Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 15)

Тож ночами він мандрував до верховин, а дійшовши до них, знайшов там невелику печеру, з якої вибігав отой темний потік, і, мов хробак, заповз у гірські надра, канувши в забуття. Перстень поринув у морок разом із ним, тож навіть його творець, коли почав знову зростати на силі, не зміг нічого про нього довідатися.

— Ґолум! — скрикнув Фродо. — Ґолум? Тобто те саме створіння-Ґолум, якого зустрів Більбо? Як огидно!

— Гадаю, це радше сумна історія, — сказав чарівник, — вона могла трапитись і з іншими, навіть з деякими гобітами, яких я знав.

— Не можу повірити, що Ґолум був споріднений із гобітами, хоч би як віддалено, — сказав Фродо з запалом. — Яке мерзенне припущення!

— А проте це правда, — відповів Ґандальф. — Принаймні про походження гобітів я знаю більше, ніж вони самі. Навіть історія з Більбо натякає на цю спорідненість. Адже десь глибоко в їхніх із Ґолумом мізках і пам’яті виявилося чимало спільного. Вони навдивовижу добре зрозуміли один одного — значно краще, ніж гобіт зрозумів би, скажімо, ґнома, чи орка, чи навіть ельфа. От подумай хоча б про загадки, відомі їм обом.

— Так, — сказав Фродо. — Проте загадки загадують й інші народи, не тільки гобіти, і загадки завжди дуже схожі. Зате гобіти не махлюють. А Ґолум постійно намагався його обшахрувати. Він постійно прагнув захопити бідолашного Більбо зненацька. І, напевно, зловтішався, розпочинаючи гру, яка обіцяла йому врешті легку здобич, тоді як у разі програшу він нічого не втрачав.

— Боюся, ти аж надто правий, — погодився Ґандальф. — Але в цій історії слід узяти до уваги і ще дещо, чого, гадаю, ти наразі не помічаєш. Навіть Ґолум був не цілком пропащий. Він виявився міцнішим, аніж те міг собі уявити навіть один із Мудрих, — міцнішим, власне як гобіт. Крихітний куточок його свідомості все ще був йому підвладний, і крізь нього, ніби крізь щілину в темряві, пробилося світло — світло з минулого. Гадаю, Ґолумові справді було приємно знову почути лагідний голос, що викликав у пам’яті вітер, і дерева, і сонце у травах, й інші подібні забуті речі.

Та це, звісно, тільки ще більше розпалило лиху його половину, бо здолати її не вдалося. І зцілити її не вдалося теж, — зітхнув Ґандальф. — На жаль, на це в нього і досі мало надії. Та надія все-таки є. Навіть попри те, що він так довго володів Перснем — майже стільки, скільки себе пам’ятає. Адже минуло вже багато часу, відколи він потребував часто його надягати: в чорній темряві Перстень рідко ставав йому в пригоді. Утім, Ґолум таки не «розтанув». Він тонкий, але досі міцний. Однак та річ, звісно, поїдом їла його свідомість, і мука його стала майже нестерпною.

Виявилося, що замість «великих таємниць» попід горами ховається просто порожня ніч, — і не було там уже чого шукати, не було іншого гідного заняття, крім брудного скрадливого поїдання та пригадування образ. Він був геть нещасний. Ненавидів темряву, та світло ненавидів іще дужче, ненавидів усе, а найбільше — Перстень.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Фродо. — Адже Перстень був його найціннішою річчю, єдиною, до якої йому було не байдуже? А якщо Ґолум його ненавидів, чому ж не позбувся чи не пішов кудись сам, облишивши його?

— Ти мав би вже це зрозуміти, Фродо, після всього того, що почув, — сказав Ґандальф. — Ґолум ненавидів його і любив так само, як ненавидів і любив самого себе. Він не міг позбутися Персня. Для цього йому вже бракувало сили волі.

Перстень Влади дбає про себе, Фродо. Перстень може по-зрадницьки зісковзнути з пальця, та його власник ніколи з ним не розлучиться. Найбільше, на що здатен бідолашний власник, — це загравати з думкою, що передасть його в опіку комусь іншому, та й то так гадають лише на початку, коли Перстень щойно починає стискати свої лещата. Проте, наскільки мені відомо, за цілу історію далі за всіх зайшов наш Більбо: він дійсно віддав його. Утім, і йому знадобилася для того неабияка моя допомога. Та навіть із нею він нізащо не відмовився би від нього і не викинув би його просто так. То не Ґолум, Фродо, а сам Перстень вирішував усе. Перстень покинув його.

— Атож, саме вчасно, щоби зустріти Більбо? — пхикнув Фродо. — Хіба з орком йому не було би ліпше?

— Це не привід для сміху, — сказав Ґандальф. — Принаймні для тебе. Наразі найдивніша подія в історії Персня — це те, що Більбо нагодився саме тоді й що рука його сліпо, в темряві, натрапила на нього.

Проте, Фродо, там діяла не одна сила. Перстень намагався повернутися до свого господаря. Зісковзнув із руки Ісільдура і зрадив його; потому, щойно випала нагода, впіймав бідолашного Деаґола, і той загинув, а далі був Ґолум — і Перстень поглинув його. Та зиску з нещасного вже не було: Ґолум став надто малим і вбогим, а доки та річ була з ним, він нізащо не покинув би свого глибокого озера. Тож коли господар Персня знову прокинувся й узявся поширювати свою темну думку з Морок-лісу навсібіч, Перстень покинув Ґолума. Тільки для того, щоби його підібрала найбільш неймовірна істота, яку тільки можна уявити, — Більбо зі Ширу!

За цим стоїть іще щось, попри всі задуми творця Персня. Найпростіше це можна пояснити приблизно так: Більбо було на роду написано знайти Перстень, і то не з волі його творця. У такому разі й тобі було на роду написано отримати його. І ця думка повинна додати тобі мужності.

— Але не додає, — озвався Фродо. — Втім, я і не певен, що розумію тебе. Звідки ти знаєш стільки всього про Перстень і про Ґолума? Ти справді знаєш усе це чи досі лише здогадуєшся?

Ґандальф поглянув на Фродо, й очі його спалахнули.

— Я багато знав і багато дізнався, — відповів він. — Одначе не збираюся звітувати про всі мої вчинки перед тобою. Історія з Елендилом, Ісільдуром і Єдиним Перснем відома всім Мудрим. Твій перстень довів, що він і є той Єдиний, — самим лише вогняним написом на ньому, навіть якщо не зважати на інші докази.

— І коли ти виявив це? — запитав, перериваючи співрозмовника, Фродо.

— Оце щойно в цій кімнаті, певна річ, — відрізав чарівник. — Але я сподівався знайти його. Я повернувся з важких мандрів і довго шукав, перш ніж здійснити це останнє випробування. Це — вирішальний доказ, і тепер усе аж надто очевидно. Про Ґолумову роль і про те, як припасувати її до білої плями в цій історії, довелося трохи помізкувати. Може, я й розпочав із припущень щодо Ґолума, та тепер я вже не гадаю. Я — знаю. Я бачив його.

— Ти бачив Ґолума? — вражено вигукнув Фродо.

— Так. Адже це єдине, що годилося зробити, якщо, звісно, вдалося би. Я вже давно силкувався — і нарешті мені поталанило.

— Що ж відбулося після того, як Більбо втік од нього? Ти знаєш?

— Не достеменно. Я розповів тобі те, що захотів мені розказати Ґолум, — утім, геть не в такій формі, як це зробив він. Ґолум — брехун, і до його слів потрібно ставитися з обережністю. Приміром, він назвав Перстень своїм «подарунком на день народження» і не зрікається цього твердження. Каже, що він дістався йому від бабусі, котра мала безліч таких гарних речей. Сміховинна історія. Я не сумніваюся, що Смеаґолова баба була матріархом, особою по-своєму значною, але твердити, що вона володіла багатьма ельфійськими перснями, — це нісенітниця, а що вона їх роздавала — це вже брехня. Проте й у брехні є зернина правди.

Убивство Деаґола переслідувало Ґолума, тож він неначе захищався, знову і знову повторюючи своєму «Безцінному» історію про подарунок і гризучи у темряві кості, доки й сам майже повірив у неї. То був його день народження. Деаґол повинен був віддати йому персня. Перстень явно знайшовся саме для того, щоби стати Ґолумовим подарунком. Він був його подарунком на день народження, і так далі, й таке інше.

Я витримував його, скільки міг, але правда була вкрай важлива, тож урешті мені довелося повестися з ним суворо. Я наслав на нього страх вогню і вирвав із нього правдиву історію: слово по слову, разом із хлипанням і бурчанням. Він був переконаний, що його неправильно зрозуміли та зловмисно ним скористалися. Проте коли, врешті-решт, він розповів мені свою історію аж до того моменту, коли завершилася гра в загадки й Більбо втік, то замовк і лише кидав якісь тьмяні натяки. Над ним панував іще якийсь страх, значно могутніший за той, що наслав я. Ґолум белькотів, що збирається повернути собі своє. Усі побачать, що він уже не терпітиме побоїв, не терпітиме, щоби його заганяли в нору, а тоді грабували. Тепер у Ґолума є гарні друзі. Гарні й дуже сильні. Вони йому допоможуть. Торбин заплатить за все. Така була його головна думка. Він ненавидів Більбо і проклинав його ім’я. Що більше, він знав, звідки той прийшов.

— Як же він про те довідався? — запитав Фродо.

— Ну, щодо імені, то Більбо «вистачило розуму» самому назвати його, а згодом уже було не складно визначити, з якого він краю — щойно Ґолум вийшов зі сховку. О, так, він таки вийшов. Жадання Персня переважило в ньому страх перед орками і навіть перед світлом. Через рік чи два він покинув гори. Розумієш, хоча його мучило бажання володіти Перснем, той перестав пожирати його, і нещасний почав потроху оживати. Ґолум почувався старим, жахливо старим, але менш боязким, аніж нещодавно, і смертельно голодним.

Світла — світла сонця та місяця — він усе ще боявся, ненавидів його та й, думаю, ненавидітиме завжди; проте в ньому прокинулася хитрість. Він збагнув, що може переховуватися від денного світла й місячних променів, а натомість швидко та безшумно просуватися ночами, видивляючись шлях тьмяними холодними очима і ловлячи малу перелякану чи необережну звірину. Нова їжа та свіже повітря додали йому сил і рішучості. Як і слід було очікувати, він знайшов свій путь до Морок-лісу.