Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 13)

— Як страшно! — тільки й вимовив Фродо.

Знову запала довга тиша. Зі саду долинули звичні весняні звуки: то Сем підстригав траву на лужку.

— І давно тобі про це відомо? — по якомусь часі запитав Фродо. — І скільки з цього всього знав Більбо?

— Більбо знав не більше, ніж розказав тобі, — щодо цього я певен, — відповів Ґандальф. — Він, зрозуміло, ніколи не передав би тобі у спадок щось, на його думку, небезпечне, навіть попри мою обіцянку наглянути за тобою. Він вважав перстень дуже гарним і дуже корисним у скруті, а за все неправильне чи дивне відповідальність покладав на себе. Він казав, що перстень «займає його розум», і завжди потерпав за нього, та навіть не підозрював, що винен у цьому сам перстень. Але Більбо виявив, що ця річ потребує пильного ока: перстень, бувало, змінював розмір і вагу, то стискався, то розширювався якимось незрозумілим чином і міг зненацька зісковзнути з пальця, на якому доти сидів туго.

— Так, він застеріг мене про все це у своєму листі, — сказав Фродо, — тому я завжди тримав перстень на ланцюжку.

— Дуже мудро, — зауважив Ґандальф. — Але своє предовге життя Більбо ніколи не пов’язував із перснем. Він гадав, що так уже йому пощастило, і дуже цим пишався. Хоча його охоплювали дедалі сильніші неспокій і тривога. Більбо, за його власними словами, ставав тонким і розтягнутим — ознака того, що перстень захоплював владу.

— Давно тобі про все це відомо? — знову запитав Фродо.

— Відомо? — перепитав Ґандальф. — Мені відомо багато такого, про що знають лише Мудрі, Фродо. Та якщо ти маєш на увазі «відомо про цей перстень», то мені, можна сказати, й досі нічого не відомо. Треба провести останнє випробування. Однак я вже не сумніваюсь у своєму здогаді. І коли я вперше почав здогадуватися? — він замислився, копирсаючись у пам’яті. — Дай-но подумати... Того року, коли Біла Рада вигнала Темну Силу з Морок-лісу — якраз перед Битвою П’яти Армій, — Більбо знайшов цей перстень. Тоді тінь лягла мені на серце, хоча я ще не знав, чого боюся. Я часто гадав, як саме Ґолум натрапив на Величний Перстень, адже то був саме він і принаймні це було зрозуміло від самого початку. А потому я почув од Більбо дивну історію про те, як він «виграв» його, і я не повірив у неї. Коли ж нарешті мені вдалося витягнути з нього правду, я відразу зметикував, що старий гобіт намагається утвердити своє безсумнівне право на перстень. Точнісінько так, як Ґолум із його «подарунком на день народження». Обидві брехні були аж надто подібні між собою, щоби мене переконати. Вочевидь, персню притаманна якась огидна сила, яка відразу починає діяти на його власника. То була для мене перша справжня пересторога: щось таки негаразд. Я часто казав Більбо, що такими перснями найкраще взагалі не користуватися, та він обурювався або дуже гнівався. Ледве чи я міг тут чимось зарадити. Я не міг відібрати в нього персня, не заподіявши йому при цьому ще більшої шкоди, ніж сам перстень. Та і права не мав. Я міг лише спостерігати і чекати. Можливо, слід було би порадитися зі Саруманом Білим, але щось завжди втримувало мене від цього кроку.

— А хто це? — запитав Фродо. — Раніше я про нього не чув.

— Це й не дивно, — відповів Ґандальф. — Гобіти його не цікавлять — чи то пак не цікавили. Та він великий серед Мудрих. Він очільник мого ордену і голова Ради. Знання його глибокі, та вони зростили і його погорду: він дуже не любить, коли втручаються в його справи. Відати про ельфійські персні, могутні й не дуже, — ось його царина. Він тривалий час вивчав її, вишукуючи втрачені таємниці виготовлення перснів, але коли про них заходила мова на раді, то все, що Саруман розкривав нам зі свого знання про Персні, заперечувало мої страхи. Тож мій сумнів заснув, хоч і сторожко. Я невпинно стежив і чекав. Але з Більбо, здавалось, усе було гаразд. Минали роки. Так, вони минали, проте ніби й не торкалися його. Він наче зовсім не старівся. На мене знову зійшла тінь. Але я сказав собі: «Та він же, врешті-решт, за материною лінією походить із роду довгожителів. Ще є час. Чекай!» І я чекав. Аж до тієї ночі, коли він покинув цей дім. Тоді Більбо сказав і зробив таке, що сповнило мене страхом, який годі було вгамувати жодним Сарумановим словам. Нарешті я переконався, що до діла взялося щось темне та страхітливе. І відтоді більшість цих років витратив на пошуки правди.

— Але ж Більбо не зазнав невиправної шкоди, правда? — стурбовано запитав Фродо. — З часом йому поліпшає, чи не так? Тобто він зможе спочити з миром?

— Більбо покращало відразу, — відповів Ґандальф.

— На цьому світі є лишень одна Сила, якій відомо все про Персні та про їхні можливості; проте, наскільки я знаю, немає у світі такої Сили, якій би було відомо все про гобітів. Серед Мудрих лише я цікавлюся гобітами — забутою, але сповненою несподіванок сферою знань. М’якими, як масло, бувають вони, та іноді стають такими самими незламними, як старе коріння дерев. Гадаю, цілком можливо, що дехто з них здатен чинити опір Персням значно довше, ніж те припускають Мудрі. І, як на мене, тобі не варто хвилюватися за Більбо. Він, певна річ, довгі роки володів Перснем і користувався ним, тож, доки небезпечний вплив зійде нанівець, мусить минути трохи часу — наприклад, аби Більбо було безпечно знову його побачити. Або ж він цілком щасливо проживе ще багато років, залишаючись таким самим, як тоді, коли розлучився з Перснем. Адже, врешті-решт, він віддав його мені добровільно, а це важливо. Ні, за нашого любого Більбо я не хвилююся, відколи він відпустив ту річ. Натомість я почуваюся відповідальним за тебе. З того часу, як Більбо пішов, я дуже переймався тобою та всіма цими чарівними, абсурдними, безпорадними гобітами. Світ зазнає нищівного удару, якщо Темна Сила здолає Шир — якщо цілий ваш рід, усі добрі, веселі, недоумкуваті Бофини, Виприни, Сурмачі, Тугопаски й решта, не кажучи вже про сміховинних Торбинів, перетворяться на рабів.

Фродо здригнувся.

— Чому би таке мало статися? — запитав він. — І навіщо тій Силі такі раби?

— Правду кажучи, — відповів Ґандальф, — я припускаю, що досі — зауваж, досі — вона просто не сприймала серйозно існування гобітів. І ви повинні бути вдячні за це. Проте час безпеки минув. Сила та вас не потребує: в неї вдосталь інших корисних прислужників, — але вона вас уже не забуде. І нещасні гобіти-раби принесуть їй значно більше приємності, ніж гобіти щасливі та вільні. Існують-бо такі речі, як злоба і помста.

— Помста? — перепитав Фродо. — Помста за що? Я досі не збагну, як усе це стосується Більбо, мене та нашого персня.

— Якнайтісніше, — сказав Ґандальф. — Наразі ти ще це усвідомив справжньої небезпеки, та невдовзі збагнеш. Я теж не був цілком певен щодо неї, коли востаннє був тут, однак настав час говорити. Дай-но мені персня на хвилинку.

Фродо вийняв персня з кишені штанів, де той лежав, прикріплений до ланцюжка, що звисав із пояса. Відстебнув і поволі передав чарівникові. Перстень раптом став дуже важким, ніби чи то він, чи й сам Фродо чомусь не бажав, аби Ґандальф доторкнувся до нього.

Ґандальф покрутив персня в руках. На вигляд він був зроблений із чистого та суцільного золота.

— Бачиш на ньому які-небудь позначки? — запитав чарівник.

— Ні, — відказав Фродо. — Немає жодних. Він завжди гладенький, на ньому ніколи не видно ні подряпин, ані слідів того, що його носили.

— Ну, то дивися!

На превеликий подив і жаль Фродо, чарівник зненацька жбурнув перстень в осердя жарин у каміні, де горів вогонь. Фродо зойкнув і метнувся по щипці, та Ґандальф стримав його.

— Зажди, — наказав він гобітові, кинувши на нього квапливий погляд із-під кошлатих брів.

Перстень не зазнав жодних видимих змін. За якусь часину Ґандальф підвівся, зачинив віконниці й опустив фіранки. Кімната стала темною і тихою, хоча досередини ледь долинало — тепер уже близько біля вікон — приглушене клацання Семових садових ножиць. Кілька секунд чарівник стояв і дивився у вогонь, потому нахилився, посунув персня щипцями до краю каміна і спритно вихопив. Фродо майже не дихав.

— Він зовсім холодний, — сказав Ґандальф. — Тримай!

Тоді поклав його на тремтячу долоню Фродо: перстень став таким об’ємним і важким, як ніколи доти.

— Тримай! — повторив Ґандальф. — І дивись уважно!

Фродо придивився і побачив кілька акуратних рядків — красивіших за найгарніші розчерки пера, — які бігли вздовж цілого персня зовні та зсередини: вогненні рядки, літери яких, здавалося, було виведено пливким шрифтом. Вони світилися сліпучо-яскраво, та віддалено, ніби з неймовірної глибини.

— Я не можу прочитати цих вогняних літер, — сказав Фродо голосом, що зривався від хвилювання.

— Ти — ні, — підтвердив Ґандальф, — а я можу. Це — ельфійські літери стародавнього зразка, та мова їхня — мордорська, і я не вживатиму її тут. Спільною мовою там сказано ось що — переклад доволі точний:

Один з них керує, Один — всіх знайде, Один їх збере й у пітьмі всіх зведе.

Це лише два рядки з вірша, відомого з ельфійських традиційних вірувань:

Три персні для ельфів — для їх королів, Сім — гордим гномам з камінних палат, Ще Дев’ять — людям смертних родів, Один — Повелителю Тьми, де імла В Мордорі, де морок і тінь на землі. Один з них керує, Один — всіх знайде, Один їх збере й у пітьмі всіх зведе