорописних шрифтів для Деронової абетки, бо на письмі вживали Феанорові літери. Ельфи Заходу здебільшого взагалі відмовилися від використання рун. Однак у краю Ереґіон Деронова абетка прижилась і звідти потрапила до Морії, де стала найулюбленішим алфавітом ґномів. Відтоді вони постійно послуговувалися ним, і разом із ними він потрапив на Північ. Тож опісля його частенько називали Анґертас Морія, або Довгорунні ряди Морії. На письмі Гноми користувались усіма відомими шрифтами, і багато представників цього народу дуже вправно писало Феаноровими літерами; та для власної мови вони обрали керти, розробивши для них рукописні форми.

і

Феанорові літери

Нижче в таблиці наведено офіційний книжний варіант усіх літер, які побутували на Західних землях у Третю Епоху. Порядок літер — найбільш поширений у той час і такий, у якому зазвичай літери читали вголос.

Шрифт цей не був за природою «абетковим», тобто низкою випадкових літер, кожній із яких надано певне значення та які слід читати в усталеному порядку, незважаючи ні на їхні форми, ні на функції[79]. Він був радше набором приголосних знаків, подібних за формою та за стилем, які за вибором чи за домовленістю можна було застосовувати на позначення звуків тих мов, що їх досліджували (чи створювали) ельдари. Жодному з цих знаків не були притаманні визначені властивості; проте поступово між літерами почали проступати певні зв’язки.

Феанорова система містила двадцять чотири первісні літери (1-24), розміщені чотирма темарами (рядами), кожен із яких мав шість тьеллерів (ступенів). Окрім того, були ще й «додаткові літери», прикладами яких є наведені в таблиці номери 25-36. З них лише 27 і 29 є в повному сенсі окремими літерами, а решта — це видозміни інших знаків. Існувала також певна кількість техтарів (знаків) різноманітного призначення. У таблиці їх не наведено[80].

Усі первісні літери утворювалися з допомогою телко (основи) та луви (дуги). Форми, які ми бачимо під номерами 1-4, вважали стандартними. Основа могла бути підвищеною, як у 9-16, чи вкороченою, як у 17-24. Дуга ж могла бути розімкнутою, як у І та у III рядах, або зімкнутою, як у II та у IV; і в кожному з випадків вона могла подвоюватись, як у 5-8.

Теоретична свобода вжитку літер у Третю Епоху зазнала змін і перетворилася на звичай, за яким І ряд, як правило, використовували на позначення дентальної серії звуків, або ж m-серії (тинкотема), а II — лабіальної, або ж п-серії (парматема). Межі застосування III та IV рядів змінювалися залежно від потреб різних мов.