Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 14)

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Він обірвав свою мову, а тоді заговорив повільно, глибоким голосом:

— Це — Верховний Перстень, Єдиний Перстень, що правує всіма. Це — Єдиний Перстень, якого Він утратив багато віків тому, і тоді сила Його дуже підупала. Він невимовно прагне повернути його — проте не повинен отримати.

Фродо сидів мовчки, непорушно. Здавалося, страх простягнув до нього свою невблаганну руку, ніби темну хмару, що здіймалася зі сходу і нависала, намагаючись поглинути гобіта.

— Цей перстень! — він затнувся. — Яким лихом його мені принесло?

— Ех! — озвався Ґандальф. — Це дуже довга історія. Початки її сягають далекого Чорноліття, про яке нині пам’ятають лише хранителі премудрості. Якби я почав розповідати тобі її цілу, то ми сиділи би тут навіть тоді, коли цю весну змінила би зима. Минулої ночі я розповів тобі про Саурона Величного, Темного Володаря. Ті чутки, які тобі відомі, — правда: він справді знову постав, але випустив Морок-ліс зі своїх лещат, повернувшись до стародавньої твердині в Темній Вежі Мордору. Назву цю чули навіть ви, гобіти, бо вона тінню лягла на береги старих історій. Щоразу після поразки та перепочинку Тінь набуває інакшої форми і знову росте.

— Хотів би я, щоби вона росла не за мого життя, — сказав Фродо.

— І я теж, — погодився Ґандальф, — і всі, хто дожив до таких часів. Але не їм вибирати. Нам належить вирішувати лише те, що робити з тим часом, який нам відведено. А час наш, Фродо, вже починає темніти. Бо Ворог швидко зростає на силі. Його плани ще не визріли, та, гадаю, вони визріють. І тоді нам буде дуже скрутно. Зрештою, дуже скрутно було би, навіть попри цю страхітливу можливість.

— Ворогові досі бракує однієї речі, яка дасть йому силу та знання, аби зламати будь-чий опір, аби знищити останні редути й удруге накрити всі землі темрявою. Йому бракує Єдиного Персня.

Три Персні — найчудовіші з усіх — ельфійські володарі від нього сховали, тож його рука ніколи не торкалась і не оскверняла їх. Сім Перснів належали королям ґномів, але три з них Темний Володар повернув собі, а інші проковтнули дракони. Дев’ять він віддав Смертним Людям, гордим і величним, і вони потрапили в пастку. Давним-давно Єдиний Перстень підкорив їх своїй владі, й вони перетворилися на Примар Персня — на тіні його великої Тіні, на найжахливіших його прислужників. Давним-давно... Уже багато років минуло, відколи тут востаннє бачили Дев’ятьох. Утім, хто знає, що буде далі? Тінь знову росте, тож і вони можуть знову постати. Але годі! Не говорімо про таке навіть у вранішньому Ширі.

Отож-бо й виходить: Дев’ять Перснів потрапили до рук Ворога, ще Сім — теж, або ж їх знищено. А Три й досі переховують, але це його тепер не хвилює. Йому потрібен лише Єдиний, бо він сам викував цей Перстень, і це його Перстень, адже він дозволив значній частині своєї колишньої сили ввійти в нього, аби той міг правити рештою. Якщо Темний Володар здобуде Єдиний Перстень, то знову правитиме всіма, хоч би де вони були, — навіть Трьома ельфійськими, — й те, що було створено завдяки їм, зійде нанівець, а сам він стане сильнішим, аніж будь-коли.

І це — страхітлива можливість, Фродо. Темний Володар гадав, що Єдиний зник, що ельфи знищили його, як і повинно було бути. Але тепер йому відомо, що Перстень не зник, що його знайдено. Тож він невпинно шукає і шукає його, всі його думки теж звернені до нього. Перстень — його велика надія, а наш великий страх.

— Чому, чому його не знищили? — скрикнув Фродо. — І як узагалі сталося, що Ворог утратив його, якщо був таким сильним і так цінував цю річ?

Він стиснув Перстень у руці, ніби вже бачив темні пальці, простягнуті, щоби схопити його.

— Перстень у нього відібрали, — сказав Ґандальф.

— Колись давно ельфи мали більше сили, ніж тепер, аби чинити йому опір, і не всі люди відчужилися від них. Їм на допомогу прийшли мешканці Вестернесу. Ту пору стародавньої історії приємно згадувати: бо й тоді було горе, і густішала темрява, проте непохитна відвага та величні вчинки не були цілком марними. Колись я, можливо, перекажу тобі цю легенду повністю, або ж ти почуєш її з уст того, хто знає її найкраще.

Та наразі тобі найбільше кортить знати, як саме ця річ потрапила до тебе, а ця історія теж не з коротких, — тож ось що я тобі розповім. Саурона перемогли Ґілґалад, ельфійський король, і Елендил із Вестернесу, проте вони й самі загинули в запеклому бою, а Ісільдур, Елендилів син, відтяв Перстень зі Сауронової руки й узяв собі. Тоді Саурона було подолано, і дух його втік із поля бою та довгі роки переховувався, доки тінь його знову знайшла собі втілення в Морок-лісі.

Та Перстень зник. Упав у Велику Ріку — в Андуїн — і щез: коли Ісільдур їхав на північ уздовж східних берегів Ріки, орки з Гір вистежили його поблизу Ірисових Лук і вбили майже всіх його супутників. Ісільдур стрибнув у воду, проте Перстень зісковзнув з його пальця, коли він плив, і тоді орки побачили Ісільдура і пронизали його стрілами.

Ґандальф замовк.

— І десь там, у темних озерах серед Ірисових Лук, — продовжив він, — Перстень зник і з пам’яті, і з легенд. Тепер і ця дещиця історії про нього відома лише небагатьом, ба навіть Раді Мудрих не вдалося з’ясувати чогось більшого. Проте, гадаю, я нарешті зможу її продовжити.

— Невдовзі після того, та однаково дуже давно, оселився на берегах Великої Ріки на кордоні з Диким Краєм спритнорукий і тихохідний маленький народ. Припускаю, що істоти ті були з роду гобітів і доводилися кревними родичами батькам прабатьків стурів, бо любили Ріку й часто плавали в ній, а ще будували невеликі очеретяні човни. І була серед них одна вельми славна родина, дуже численна та багатша за більшість інших, якою керувала праматір того народу, сувора і обізнана з давніми звичаями свого роду. Найдопитливішого та найжадібнішого до знань члена тієї родини звали Смеаґол. Його цікавили коріння і джерела, він пірнав у глибокі озера, нишпорив попід деревами та земними травами, прокладав тунелі в зелених курганах: отож, із часом перестав дивитись угору, на вершини пагорбів, листя дерев чи квіти, які розпускаються на привіллі, — голова його й очі були звернені донизу.

І був у нього друг на ймення Деаґол, схожий на нього, зіркіший, але не такий спритний і дужий. Одного разу вони сіли в човен і попливли до Ірисових Лук, де росли великі купини ірисів і буяв очерет. Там Смеаґол виліз із човна й узявся нишпорити берегами, а Деаґол сидів і рибалив. Раптом на гачок йому спіймалася здоровецька рибина і, перш ніж він це збагнув, скинула його з човна, потягнувши на самісіньке дно. Деаґол, помітивши в намулі щось блискуче, відпустив волосінь і, затамувавши подих, ухопив те щось.

Потім він випірнув, голосно розбризкуючи воду, і, з водоростями в чуприні та зі жменею мулу в руці, поплив до берега. І — о диво! — змивши грязюку, Деаґол побачив, що на долоні в нього лежить прегарний золотий перстень, який сяяв і мерехтів на сонці. Тож серце його зраділо. Проте Смеаґол стежив за ним з-за дерева і, доки Деаґол поїдав очима перстень, тихцем підкрався ззаду.

«Дай нам це, Деаґоле, любий мій», — сказав Смеаґол другові з-за плеча.

«Чому?» — запитав Деаґол.

«Бо нині мій день народження, любий мій, і я цього захотів», — відповів Смеаґол.

«Ну то й що, — відказав Деаґол. — Ти вже отримав подарунок від мене, і то дорожчий, аніж я насправді міг собі дозволити. А це знайшов я і залишу його собі».

«Ох, невже, любий мій?» — сказав Смеаґол, а тоді вчепився Деаґолові в горло і задушив його, бо золото звабливо блищало і було таке прегарне. Потім надягнув персня на палець.

Ніхто так ніколи й не довідався про те, що трапилося з Деаґолом, адже його було вбито далеко від дому, а тіло — хитро заховано. Смеаґол повернувся сам і виявив, що ніхто з родичів не бачить його, коли він надягає перстень. Він дуже радів зі свого відкриття й нікому про це не казав, а користувався ним, аби вивідувати чужі таємниці. Відтак свої знання спрямував на досягнення нечесних і злобливих цілей. Зір його став гострим, а слух — чутливим до того, що могло завдати комусь шкоди. Перстень наділив його владою відповідно до його натури. Воно й не дивно, що Смеаґола почали недолюблювати й уникати (коли той був видимий) усі його родичі. Його штурхали, а він кусав за ноги. Він заповзявся красти, вештався всюди, бурмочучи щось собі під носа, і в горлі у нього постійно щось клекотіло. Тому його і прозвали Ґолум, і прокляли, і наказали забиратися якнайдалі з дому; а його бабуся, прагнучи спокою, вигнала його з родини та витурила з нори.

Він блукав самотою, інколи плакав, нарікаючи на жорстокість світу, і доти йшов угору за Рікою, доки дістався до потоку, що збігав із гір, і подався туди. Ловив невидимими пальцями рибу в глибоких озерах і їв її сирою. Одного дуже спекотного дня Ґолум нахилився над озером і відчув, що у нього пашить потилиця, а сліпуче світло з води боляче вдарило його вологі очі. Це здивувало його, бо він майже забув про сонце. Тоді він востаннє в житті подивився вгору і пригрозив йому кулаком.

Але, опустивши погляд, Ґолум побачив далеко попереду вершини Імлистих Гір, із яких і збігав той потік. Тоді він раптом подумав: «Під тими горами буде вдосталь прохолоди й тіні. Сонце не підстереже мене там. Підніжжя тих гір схожі на справжнє коріння; там, напевно, приховано великі таємниці, не розгадані ще від початку світу».